Колин Гувер – 9 листопада (страница 20)

 

Феллон

Коли Бен сказав, що ми зустрінемось у нього вдома, я думала, що він живе у звичайній квартирі. А насправді це виявився дуже сучасний двоповерховий будинок. Нічогенький такий будинок. Зачинивши за мною вхідні двері, він іде до сходів. Я прямую слідом за ним.

— Ти без багажу? — питає він.

Мені навіть думати не хочеться про те, як мало часу я пробуду тут.

— Сьогодні ввечері я повертаюся назад.

Він завмирає на півдорозі й обертається до мене.

— Сьогодні ввечері? Ти не залишишся в Каліфорнії навіть на ніч?

— Не можу, — хитаю я головою. — Мені треба бути в Нью-Йорку до восьмої ранку. Мій літак відлітає сьогодні о 22:30.

— Тобі летіти понад п’ять годин, — стурбовано каже він. — Враховуючи різницю в часі, ти потрапиш додому не раніше шостої ранку.

— Я в літаку посплю.

Він насуплюється й стискає губи.

— Ти не бережеш себе. Треба було зателефонувати мені. Ми б змінили дату абощо.

— У мене немає твого номера. Крім того, ми б зруйнували весь задум твоєї книжки. Дев’яте листопада або ніщо, пам’ятаєш? — Може, він зараз хитрує, однак я не забула, що саме він вигадав це правило. — Мені дуже шкода, що я запізнилася, але до виїзду в аеропорт у нас є ще шість годин.

— П ять з половиною, — уточнює він, підіймаючись сходами.

Я йду за Беном до його кімнати й відчуваю, що засмутила його.

Мабуть, були й інші рейси сюди й назад, але, відверто кажучи, я не була впевнена, що він прийде. Думала, він постійно влаштовує такі божевільні спонтанні побачення з фіктивними дівчатами й давно вже забув мене. Тож і вирішила, що мені буде не так соромно за себе, якщо він не прийде на зустріч, і я за декілька годин сяду на літак, полечу додому і вдам, що цього ніколи не було.

А він не просто прийшов на зустріч, а ще й прочекав мене аж дві години.

Дві години.

Мені так приємно! Я, певно, більше години не витримала б, а потім вирішила б, що його вже не буде.

Бен відчиняє двері й пропускає мене вперед. Я заходжу до його кімнати. Він усміхається, але та усмішка здається мені вимушеною.

Хоча насправді він не має ніякого права ображатися на мене. Ми домовилися зустрітися сьогодні, так, я спізнилась, але ж прилетіла.

Я розвертаюся до нього й беруся в боки, готова захищатися, якщо він скаже ще бодай слово про те, як мало в нас часу. А він зачиняє двері й спирається на них. Але замість того, щоб продовжити розмову, до якої я вже так войовничо підготувалася, він починає скидати взуття. На його обличчі немає навіть тіні розчарування чи смутку. Насправді в нього... я не знаю... дуже щасливий вигляд.

Роззувшись, він швидко підходить до мене й навалюється всією своєю вагою. Скрикнувши, я падаю назад.

Та не встигаю запанікувати, як приземляюся на якусь хмарку. Або ліжко. Що то не було б — це найкомфортніше місце, на яке я коли-небудь падала.

Бен підходить ближче, широко всміхаючись і посилаючи бісики очима.

— Влаштовуймося зручніше, — каже він. — Треба багато чого обговорити.

Затим стає між моїми колінами, підіймає одну ногу і знімає туфельку. Вони в мене без пасочків, тож зісковзують без проблем. Думала, він просто кине мою ногу, та натомість він повільно гладить її, а потім обережно опускає на ліжко.

Я вже й забула, як спекотно в Каліфорнії. Треба, щоб він увімкнув вентилятор.

Далі він підіймає другу мою ногу, знімає туфельку і повільно гладить ногу. І весь час усміхається.

