Колин Гувер – 9 листопада (страница 22)

Я ковтаю слину. Хочеться заховатися, накрившись подушкою. Не віриться, що він уловив цей нюанс.

Мабуть, я таки візьму подушку й затулюся нею.

— Чекай, — каже він, побачивши, що я тягнуся за подушкою. Він кладе її назад мені під голову й підсувається ближче. — Це ж я, Феллон. Не соромся. Скажи мені, що ти мала на увазі.

Я роблю глибокий вдих, сподіваючись, що якщо в легенях буде більше повітря, я наберуся сміливості відповісти йому. Потім якомога повільніше видихаю, зволікаючи з відповіддю.

Нарешті прикриваю очі рукою і швидко промовляю:

— Моя ліва грудь.

Чекаю, що він почне розпитувати або прибере мою руку з обличчя, та він цього не робить.

Не можу повірити, що наважилася сказати йому це. Ніколи нікому такого не говорила, навіть Ембер. Під час пожежі обгоріла майже вся ліва половина мого тіла. Але, здається, цього покарання було замало, бо я отримала додаткові травми, коли мене намагалися витягнути з вікна. На щастя, я нічого не пам’ятаю з моменту, як лягла спати ввечері, і до миті, коли прокинулася вже в лікарні. Однак шрами щодня нагадують мені про ту пожежу. Ліва грудь постраждала від опіків найбільше. Я ж не дурепа. Я знаю, що хлопцям подобаються гарні й симетричні груди, а не такі, як у мене.

Відчуваю, як Бен бере мою руку й повільно прибирає її з очей. Потім ніжно гладить мене по щоці.

— А чому ти так боїшся, що хтось її побачить? Бо вона пошрамована?

Я киваю, а потім різко хитаю головою.

— Мені дуже соромно говорити про це, Бене.

— Тільки не зі мною, — каже він. — І тобі стопудово не повинно бути соромно. Я вже бачив тебе без сорочки, пам’ятаєш? І це було дивовижне видовище.

— Ти бачив мене без сорочки, але не без ліфчика. Ось у чому заковика.

— Гаразд, — каже він, негайно піднімається і спирається на лікоть.

— Це було не запрошення, — відказую я, здивовано поглядаючи на нього.

— Але я хочу подивитися.

Я хитаю головою і навіть починаю сміятися, бо знаю, що ні за що на світі не покажу йому свою страшну грудь.

— Свою книжку я хочу писати лише на основі правдивих подій, а тому не можу замовчати твої травми. Тож ти мусиш показати їх. Вважатимемо, що це необхідне дослідження.

У мене таке відчуття, наче його слова схопили і стиснули моє серце.

— Що? — тремтливим голосом, наче от-от розплачуся, запитую я. Але не плачу. Поки що. — Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не можеш цього замовчати? Ти що, збираєшся писати про мої шрами?

— Це невід'ємна частина твоєї історії, — занепокоєно відказує він. — Звісно, я напишу про це.

Я підіймаюся на ліктях і дивлюся на нього, примружившись.

— Я хотіла, щоб ти написав про нас гарну історію, і щоб я була красунею. Не можна робити головну героїню якимсь фріком із кунсткамери. Ніхто не захоче ідентифікувати себе з калікою. Головні герої мають бути красивими і...

Бен негайно перекочується, притискає мене до ліжка усією своєю вагою і затуляє мені рота рукою.

Потім набирає повні груди повітря, наче готується сваритися зі мною. Затим різко видихає і скрегоче зубами від роздратування.

— А тепер слухай мене! — рішуче каже він, міцно затуляючи мені рота рукою, щоб я не перебила його. — Мене люто вивішує те, що ти дозволяєш якимсь таким дрібницям визначати твою особистість. Я не можу зробити тебе в цій книжці бездоганною красунею, бо це буде неправда, а ще це буде образливо. Ти звиздець, яка гарна. І прикольна. Я завжди дивлюся на тебе як на богиню, за винятком тих ситуацій, коли ти починаєш жаліти себе. Феллон, ти залишилася жива. Це головне. Проте не знаю, чи ти це усвідомлюєш. Коли ти дивишся у дзеркало, ти не маєш жодного права ненавидіти те, що там бачиш. Тому що ти вижила. А комусь не пощастило, і він загинув. Ти повинна прийняти свої шрами, а не нарікати на них. Тому що тобі пощастило залишитися живою і мати змогу бачити їх. І будь-який хлопець, якому ти дозволиш доторкнутися до своїх шрамів, має дякувати тобі за такий привілей.

У мене в грудях пече. Мені нічим дихати.

Бен прибирає свою руку, і я починаю жадібно хапати ротом повітря. На очі навертаються сльози. Я вся тремчу, бо намагаюся стримати їх. Бен притискається до мене й охоплює долонями моє обличчя. Затим торкається губами мого волосся й шепоче:

— Феллон, ти заслужила те, щоб вижити.

Я киваю, бо він має слушність.

Звісно, він має слушність. Я жива і здорова — це факт. Так, пожежа залишила сліди на моїй шкірі. Але життєво важливі органи не ушкоджені. Чому ж тоді я так зневажаю себе?

Треба припиняти так ставитися до себе.

