Колин Гувер – 9 листопада (страница 19)

Вона видихає і показує на свій бейджик.

— Я працюю в ресторані тут поруч. Нам зателефонувала якась дівчина і сказала, що це дуже терміново.

Феллон!

Сам собі дивуюся, з якою швидкістю вилітаю з-за столика і вискакую за двері. Щодуху мчу вулицею, влітаю до ресторану, рвучко й широко відчиняючи двері. Хлопець біля барної стійки кліпає на мене очима і відскакує вбік. Я хапаю ротом повітря і показую пальцем на телефон, який висить позаду нього.

— Там хтось зателефонував і спитав мене.

Він бере телефон, натискає кнопку і простягає мені слухавку.

— Алло? Феллон? З тобою все гаразд?

Хоч я не відразу чую її голос, але можу напевно сказати, що це вона, лише за самим її зітханням.

— Бене! Як добре, що ти ще там! Пробач мені, будь ласка. Мій рейс запізнився, я намагалася зателефонувати до ресторану, але той номер виявився недійсним, а потім оголосили посадку на мій літак. Коли я приземлилася, знайшла в інтер-неті новий номер телефону, декілька разів телефонувала, але щоразу було зайнято. Тож я не знала, що мені ще зробити. А зараз я в таксі, мені дуже-дуже шкода, що я запізнююся, але я не могла тебе попередити.

Я не знав, що мої легені здатні вмістити стільки повітря. Полегшено видихаю, хоча мені дуже шкода її. Водночас я дуже радий, що вона не забула й прилетіла. І все це відбувається насправді. Уже навіть і не переймаюся тим, що прочекав її в ресторані аж дві години і що тепер вона про це знає.

— Пене?

— Я тут, — кажу я. — Усе гаразд. Я дуже радий, що ти прилетіла. Але, мабуть, буде краще, якщо ми зустрінемося в мене вдома, бо на дорогах сьогодні жахливий трафік.

Феллон запитує адресу, і я диктую.

— Гаразд, — погоджується вона, а мені здається, що вона нервує. — Тоді невдовзі побачимося.

— Так, я чекатиму тебе.

— О, стривай! Бене? Ем-м... Я сказала дівчині, яка підняла слухавку, що ти даси їй двадцять баксів, якщо вона передасть моє повідомлення. Пробач, будь ласка. Вона не хотіла цього робити, тож мені довелося підкупити її.

— Без проблем, — сміюся я. — До зустрічі!

Вона прощається зі мною. Я віддаю слухавку Теллі, яка стоїть біля каси і простягає руку, чекаючи на свої двадцять доларів. Діставши гаманець, даю їй двадцятку й кажу:

— За цей дзвінок я заплатив би і вдесятеро більше.

* * *

Я ходжу по дорозі туди-сюди.

Що я роблю?

Усе це так неправильно. Я заледве знаю цю дівчину. Я провів із нею якихось пару годин і одразу ж пообіцяв написати книжку про неї. Про нас. А якщо цього разу між нами не буде ніякої хімії? Може, торік мене охопила депресія, а саме того дня я був у гуморі. Може, вона навіть і не прикольна зовсім, а навпаки, якесь стерво. Може, вона так розхвилювалася через затримку рейсу, що в неї геть зникне бажання їхати сюди.

Ну тобто я до того, що хто так робить? Яка притомна людина летітиме через усю країну, щоб один день провести з хлопцем, якого заледве знає?

Мабуть, мало хто так робить. Але якби ми мали зустрітися в Нью-Йорку, я без вагань скочив би в літак.

Я потираю руками обличчя й бачу, як на дорозі з'являється таксі.

Намагаюся заспокоїтися, переконую себе, що все абсолютно нормально, що це не якесь божевілля. Не присяга на вірність на все життя. Ми просто друзі. А друзі можуть пролетіти через усю країну, щоб разом провести час.

Чекайте. А ми точно друзі? Ми ж навіть не спілкуємося, то, мабуть, наші стосунки не можна класифікувати як дружні.

Таксі під'їжджає до мого будинку.

Ядучий ручай, кінчай психувати, Кесслере.

Автівка зупиняється.

Я маю зустріти її біля авто, відчинити дверцята. Це якось дивно, що я стою так далеко.

Я підходжу до таксі, коли Феллон починає відчиняти дверцята автомобіля.