Цікаво, а Каліфорнія вище над рівнем моря, ніж Нью-Йорк? Боже, як важко дихати в цій кімнаті!

Затим Бен обходить мене і вмощується на ліжку.

— Ходи до мене, — каже він. Я перевертаюся на живіт. Бен лежить на подушці, обіпершись на руку, й плескає другою рукою по подушці поряд із собою. — Я не кусаюся.

— От засада, — кажу я, підсовуюся ближче, лягаю на подушку й дивлюся на нього. — Відколи ми зустрілися, дев’яносто відсотків часу провели в ліжку.

— Не бачу в цьому нічого поганого. Мені дуже подобається твоя нова зачіска.

Від його слів у мене мурашки по шкірі, але я стримано усміхаюся, наче чую такі слова щодня, і відповідаю:

— Ой, дякую!

Якусь мить ми мовчки дивимося одне на одного.

Я вже почала забувати, який він. А зараз, коли він поряд, здається, ніби ми й не розлучалися.

Він подорослішав. Це вже не той підліток, з яким я торік познайомилася. І мені стає цікаво: коли ми зустрінемося наступного року, він уже стане дорослим чоловіком? Хоча немає великої різниці між дорослим чоловіком і дев'ятнадцятирічним хлопцем.

— У нас обмаль часу, — каже він. — А в мене мільйон запитань. Треба писати роман, а я про тебе зовсім нічого не знаю.

Я відкриваю рот, щоб заперечити, бо мені здається, що він знає про мене абсолютно все. Та потім розумію, що він справді нічого про мене не знає. Ми провели разом лише один день.

— Ти щось писав цьогоріч?

— Писав, — киває він. — А ти цілувалася з кимось?

— Цілувалася, — киваю і я. — А ти?

Він знизує плечима.

— А ти, Бене?

— Ну було пару разів, — нарешті киває він.

Я намагаюся стримуватися і вдаю, що це мене не зачепило. Але цікаво: пару разів — це скільки конкретно?

— І що, ти всіх їх порівнював зі мною?

Він хитає головою.

— Я сказав тобі торік, що це було б несправедливо щодо решти жіночого населення планети. Тебе неможливо ні з ким порівняти.

Мені стає так радісно на серці від того, що я прилетіла. І байдуже, якщо доведеться не спати хай навіть цілий тиждень. Це варте того, щоб почути такий комплімент.

А що з твоїми хлопцями? Ти сходила на всі п'ять побачень?

На одне, — поправляю його. — У мене було лише одне побачення, але я чесно старалася.

Він вигинає брову, тож я негайно переходжу в режим самозахисту.

— Бене, ти не можеш вимагати від мене, аби я, приїхавши в абсолютно нове для себе місто, де зовсім нікого не знаю, одразу почала з кимось зустрічатися. Для цього потрібен час. Я так пишалася собою, коли поцілувалася з тим хлопцем. Він, мабуть, вирішив, що це я радію, що він круто цілується, але насправді я тішилася, що виконала одне зі своїх домашніх завдань.

— Ну гаразд, — сміється Бен. — Один — це теж непогано. Але це означає, що твоє домашнє завдання на наступний рік стане складнішим.

— Он як? Ну добре, тоді й твоє стане складнішим. І коли ми вже заговорили про це, мені потрібні докази, що ти справді пишеш книжку. Хочу прочитати, що ти написав про нас.

— Ні, — негайно відповідає він.

— Що? — запитую я, аж підвівшись на ліжку. — Ні, ти не можеш сказати, що цілий рік щось писав, і при цьому не надати жодних доказів. Покажи бодай щось.

— Не люблю, коли люди читають те, що я пишу.

— Серйозно? — сміюся я. — Це те саме, якби оперний співак відмовлявся відкривати рота, вийшовши на сцену.

— Ні, це зовсім інше. Я дам тобі все прочитати, коли допишу.

— Ти що, хочеш, аби я чекала аж чотири роки?