Колин Гувер – 9 листопада (страница 6)

Зі своїм фіктивним хлопцем.

Мабуть, це найбільш принизливий момент у моєму житті

Відчуваю, що починають пробиватися перші сльози, і смикаю Бена за руку.

— Мені треба вийти, — шепочу я. — Будь ласка.

Він миттю відсувається. Я встаю і проходжу повз нього, опустивши голову. Знову йду до вбиральні, але не наважуюсь обернутися і подивитися на нього. Саме лише те, що він відчув, що конче треба прикинутися моїм хлопцем, вже є достатньо принизливим фактом. Але просто в нього на очах мені ще й довелося пережити найгіршу сварку з батьком.

Якби я була Бентоном-Джеймсом Кесслером, я 6 наразі вже фіктивно послала б мене під три чорти.

 

Бен

Підперши голову руками, я сиджу й чекаю, коли Феллон повернеться з убиральні.

Власне, мені краще було б піти.

Однак іти зовсім не хочеться.

Відчуваю, наче цим кавалерійським наскоком на її батька я незграбно ввалився в її життя. І хоч як я старався, спритним, як лисиця, бути не вийшло. Радше я зробив це так елегантно, як восьмитонний слон.

Чому я вирішив, що треба втрутитися в цю ситуацію? Чому вирішив, що вона не здатна сама розібратися зі своїм батьком? Вона тепер, мабуть, так сердиться на мене, що ховайся, а ми лише пів години як стали фіктивною парою.

От тому я й вирішив не заводити собі дівчину в реалі. Чому, навіть клеючи дурня, я не можу обійтися без конфліктів?

Однак я щойно замовив їй свіжу порцію лосося, цього разу гарячу, тож, може, це бодай якось зарахується й допоможе спокутувати мою провину?

Нарешті вона виходить з туалету, та щойно помічає, що я так і сиджу за її столиком, умить завмирає. Її розгублене обличчя красномовно свідчить, що вона була певна: поки повернеться, і сліду мого тут не буде.

Я мав би піти. Я мусив би піти ще пів години тому.

Міг би, мав би, мусив би.

Я встаю і махаю їй рукою, запрошуючи сісти.

Вона прослизає на своє місце, підозріло поглядаючи на мене. Я підходжу до свого столика, забираю ноутбук, тарілку з їжею і лимонад, ставлю все на її столик, а потім пересідаю на те місце, яке ще пару хвилин тому займав її мудакуватий батько.

Вона дивиться на стіл і, мабуть, дивується, куди зникла їжа.

— Вона геть вистигла, — кажу я. — Я сказав офіціанту, щоб він приніс тобі свіжу порцію.

Вона, не повертаючи голови, на мить зазирає мені в очі. Не дякує мені й навіть не намагається вичавити із себе усмішку. Просто сидить... і дивиться.

Я кусаю свій бургер і починаю жувати.

Я напевно знаю, що вона не із сором’язливих. Із розмови з батьком було видно, що вона — дівчина з характером, тож наразі я трохи спантеличений її мовчанням. Жую бургер, запиваю його лимонадом і мовчки підтримую зоровий контакт з нею. Хотілося б сказати, що я зараз придумую якесь золоте виправдання, але це не так. Схоже, мій мозок здатен розв’язувати лише по одній задачі за певний період часу, і зараз мої думки стали на такі рейки, що соромно навіть сказати. Це явно не те, про що мені варто зараз думати.

Я про її груди.

Про праву і ліву.

Про обидві.

Знаю, я жалюгідний нікчема. Та якщо ми отак сидітимемо і втикатимемо одне на одного, то було б непогано, якби вона проявила бодай дрібку розважливості й одягнулась у щось інше, де було б хоч маленьке декольте, а не в цю сорочку з довгими рукавами, яка мимоволі віддає все на поталу моїй буйній уяві. За вікном 27 градусів тепла. Їй треба було одягнутися в щось... менш монастирське.

Парочка, що сиділа за пару столиків, піднялась і рушила повз нас до виходу.

Помічаю, як Феллон автоматично відвертається від них і нахиляє голову, від чого її волосся спадає на обличчя, прикриваючи його, наче щитом.

