Колин Гувер – 9 листопада (страница 11)

Бен усміхається і знову простягає ту сукню, яку він вибрав.

— Якщо ти погодишся одягнути сьогодні ввечері цю сукню, ми займемося сексом просто зараз, у цій шафі.

Який же він наполегливий. Та я все одно не вберуся в цю сукню. Хоча, якщо бути відвертою, зробила б це з величезним задоволенням.

— Мама купила мені її торік, — відказую я, засмучено зітхнувши, — коли в неї був період за назвою «Давайте зцілимо

Феллон». Але вона й гадки не мала, як некомфортно я почувалася у своїй шкірі. Тому, будь ласка, більше не проси мене одягнути цю сукню. Я почуваюся значно спокійніше і впевненіше в одязі, який приховує моє тіло. Мені дуже не подобається, коли люди, дивлячись на мене, бентежаться, почуваються не у своїй тарілці.

Бен стискає зуби, аж жовна під вилицями випинаються, і відводить від мене погляд, а потім знову дивиться на сукню, яку й досі тримає в руці.

— Добре, — спокійно каже він і кидає сукню на підлогу.

Ну нарешті.

— Але ти сама винна в тому, що люди ніяковіють, глянувши на тебе.

Я аж стогну від таких слів, і навіть не намагаюся приховати цього. Уперше за весь день з ним мені здалося, що я розмовляю з батьком. І це правда. А ще це надто боляче. До горла підступає клубок, я прокашлююся і тихо кажу:

— Це було не дуже гарно.

Він ступає крок до мене. Тут і так затісно, та й мені зовсім не хочеться, аби він наближався. А надто після таких болючих слів.

— Але я сказав тобі правду.

Заплющую очі, щоб не дивитися на вуста, з яких злітають ці страшні й неприємні слова.

Із силою видихаю, намагаючись заспокоїтися, і раптом здригаюся всім тілом, відчувши, як він прибирає з мого обличчя пасмо волосся. Від цього неочікуваного дотику ще сильніше заплющую очі й почуваюся цілковитою дурепою, бо й досі не вигнала його або принаймні не відштовхнула від себе. Не знаю чому, але не можу ні поворухнутися, ні слова сказати. Ба більше, я навіть дихати не можу.

А він тим часом запускає пальці в моє волосся й повністю відкриває обличчя.

— Ти відростила волосся, бо не хочеш, аби люди бачили твоє обличчя. Носиш одяг з довгими рукавами й високими комірцями, бо думаєш, що це якось допоможе. Однак ти помиляєшся.

Здається, його слова перетворюються на кулаки і б’ють мене в живіт. Сіпнувши головою, вириваюся з його рук, але очей не розплющую. Бо відчуваю, що можу розплакатися, а я вже й так забагато сліз пролила через цю дурнувату річницю.

— Люди ніяковіють не через твої шрами, Феллон. їм некомфортно, бо ніби все твоє тіло кричить, що дивитися на тебе не можна. Але повір мені, є багато людей, яким хочеться на тебе дивитися. Навіть дуже багато.

Відчувши його пальці на підборідді, я здригаюся.

— У тебе неймовірно гарні риси обличчя. Знаю, трохи дивний комплімент, але це правда. — Затим він проводить пальцями по щоці й врешті торкається губ. — А ще в тебе такі гарні вуста. Чоловіки дивляться на них, бо хочуть знати, які вони на смак. А жінки витріщаються через заздрощі. Бо якби в них були губи такого кольору, як у тебе, їм не довелося б купувати помаду.

Не знаю, плакати мені чи сміятися, але на нього поглянути все одно не наважуюся.

Стою заклякла і намагаюся вгадати, де він ще торкнеться і що ще скаже.

— Я зустрічав лише одну дівчину, в якої було таке довге й гарне волосся. Абіту. Я тобі вже про неї казав. Однак, щоб ти знала, їй до тебе як до неба рачки. Хоч вона й чудово цілується.

Відчуваю, як Бен відкидає моє волосся за плечі. Він стоїть так близько, що я впевнена: бачить, як піднімаються і опускаються мої груди. Господи, раптом мені стає так важко дихати, наче я за останні п’ять хвилин піднялася на десять тисяч метрів над рівнем моря.

— Феллон, — звертається він до мене, потім бере за підборіддя і легенько піднімає мою голову. Розплющивши очі, розумію, що він значно ближче, ніж я думала. І не зводить з мене очей. — Люди хочуть на тебе дивитися. Повір мені, бо я один із них. Але все в тобі волає: «Відверніться!» Тому вони так і роблять. Зрозумій нарешті, що ніхто, крім тебе самої, не зациклюється на твоїх шрамах.

Мені відчайдушно хочеться, аби це була правда. Якби я лишень могла повірити в те, що він говорить, можливо, тоді моє життя важило б для мене більше, ніж тепер. Якщо я повірю йому, то, може, перестану нервувати від самої тільки думки про те, щоб знову піти на прослуховування. І можливо, тоді мені вдасться зробити те, що, як запевняє мама, повинна зробити дівчина мого віку — почати шукати справжню себе, а не ховатися від себе.

Бляха, та я навіть одягаюся не для себе. Я ношу те, що, на мою думку, люди хочуть бачити на мені.

