Колин Гувер – 9 листопада (страница 7)

— Це дуже круто.

Коли він нарешті розвертається і йде, вона знову прикипає поглядом до мене й питає:

— То на які заняття ти запізнювався?

Мені не одразу вдається зметикувати, про що саме вона запитує, бо ще не до кінця перетравив той фуфел, який вона щойно згодувала офіціантові.

Я вже навіть хочу почати її щось розпитувати, але вчасно стримуюся. Розумію, що їй легше казати людям те, що вони сподіваються почути, ніж різати правдою в очі, де треба й не треба. А ще вона, мабуть, найвірніша людина, яку мені коли-небудь доводилося зустрічати, бо особисто я не певен, що зміг би сказати таке про того чоловіка, якби він був моїм батьком.

— На заняття з письменницької майстерності.

Вона усміхається сама до себе й бере виделку.

— Я знала, що ти не актор.

Поклавши до рота шматочок лосося і ще не проковтнувши його, відразу ж відрізає наступний. Кілька хвилин минають у цілковитій тиші, поки ми доїдаємо свої страви. Я залишаю після себе порожню тарілку, вона ж відсуває свою, заледве з'ївши половину.

— То поясни мені, — каже вона, трохи нахиляючись уперед, — чому ти раптом вирішив, що треба кидатися рятувати мене, та ще й приплів до цього малохольну байку про уявного бойфренда?

Ось воно, будь ласка. Я засмутив її. Хоча й припускав, що так станеться.

— Я не думав, що тебе треба рятувати. Просто іноді мені стає важко контролювати своє обурення під надмірним тиском абсурду.

Вона вигинає брову.

— А ти точно літератор, сто відсотків. Бо яка ж нормальна людина так висловлюватиме свої думки.

— Вибач, — сміюся я. — Це я так хотів сказати, що часом буваю нестримним вибуховим ідіотом, і взагалі мені треба менше пхати носа в чужі справи.

Вона знімає серветку з колін і кладе її на стіл, ледь помітно знизуючи плечем.

— Та я, власне, була й не проти, — усміхаючись, говорить вона. — Мені навіть було прикольно бачити батька в такому конфузі. І в мене ще ніколи не було фіктивних бойфрендів.

— А в мене ніколи не було реальних бойфрендів, — відповідаю я.

Вона знову переводить погляд на моє волосся.

— Повір мені, по тобі видно. Жоден із геїв, яких я знаю, не вийшов би з дому в такому вигляді, як оце ти зараз.

У мене потроху з’являється відчуття, що її насправді не так уже й пипче, який там у мене вигляд. Найімовірніше, це гра на публіку. Певен, що вона вже отримала свою порцію фізичної дискримінації, тож не дуже вірю, що може ставити зовнішню привабливість на перше місце у списку своїх пріоритетів щодо хлопця.

Проте неозброєним оком бачу, що вона з мене дражниться. Якби не знав напевне, то навіть подумав би, що фліртує зі мною.

Ох, треба було валити з цього ресторану давним-давно, але це один із тих небагатьох випадків, коли я справді вдячний сам собі за кепське рішення, яке прийняв зовсім недавно.

Офіціант приносить рахунок, та перш ніж я встигаю заплатити, Феллон згрібає банкноти, які кинув на стіл її батько, і віддає їх офіціанту.

— Вам потрібна решта? — питає той.

— Залиште собі, — поблажливо махає вона рукою.

Офіціант прибирає зі столу, і тепер нас уже нічого не тримає тут. Розуміючи, що обід завершений, я починаю непокоїтися, бо не знаю, що сказати, аби затримати її тут довше. Дівчина переїжджає до Нью-Йорка, і певно, я більше ніколи її не побачу. Не знаю чому, але від цієї думки мені робиться тривожно.

— То що, — весело питає вона, — настав час нам розлучатися?

* * *

Я сміюся, хоч і не до кінця розумію, чи це в неї таке специфічне почуття гумору, чи вона просто тупа відбита курка. Між першим і другим проходить тонка межа, але мені все-таки здається, що в неї перший варіант. Принаймні я на це сподіваюся.