Будь ласка, тільки будь тією самою Феллон, з якою я познайомився торік.

Беруся за ручку дверцят, допомагаю їй відчинити їх і намагаюся тримати себе в руках, щоб не видати хвилювання. Або навіть гірше, збудження. Я прочитав достатньо любовних романів і знаю, що дівчатам подобається, коли хлопці тримаються трохи холодно. Я навіть читав, що таких хлопців називають альфа-самцями.

Побудь гімнюком, Кесслере. Хоч трішечки. Давай, ти можеш.

Вона виходить з автівки і робить це наче в уповільненій зйомці в кіно. Тільки зовсім не так, як у моїй версії уповільненої зйомки.

У неї все виходить значно елегантніше. Вітер розвіває її волосся. Вона підіймає ліву руку й відкидає волосся назад. І тут я помічаю, як сильно людина може змінитися за один рік.

Феллон стала зовсім іншою. Коротке волосся. Чубчик. Одягнена в сорочку з коротким рукавом, яку вона нізащо не наділа б ще рік тому.

Вона вся — від маківки до п’ят — випромінює впевненість. Це найсексуальніше видовище, яке я колись бачив.

— Привіт! — каже вона, коли я нахиляюся, щоб зачинити дверцята в таксі.

Схоже, вона рада мене бачити, і від усвідомлення цього усміхаюсь у відповідь.

Ось тобі й погрався в альфа-самця.

Ні, серйозно, у ролі егоїстичного альфа-самця я протримався рівно нуль цілих нуль десятих секунди.

Я полегшено зітхаю, як не робив упродовж року, ступаю крок до неї й обіймаю так щиро, як ніколи нікого не обіймав. Поклавши руку їй на потилицю, нахиляю її голову до себе і вдихаю її хрумкий зимовий аромат. Вона миттю обплітає мене руками й заривається обличчям у моє плече. Відчуваю, як вона полегшено зітхає. Ми стоїмо, не рухаючись, поки таксі не зникає за рогом.

І навіть тоді ми стоїмо, боячись поворухнутися.

Вона стискає руками мою сорочку, а я намагаюсь не показати, що мені безтямно подобається її нова зачіска. Її волосся м’якше. Рівніше. Легше. Свіжіше. І, бляха, це боляче.

Знову.

Чому лише вона збуджує в мені такі дивовижні почуття? Вона зітхає мені в шию, і я майже відштовхую її, бо, йохана бричка, цс вже занадто.

Я навіть не розумію, що хвилює мене більше: чи те, що ми, здається, продовжили рівно з того, на чому зупинилися торік; чи те, що наші торішні пригоди не були сном. Відверто кажучи, це була цілковита жесть.

Увесь минулий рік я щодня думав лише що про неї і не знав, чи побачу її ще колись. А тепер, знаючи, що вона таки дотримується цього ідіотського плану, який сам же й придумав, — зустрічатися раз на рік, — я вже бачу перед собою новий рік страждань.

І вже починаю боятися тієї миті, коли нам доведеться розлучатися, а ми ж щойно зустрілися.

Вона піднімає голову з мого плеча і дивиться на мене. Відгортаю рукою її чубчик, щоб бачити обличчя. Попри те що по телефону вона говорила дуже схвильовано, зараз видається абсолютно спокійною.

— Привіт, Феллон Переломна.

Вона усміхається ще ширше.

— Привіт, письменнику Бене. Чому в тебе такий вигляд, наче тобі щелепи зводить?

Я намагаюся усміхатись, але певен, що вираз обличчя в мене наразі не вельми привабливий.

— Тому що дуже боляче стримуватися від поцілунку з тобою.

Вона сміється.

— Хоч я теж дуже-дуже хочу поцілувати тебе, мушу попередити, що привітальний поцілунок більше шести балів не отримає.

А я обіцяв одинадцять. Доведеться почекати.

— Гаразд. Ходімо всередину, щоб я подивився, якого кольору в тебе трусики.

Вона сміється тим самим знайомим сміхом. Узявши її за руку, веду до свого будинку. Тепер я точно можу сказати, що дарма хвилювався.

Це та сама Феллон, яку я пам’ятаю з минулого року. Може, навіть трішки краща.

А може... може, це означає, що мені треба ще сильніше хвилюватися.