Колин Гувер – 9 листопада (страница 14)

— Мама вважає, що більшість людей до цього віку вже починають розбиратися, що до чого в житті. Тому хочу бути певною, що знатиму, хто я і чого хочу від життя, перш ніж когось покохаю. Бо закохатися легко, Бене. Значно важче розірвати стосунки.

Це правда. Якщо ти — олов’яний чоловічок.

— Ти думаєш, що зможеш контролювати свої почуття?

— Звісно, можна одного дня закохатися. І це станеться абсолютно мимоволі. Але людині цілком під силу не потрапляти в ситуації, наслідком яких є таке почуття. Тож якщо я зустріну когось, в кого можу закохатися... просто перестану спілкуватися з цією людиною, поки не буду готова до такого почуття.

Ого. Та вона просто як міні Сократ з усіма цими життєвими порадами. Відчуваю, що треба їх занотувати. Або подискутувати з нею.

Відверто кажучи, мені стає легше від її слів, бо я боявся, що підвечір вона напоїть мене, поцілує, а тоді переконуватиме, що ми — дві рідні душі. Тому що, бог свідок, якщо вона попросить поцілувати її, я миттю кинуся до неї, хоч і знатиму, що це останнє, що варто було б робити. Хлопці не відмовляють таким дівчатам, як вона, хай як би вони хотіли уникати стосунків. Щойно хлопці бачать дві гарненькі циці, які до того ж поєднуються з чудовим почуттям гумору, вони думають, що знайшли грьобаний святий Ґрааль.

Але п’ять років — це ж ціла вічність. Певен, що за п’ять років вона навіть не згадає сьогоднішнього дня.

— А можна попросити тебе, щоб ти знайшла мене, коли тобі виповниться двадцять три роки?

— Бентоне-Джеймсе Кесслере, — сміється вона, — за п’ять років ти будеш дуже відомим письменником, щоб пам’ятати таку маленьку дівчинку, як я.

— Або ти будеш дуже відомою актрисою, щоб пам’ятати такого хлопчика, як я.

Феллон нічого не відповідає. Але я бачу, що мій коментар засмутив її.

Ми завмираємо, повернувшись обличчями одне до одного. Навіть зі шрамами і глибоким сумом в очах вона все одно залишається однією з найкрасивіших дівчат, яких мені доводилося бачити. Її м’які вуста ніби самі запрошують до поцілунку. Я намагаюся не зважати на судоми в животі, але, щойно гляну на її губи, мушу докладати таких зусиль, аби стриматися, що аж вилиці зводить від болю. Намагаюся не думати, що буде, якщо я зараз нахилюся й поцілую її. А ще дуже хочеться прочитати всі любовні романи. Бо що, в біса, означає «поцілунок, як у книжках»? Треба знати, як це зробити.

Феллон лежить на правому боці. Сукня ледь прикриває її тіло, і я бачу, де починаються шрами — від кисті тягнуться по всій руці, а тоді до шиї і через усю щоку. Я доторкаюся до її обличчя. Так само, як вона доторкалася до мого. Відчуваю, як вона здригається під моєю долонею, тому що я доторкаюся тієї частини її тіла, на яку ще пару годин тому вона не дозволяла навіть подивитися. Проводжу великим пальцем по щоці, і далі вниз, уздовж шиї. Де б не торкнувся, відчуваю, як вона напружується.

— Тобі неприємно?

— Я не знаю, — шепоче вона, а її очі мерехтливо танцюють під моїм поглядом.

Цікаво, до її шрамів ніхто не торкався, крім мене? Намагаючись навчитися готувати їсти, я не раз обпікався, тож знаю, як болить обпечене тіло.

Але її шрами зовсім не такі, які залишаються від опіків. На дотик її шкіра здається значно м’якшою, ніж зазвичай. Значно вразливішою. Мені напрочуд приємно торкатися її. Хочеться гладити її без кінця-краю.

І вона дозволяє. Наступні декілька хвилин ніхто з нас не промовляє ні слова, а я ковзаю пучками по її руці та шиї. Помічаю, що її очі стають вологими, ніби вона от-от розплачеться. Може, їй не подобається? Розумію, що в неї є цілком вагома причина знічуватися, але мені чомусь наразі з нею так комфортно, як не було впродовж дня.

— Мабуть, мені це не повинно подобатися, — шепочу я, проводячи пальцями по шрамах на руці. — І, напевно, мені має бути прикро, що тобі довелося пережити нестерпні муки. Однак і сам не знаю чому, але мені страшенно подобається твоя шкіра на дотик.

Не знаю, як вона сприйме такі мої слова. Але я сказав правду. Я раптом відчув вдячність до шрамів... бо вони були своєрідним нагадуванням, що все могло обернутися значно гірше. Вона могла загинути на тій пожежі й не лежала б зараз поруч зі мною.