— Чш-ш, — шепоче Бен і витирає сльози, що котяться по моїх щоках.

Мої емоції б'ють через край.

З одного боку, я розлючена, що він вирішив, ніби має право розмовляти зі мною в такому тоні.

А з іншого — саме тому, що він зробив це в такому тоні, мені здається, що якби моє серце мало губи, воно його розцілувало б. А ще я злюся на себе, що останні кілька років цілковито заглибилася в себе. Так, звісно, пожежа — це жесть. Так, я дуже хотіла б, щоб її ніколи не було в моєму житті. Але вона була. Я вже нічого не можу змінити, тож треба просто прийняти все як є.

Тепер мені хочеться сміятися. Бо від його слів наче камінь з грудей спав. Я вперше за три роки дихаю на повні груди.

Усе відчувається інакше. По-новому. Наче саме повітря дзвенить, нагадуючи, як мені пощастило, що я тут і можу ним дихати.

Тож саме це я й роблю. Глибоко вдихаю й обвиваю Бена руками, занурюючись обличчям у вигин між його шиєю і плечем.

— Дякую, — шепочу я. — Але ж ти й гімнюшник.

Відчуваю, як він сміється, тож лягаю назад на свою подушку і дозволяю витирати мої сльози. Він дивиться на мене згори вниз, наче я прекрасний хаос. Я навіть не стану сперечатися з цього приводу. Бо так і є. Я прекрасний грьобаний хаос. І йому неабияк пощастило, що він схиляється наді мною. Торкнувшись руками його грудей, крізь сорочку відчуваю, як б’ється серце. Воно стукотить так само сильно, як і моє.

Ми зустрічаємося поглядами. Бен, не питаючи дозволу, нахиляється і шепоче просто мені в губи:

— Феллон, я так довго чекав нашої зустрічі. Я поцілую тебе прямо зараз і ні краплинки про це не шкодуватиму.

І його губи беруть мої в полон. У голові наморочиться, тіло стає невагомим. Я не можу поворухнути руками. Але мені й не треба цього робити, бо він підіймає мої руки вгору, переплітає свої пальці з моїми й притискає руки до матрацу.

Його язик ковзає по моєму. У цьому поцілунку стільки почуттів... Він цілує мене так само пристрасно, як щоразу дивиться на мене. Наче зсередини, із самих глибин. Потім він повільно цілує мене в шию, притискаючи мої руки до ліжка й не дозволяючи доторкнутися до нього, поки досліджує мою шкіру. Боже, як же я за ним скучила. Скучила за тими почуттями, які охоплюють мене, коли він поряд. Я хотіла б почуватися так щодня. Адже раз на рік — це дуже мало.

Відчуваю, що він відпускає мою праву руку й пробігає пальцями по всій її довжині, аж до кисті. Його губи повертаються до моїх, і він знову цілує мене, повільно просуваючи

руку під сорочку. Щойно він торкається мого тіла, я вмить розумію, чому щовечора, ледь опускаючи голову на подушку, думаю про нього.

— Я зніму з тебе сорочку, — каже він.

А я й не заперечую. Я ж не заперечую?

Він знімає з мене сорочку через голову й кидає її кудись позаду себе. А тоді прикипає очима до моїх грудей, захованих під чорним ліфчиком, який я не планувала йому сьогодні показувати.

Бен усміхається диявольською усмішкою, обводячи контури ліфчика. Потім накриває долонею праву грудь і великим пальцем погладжує тканину над соском. Я здригаюся від його дотику, бо прочитала достатньо книжок і добре знаю, що відбудеться далі. Він торкнеться того, що під тканиною.

Усе моє тіло напружується, бо я дуже не хочу, щоб він знімав з мене ліфчик. Не хочу, щоб він бачив мене всю. Ніхто ніколи ще не бачив мене всю.

— Крихітко, — каже він, проводячи губами по моїх грудях. — Розслабся, добре?

Я і рада б розслабитися, але зараз ще й додатково напружилася, бо Бен назвав мене крихіткою. І я розхвилювалася не так через те, що він зараз зайде за межу, за яку ще ніхто ніколи не заходив, як через це звертання, оскільки воно завжди здавалося мені якимось зверхнім, несерйозним. А з його вуст це «крихітка» наче й нормально прозвучало.

Обхопивши його голову, направляю до своєї лівої груді, дивуючись, як за лічені секунди він просунувся з нуля до десяти.

О боже, він починає знімати ліфчик. Його губи мандрують по грудях, а пальці стягують тканину. Нижче... нижче... нижче... Все.

Я відчуваю повітря на дотик своїми оголеними грудьми. Але міцно заплющую очі, щоб не бачити виразу його обличчя. Однак я відчуваю його губи. Він цілує мене безупинно, ковзаючи язиком по шкірі. Цілує, покусує, стискає і... насолоджується цим.

— Феллон.

Бен хоче, аби я подивилася на нього, але мені значно комфортніше із заплющеними очима.

— Розплющ очі, Феллон.

Я можу це зробити.

Я розплющую очі й дивлюсь у стелю.

Я можу це зробити.

Потім повільно опускаю погляд униз і зустрічаюся з ним очима.