Колин Гувер – 9 листопада (страница 8)

— Я розумію, — каже вона, заливаючись сміхом. — На колір і смак...

— ...товариш не всяк, — закінчую я за неї.

Вона усміхається і кладе собі в рот ложечку морозива. Потім виймає її і злизує крижаний йогурт з нижньої губи.

От коли-коли, а сьогодні я такого не сподівався. Зовсім не думав, що сидітиму навпроти дівчини, дивитимуся, як вона злизує морозиво з губ і час від часу, як риба, хапатиму ротом повітря, примушуючи себе дихати.

— Отже, ти письменник?

Її запитання допомагає мені витягнути голову з дупи й почати нарешті щось кумекати. Я киваю і відказую:

— Принаймні сподіваюся ним стати. Ніколи не писав професійно, тож навіть не певен, чи можу наразі називати себе письменником.

Вона повертає до мене обличчя, а ліктем обпирається на спинку лавки.

— Не гонорари валідифікують письменників.

— Немає такого слова - «валідифікувати»,

— От бачиш, — каже вона, — а я цього не знала. Тому ти точно письменник, і байдуже, чи отримуєш ти гонорари, а я називатиму тебе письменником. Письменник Бен. Відтепер я називатиму тебе саме так.

— А мені як тебе називати? — запитую я, сміючись.

Вона декілька секунд гризе ложечку, задумливо примруживши очі.

— Гарне питання, — врешті говорить вона, — У мене зараз, можна сказати, переломний момент у житті.

— Феллон Переломна, — пропоную я.

— А що, годиться, — усміхається вона,

Обіпершись об лавку, вона простягає обидві ноги, а потім повертається до мене й запитує:

— А що саме ти хочеш писати? Романи? Сценарії?

— Сподіваюся, все. Насправді я не дуже хочу загадувати наперед, мені ж лише вісімнадцять років. Хочу спробувати себе в різних жанрах, але наразі моя душа більше лежить до романів. І поезії.

Вона підносить до рота чергову ложечку морозива, і з її вуст злітає ледь чутне зітхання. Не знаю чому, але мені здалося, що така відповідь засмутила її,

— А в тебе, Феллон Переломна, яка життєва мета?

Вона скоса зиркає на мене.

— Ми зараз говоримо про життєву мету чи життєву пристрасть?

— Різниця невелика,

— Різниця колосальна, — відказує вона, вимушено всміхнувшись, — От, наприклад, моя пристрасть — акторство, але це ні разу не життєва мета.

— А чому?

Якусь мить, примружившись, вона дивиться на мене, потім знову опускає очі на свою креманку і починає помішувати ложечкою морозиво. Цього разу вона зітхає всім тілом, так, наче приземлилася на асфальт без парашута.

Слухай, Бене. Я оцінила, яким ти був хорошим, підколи ми стали «парою», але тобі необов'язково і далі грати свою роль. Мого батька, на «кого це справляло враження, тут немає.

Я саме підношу ложечку до рота, і рука записав в повітрі.

- I що це означає? - питаю я, спантеличений крутим піке нашої розмови.

Вона всаджує свою ложечку в залишки морозива, перехиляється через лавку і викидає кремапку в смітник позаду себе. Потім підтягує одну ногу до грудей, обхоплює її руками і повертається до мене.

— Ти що, реально не знаєш, яка Історія зі мною трапилася, чи просто вдаєш, що не знаєш?

Я не дуже розумію, яку історію вона має па увазі, тому легенько хитаю головою.

— Ти мене геть збила з пантелику.

Вона зітхає. Знову. Здається, я ще ніколи не змушував дівчат зітхати так часто за такий короткий проміжок часу. І це не ті зітхання, які змушують хлопця пишатися собою. Це ті зітхання, через які хлопці панічно думають: «Та що ж я знову не так зробив, бляха-муха?»

Вона колупає пальцем дерев'яну тріску, яка відкололася від спинки лавки, і зосереджено дивиться на неї, наче розмовляє з цим шматочком дерева, а не зі мною.

— У чотирнадцять років мені дуже пощастило. Я отримала роль у трешовенькому підлітковому серіалі «Приватний детектив». Це був такий собі мікс Шерлока Холмса і Ненсі Дрю. Я знімалась у ньому півтора року, серіал став набувати популярності, а потім сталося оце. — Вона показує на своє обличчя. — Контракт зі мною розірвали, мою роль віддали іншій актрисі, і більше я ніде не грала. Ось що я маю на увазі, коли кажу, що життєві цілі та пристрасті — це різні речі. Акторство — моя пристрасть, та, як сказав батько, у мене більше немає інструментів, аби досягти своєї мрії. Тож я, мабуть, незабаром шукатиму собі нову мету. Хіба що в Нью-Йорку станеться якесь диво.

Навіть не знаю, що їй на це сказати. Вона дивиться на мене, чекає якоїсь відповіді, але мені нічого не спадає на думку. Тоді вона кладе підборіддя на руку й дивиться кудись повз мене.

— Я не майстер спонтанних мотиваційних промов, — кажу я нарешті. — Але іноді вночі я прокручую в голові розмови, які були в мене за день, і записую їх, змінюючи репліки так, щоб вони чіткіше передавали те, що я хотів сказати. Тож хочу запевнити тебе, що сьогодні, коли записуватиму нашу розмову, я в цьому місці скажу тобі щось героїчне, щоб ти сприймала своє життя з більшим позитивом.