Я гладжу її руку, усю, від плеча до кінчиків пальців, а потім роблю це ще і ще. Якоїсь миті помічаю слід від сльози в неї на щоці.

— Я раз по раз нагадую собі, що в усіх людей є шрами, — каже вона. — І в багатьох вони значно гірші, ніж у мене. Різниця лише в тому, що мої шрами видно, а в більшості людей — ні.

Я не кажу їй, що вона має слушність. А ще мовчу про те, що дуже хотів би бути таким красивим усередині, як вона зовні.

 

Феллон

— Гриць мене моя мати! Феллон! От срань, бляха-муха, от срань, от срань, от срань!

Я чую, що Бен лається, як гицель, але не розумію чому. Тоді він хапає мене за плечі й вигукує:

— Феллон Переломна, прокидайся, йохані ватрушки!

Розплющую очі й бачу, що він сидить на моєму ліжку і розлючено куйовдить пальцями волосся. Сідаю на ліжко і протираю очі від сну. Від сну.

Ми що, заснули?

Зиркаю на годинник. Двадцята п’ятнадцять. Не вірячи очам, беру його в руку й підношу ближче. Цього не може бути!

Але це так. Зараз двадцята година п'ятнадцять хвилин.

— Бляха, — кажу я.

— Ми продинамили вечерю, — каже Бен.

— Знаю.

— Ми проспали дві години.

— Так, знаю.

— Ми профукали дві грьобані години, Феллон.

Бен дуже розгублений. Красивий і дуже розгублений.

— Мені дуже шкода.

— Що? — збентежено перепитує він. — Ні, не кажи так. Твоєї провини тут немає.

— Минулої ночі я спала лише три години, — кажу йому. — І страшенно змучилася за день.

— Так, — відказує він і сумно зітхає. — Я теж минулої ночі майже не спав. О котрій у тебе літак? — запитує він, підводячись з ліжка.

— О 23:30.

— Сьогодні?

— Так.

— Тобто за три години?

Я киваю.

Бен стогне і тре руками обличчя від чола до підборіддя.

— От срань, — знову лається він. — Це означає, що тобі вже час їхати. — Він ударяє себе по стегнах, а потім, насупившись, опускає голову. — А ще це означає, що й мені час їхати.

Я не хочу, щоб Бен їхав.

Але він мусить. Мені не подобається те відчуття паніки, яке охоплює мене. А ще мені не подобаються слова, які я хочу йому сказати, — що передумала, і він може записати мій номер телефону. Але якщо я дам йому свій номер, то, значить, розмовлятиму з ним. Весь час. Відволікатимуся на нього, на кожне його невеличке повідомлення, на кожен його дзвінок. А потім ми постійно висітимемо у скайпі. І не встигну я й оком змигнути, як перестану бути Феллон Переломною, а стану Феллон-Дівчиною-Якогось-Хлопця.

Сама ця думка вже повинна була б викликати в мене огиду. Але ж ні.

— Я маю йти, — каже він. — Тобі, певно, ще треба стільки встигнути до від’їзду в аеропорт.

Насправді ні, бо я вже спакувала валізи. Однак не говорю ні слова.

— Ти хочеш, аби я пішов?

Можу присягнутися, що він сподівається почути «ні». Але Бен повинен піти, поки я не почала використовувати його як підмазку, щоб не летіти до Нью-Йорка.

— Я проведу тебе, — тихо й покірно промовляю я. Він не відразу реагує на мої слова, але зрештою міцно стискає губи й киває.

— Так, — знічено каже він. — Проведи мене, будь ласка.

Я ледь не падаю, перечепившись за туфлі, які відклала, щоб узути сьогодні на вечерю.

Ми мовчки прямуємо до дверей. Відчинивши їх, він виходить першим. Я йду слідом, втупившись йому в спину. Він стискає шию ззаду рукою, і мені страшенно прикро бачити його таким засмученим. Не менш прикро й те, що я засмучена. А ще страшенно досадно, що ми заснули і так бездарно змарнували останні дві години, які в нас залишалися.

Ми майже доходимо до вітальні, як раптом Бен зупиняється і різко розвертається. І знову здається, що в нього щось болить. Я стою й чекаю, що він скаже.

—    Може, це буде не так круто, як у книжках, але я повинен це зробити.

Два короткі кроки — і він біля мене. Занурює руки в моє волосся і накриває мої губи своїми. Скрикнувши від несподіванки, хапаю його за плечі, але вже наступної миті корюся і обплітаю руками за шию.

Бен припирає мене до стіни, і я відчуваю його руки, груди і губи на собі. Він тримає моє обличчя, наче боїться відпустити його. Я ж намагаюся дихати, бо вже дуже давно ні з ким не цілувалася, і, здається, навіть могла забути, як це робиться. Він відхиляється від мене на якусь коротку мить, за яку я встигаю набрати повітря в легені, а потім знову припадає до мене... руками... стегнами... і язиком.