Бен переводить погляд униз, на мою сорочку. І я завважую, що він, так само як і я, важко дихає. Піднявши руку, розстібає верхній ґудзик на моїй сорочці. Я хапаю ротом повітря. Він уп’явся поглядом у мою сорочку, а я не відриваю очей від його обличчя. Можу присягнутися, що коли його пальці пересуваються вниз, до другого ґудзика, я чую, як у нього збивається дихання.

Я не до кінця розумію, що він робить, і мене кидає в холодний піт від самої лише думки, що за мить-другу він стане першою людиною, яка побачить, що приховує моя сорочка. Але кажу як на духу: чомусь не можу дібрати слів, аби зупинити його.

Розстібнувши другий ґудзик, Бен береться за третій. Та перш ніж розстібнути і його, він підіймає очі й дивиться на мене. Бачу, що йому так само страшно, як і мені. Ми не відриваємо очей одне від одного, доки він не розстібає останнього ґудзика.

Я обережно дивлюся вниз і бачу лише тоненьку світлу смужку шкіри, тому поки що не почуваюся голою і беззахисною. Але так триватиме недовго, бо він повільно підіймає руки до верху моєї сорочки. Поки він не зробив свій наступний хід, я знову заплющую очі. Не хочу бачити його обличчя тієї миті, коли він роздивиться, що майже вся ліва частина мого тіла обпечена. Те, що він бачить на моїй щоці, — мізерія порівняно з тим, що приховує одяг.

Відчуваю, як він розводить в сторони поли сорочки, і що більше оголюється моє тіло, то важче мені стримувати сльози. Зараз, мабуть, не найвдаліший час, щоб розплакатися. Але сльози, здається, ніколи не бувають вчасними.

Чую, як він важко дихає й голосно зойкає. Так само гучно зойкаю і я, коли він повністю розводить поли моєї сорочки. Хочеться відштовхнути його, зачинитися в шафі, сховатися. Але саме це я роблю останні два роки. Тож з якихось причин, яких і сама не можу пояснити, не прошу його зупинитися.

Бен опускає сорочку з плечей, повільно стягує її вниз, і та падає на підлогу. Відчуваю, як він торкається моїх рук, але соромлюся поворухнутися, бо ж добре знаю, що він зараз бачить.

Він обережно проводить пучками по моїх руках від зап’ясть до плечей, а по моїх щоках котяться перші сльози. Та вони його не бентежать, не зупиняють. Коли він торкається плечей, по всьому тілу в мене виступають сироти. Чекаю, що Бен торкатиметься мене й далі, та він зупиняється. А я все одно не наважуюся розплющити очей.

Аж тут відчуваю, що він ніжно прихиляється чолом до мого чола. Дихає так само важко, як і я. І від цього я трохи заспокоююся.

У мене стискається шлунок, коли відчуваю, що він торкається гудзика на моїх джинсах.

Ми заходимо надто далеко.

Надто далеко, надто далеко, надто далеко. Але наразі я можу лише хапати ротом повітря, тому дозволяю розстібнути і цей гудзик. Я дуже хочу, щоб він зупинився, і разом з тим чомусь відчуваю, що роздягає він мене не задля втіхи. Не зовсім розумію, що він робить, але почуваюся надто спантеличеною, щоб спитати.

Дихай, Феллон. Дихай. Твоїм легеням потрібне повітря.

Він і досі притискається до мене чолом, я відчуваю на своїх губах його гарячий подих. Мені здається, що він, широко розплющивши очі, спостерігає, як його пальці повільно опускають униз блискавку на моїх джинсах.

Розстібнувши блискавку, він спокійно засовує руки під джинси. Я навіть починаю вірити, що його зовсім не бентежить, що він торкається моїх шрамів. Затим Бен стягує з мене джинси, і сам поволі опускаючись донизу. Відчуваю, як його дихання просувається вниз по моєму тілу, доки не зупиняється на рівні живота. Але він не торкається моєї шкіри губами.

Коли джинси опиняються на підлозі, я звільняюсь від них, витягуючи спершу одну ногу, тоді другу.

І гадки не маю, що буде далі. Що буде далі? Що. Буде. Далі?

Я й досі не розплющила очей, тож не знаю, стоїть він переді мною чи вже пішов.

— Підніми руки, — раптом каже Бен.

Голос звучить дуже грубо і дуже близько. Аж злякавшись, я вмить розплющую очі. Він стоїть переді мною із сукнею в руках, яку кинув був на підлогу.

Дивлюся на нього і бачу зовсім не те, що очікую. Очі якось несамовито горять, ніби він з останньої сили стримується, аби не здерти з мене залишки одягу.

— Феллон, будь ласка, підніми руки, — прокашлявшись, нарешті говорить він.

Я виконую прохання, і він одягає на мене сукню й обережно розправляє всі зморшки. Коли сукня нарешті ідеально сідає, відкидає волосся мені на спину, відступає на пів кроку й уважно роздивляється мене згори вниз.

— Звиздець, яка вродлива, — каже він, знову прокашлявшись, але голос все одно звучить хрипло, а губи повільно розтягуються в усмішці. — І вони червоні.

Червоні?

Я дивлюся на сукню. Вона чорна.

— Я про твої трусики, — пояснює він. — Вони червоні.

З мене виривається звук, який, на мою думку, мав бути сміхом, але він радше схожий на схлипування. Аж тут я усвідомлюю, що в мене по щоках і досі течуть сльози. Підіймаю руки й намагаюся витерти їх, але вони котяться й котяться.