— Ми зустрічаємося менше години, а ти вже хочеш мене покинути? Невже я такий поганий у всіх цих бойфрендівських штучках?

— Та ні, — усміхається вона. — Навіть занадто хороший. І якщо чесно, це мене трохи напружує. А тепер що, настала

та мить, коли ти розіб’єш усі мої ілюзії щодо ідеального хлопця і скажеш, що від тебе залетіла моя сестра, поки ми були на канікулах?

Я не можу втриматись і знов заходжуся реготом. Ні, це таки точно почуття гумору.

— Вона залетіла не від мене. Коли я з нею переспав, вона вже була на сьомому місяці.

Тут мене оглушає вибух заразливого сміху, і я ще ніколи в житті так не радів своєму доволі непристойному почуттю гумору. Я не відпущу від себе цю дівчину, поки не почую від неї ще бодай три-чотири такі сміхові заряди.

Вона потроху перестає сміятись, але усмішка так і не сходить з її обличчя. Вона кидає погляд у бік виходу.

— А Бен — це твоє справжнє ім’я? — питає вона, знову переводячи погляд на мене.

Я киваю.

— Тоді скажи мені, Бене, яка найбільша втрата була у твоєму житті?

Запитання трохи дивне, але я не парюся. Бо, схоже, у цієї дівчини поняття «дивне» і «нормальне» помінялися місцями. Не кажучи вже про те, що я ніколи й нікому не став би розповідати про свою найбільшу втрату в житті. Тож я вивертаюся із цієї незручної ситуації старою надійною брехнею.

— Мені здається, що моя найбільша втрата ще попереду.

Вона замислено дивиться на мене.

— Тоді виходить, ти цілком гідний представник людського роду? І що, навіть не вбивав нікого?

— Поки що ні.

Вона стримує усмішку.

— І якщо ми сьогодні проведемо трохи більше часу разом, ти мене не кокнеш?

— Ну хіба що в межах самозахисту.

Вона знову сміється, бере свою сумочку, перекидає її через плече й підводиться.

— Фух, ну хвала богам. Тоді ходімо в «Пінкбері» й розірвемо наші стосунки за десертом.

Я ненавиджу морозиво. І терпіти не можу йогурти.

А найбільше мене вибішують йогурти, які косять під морозиво.

Але хай мене пофарбують у хвилясті смужечки, якщо я зараз не візьму свій ноутбук і ключі й не піду за нею хоч на край світу.

* * *

— Як ти примудрився прожити в Лос-Анджелесі з чотирнадцяти років і жодного разу не зайти в «Пінкбері»? — майже ображено запитує вона і відвертається, щоб ще раз роздивитися перелік наповнювачів для морозива. — Ну про «Старбакс» ти бодай чув?

Я сміюсь і показую на желейних ведмежат. Продавчиня маленьким черпачком закидає жменьку желейних цукерок у мою креманку.

— Та я практично живу в «Старбаксі». Я ж письменник. А для письменників це щось на кшталт посвяти у священний літераторський орден.

Вона стоїть переді мною в черзі до каси і з відразою поглядає на те, що я обрав.

— О боже... Ну хто ж приходить у «Пінкбері» й купує лише наповнювачі? — Вона дивиться на мене так, наче я щойно в неї на очах кошеня втопив. — Ти точно homo sapiens?

Я закочую очі, легенько штовхаю її в плече, щоб вона відвернулася, і кажу:

Годі критикувати мене, бо я «покину» тебе ще до того, як ми знайдемо вільний столик.

Діставши з гаманця двадцятку, оплачую наші десерти. Потім ми пробираємося переповненим рестораном, але вільного столика так і не знаходимо. Феллон прямує до виходу, тож я не відстаю від неї.

Вийшовши надвір, ми йдемо, доки знаходимо вільну лавку. Вона сідає, закидає ногу на ногу і ставить собі на коліна креманку з морозивом.

Я лише зараз звертаю увагу на її креманку й бачу, що вона не взяла собі ніякого наповнювача.

Переводжу погляд на свою, а в ній лише наповнювач, без морозива.