Вона плескає себе рукою по лобі і сміється. Від її сміху і я починаю усміхатися.

— Це найкраще з усього, що я чула коли-небудь після того, як поділилася своєю історією.

Я нахиляюся, щоб викинути свою креманку в смітник позаду неї. І це найменша відстань, на яку я наблизився до неї, відколи ми сиділи разом за столиком у ресторані. Усе її тіло миттєво напружується. Але я не відхиляюся, а дивлюся їй пильно в очі, а потім опускаю погляд на її губи.

— Ось для чого й потрібні хлопці, — кажу я, повільно відхиляючись назад.

Зазвичай я не заморочуюся з тим, щоб почати фліртувати з якоюсь дівчиною. Я роблю це постійно. Та Феллон дивиться на мене так, наче я щойно вчинив смертельний гріх, і я починаю сумніватися, чи правильно зрозумів потяг, який відчув між нами. Я відхиляюся назад, проте не відриваю очей від її обличчя. А на ньому з’явилося роздратування.

— Ось, — каже вона, ткнувши на мене пальцем. — Ось вона. Та хрінь, яку я маю на увазі.

Я знову не дуже розумію, про яку хрінь вона говорить, тому продовжую обережно:

— Ти думаєш, я вдаю, що фліртую з тобою, аби лиш підняти твою самооцінку?

— А хіба не так?

Невже вона справді так думає? Невже хлопці не фліртують із нею? Це через її шрами чи через комплекси, які в неї виникли через її шрами? Та ну, хлопці не такі примітивні, як вона думає. Але якщо це й справді так, то мені соромно за чоловічу половину людства. Тому що ця дівчина мала б відбиватися від охочих замутити з нею, а не сумніватися в їхніх мотивах.

Від напруги я аж щелепи стискаю, тому прикриваю рот рукою, роздумуючи, як краще відповісти їй. Звісно, ввечері, згадуючи цю мить, я придумаю купу прекрасних варіантів відповіді. Але зараз... мені не вдається підібрати ідеальні слова, які врятують мені життя.

Мабуть, я просто говоритиму чесно, як є. Принаймні наскільки це буде можливо. І схоже, це найкращий варіант, адже вона зчитує брехню на раз, наче її написано чорним по білому.

Тепер настала вже моя черга важко зітхати.

— Сказати, що я подумав, коли вперше тебе побачив?

— Коли ти вперше мене побачив? — перепитує вона, схиливши голову набік. — Тобто аж цілу годину тому?

Ігноруючи її цинічний коментар, веду далі:

— Я маю на увазі, вперше, коли ти пройшла повз мене, ще до того, як я втрутився у твою розмову з батьком. Я витріщався на твої сідниці, поки ти не зникла за дверима вбиральні. І весь час, поки ти була там, я думав лише про те, які на тобі трусики. Напевно, стрінги? Чи ти взагалі не носиш трусиків? Бо не бачив у тебе під джинсами пружків від нижньої білизни. Чекаючи, поки ти вийдеш із вбиральні, відчув панічний холодок у шлунку, бо не був певен, що хочу побачити твоє обличчя. Я мимоволі підслухав вашу розмову і на ту мить уже знав, що мене приваблює твоя особистість. А що з обличчям? Люди кажуть, що не варто судити про книжку за її палітуркою. А що, коли ти якось примудрився вже її прочитати, а палітурку так і не роздивився? І прочитане запало тобі в душу? Певна річ, збираючись закрити її і от-от побачити палітурку, ти сподіваєшся, що вона теж тобі сподобається. Бо хто ж поставить на поличку цікаву, сильну книжку, якщо щоразу доведеться дивитися на її страшну оправу?

Феллон миттю опускає очі, але я не спиняюся:

— А коли ти вийшла, я передусім звернув увагу на твоє волосся. Воно нагадало мені про першу дівчину, з якою я поцілувався. Її звали Абіта. У неї було розкішне волосся, яке завжди пахло кокосом. І мені шалено захотілося дізнатися, чи й твоє волосся теж пахне кокосом. А потім мені стало цікаво, чи ти цілуєшся так само, як Абіта. Бо хоч то й був мій перший поцілунок, саме його я й досі пам’ятаю до найменших деталей. А після того як я зацінив твоє волосся, я перевів погляд на очі. Ти була за пару метрів від мене, але дивилася просто мені в очі, наче не розуміла, чого це я на тебе витріщаюся.

Та потім я так розхвилювався, що аж почав соватися на місці. Бо, як ти слушно зауважила, сьогодні вранці я не подивився на себе в дзеркало. І не знав, що ти бачиш, коли дивишся на мене. Не розумів, чи подобається тобі те, що ти бачиш. У мене спітніли долоні, бо це було перше враження, яке в тебе склалося про мене, і я не знав, яке ж воно. Коли ти підійшла майже впритул до мого столика, я звернув увагу на твої щічки. Потім на шию. А затим побачив твої шрами. Ти відразу ж різко опустила очі і, легенько змахнувши головою, прикрила волоссям майже все обличчя. Знаєш, що я тоді подумав, Феллон?

Вона підіймає очі до мене, і я бачу, що вона більше нічого не хоче чути. Вона впевнена, що знає, про що я тоді подумав. Але насправді вона й гадки не має про це.