Здається, вона навіть не усвідомлює того, що робить. Для неї це така природна реакція — вона намагається приховати те, що вважає своїм недоліком.

Мабуть, вона носить сорочку з довгими рукавами, аби приховати від чужих очей те, що під нею.

І, певна річ, ця думка знову повертає мене до її грудей. Невже вони теж пошрамовані? Та й узагалі, чи багато її тіла ушкоджено?

Починаю подумки роздягати її, але не в сексуальному плані. Мені просто цікаво. Направду цікаво, бо я не можу відірвати від неї очей, а це на мене геть не схоже. Моя мати виховувала в мені почуття тактовності, але вона чомусь не сказала мені, що на світі трапляються дівчата, які кинуть виклик моїй вихованості самим фактом свого існування.

Минає добра хвилина, а може й дві.

Я вже з’їв майже всю свою картоплю фрі, спостерігаючи за тим, як вона дивиться на мене. Здається, вона не дуже сердита. І я б не сказав, що перелякана. Наразі вона навіть не намагається прикрити від мене свої шрами, які так відчайдушно приховує від інших.

Її очі починають повільно мандрувати вниз, на мить зупиняються на моїй сорочці. Потім переходять на руки, плечі й обличчя. І остаточно зупиняються, коли дістаються мого волосся.

— Де ти був сьогодні вранці?

Її запитання дуже несподіване. На мить я підвисаю з відкритим ротом і недожованим шматком бургера в ньому. Думав, що спершу вона запитає, чому це я раптом вирішив втрутитися в її особисте життя. Я збираю гусей докупи, ще пару секунд жую, запиваю, витираю рота і відкидаюся на спинку свого диванчика.

— Що ти маєш на увазі?

Вона показує на моє волосся.

— У тебе на голові жахливий безлад. — Потім киває на сорочку. — І сорочка вчорашня. — Затим її погляд падає на мої пальці. — А нігті чисті.

Звідки вона знає, що я у вчорашній сорочці?

— То чому ти так швидко тікав з того місця, де прокинувся сьогодні вранці? — питає вона.

Опускаю очі, спантеличено роздивляюсь сорочку і нігті.

Яким хитроклепаним макаром вона знає, що я сьогодні вранці звідкись поспішно звалював?

— У людей, які не доглядають за собою, не буває таких чистих нігтів, як у тебе, — каже вона. — І це створює абсолютний дисонанс із плямою від гірчиці на сорочці.

Я знову кидаю погляд униз, на сорочку. І здивовано роздивляюся пляму, якої досі не помічав.

— У тебе бургер з майонезом. А зважаючи на те, що в нас не заведено присмачувати сніданок гірчицею, і те, як ти жадібно накинувся на їжу — ковтаєш, майже не пережовуючи, наче відучора нічого не їв — найімовірніше, ця пляма залишилася ще від вечері. Цілком очевидно, що сьогодні ти не дивився на себе в дзеркало, інакше не вийшов б з дому з таким рейвахом на голові. Ти прийняв душ і з мокрим волоссям завалився спати? — Вона торкається свого довгого волосся

і легенько сіпає його пальцями. — Бо таке густе волосся, як у тебе, закручується, якщо лягти спати з мокрою головою. І його неможливо вирівняти, не помивши знову. — Вона нахиляється вперед і зацікавлено мене роздивляється. — А як ти примудрився так скуйовдити волосся спереду? Ти що, на животі спиш?

Хто вона? Інспекторка? Слідча? Співробітниця таємної служби розшуку?

— Власне... — я розгублено кліпаю на неї. — Так, я часто сплю на животі. І я запізнювався на заняття.

Вона киває головою, ніби наперед знала, що саме я скажу.

До нас підходить офіціант зі свіжою порцією гарячого лосося і наповнює її склянку водою. Потім несміливо відкриває рота, наче хоче щось їй сказати, але вона не звертає на нього уваги. Не зводячи з мене очей, самими губами шепоче офіціанту: «Дякую».

Він нібито вже збирається розвернутися й піти, але все-таки зупиняється, знов обертається до неї і переплітає пальці. Він явно хвилюється через те, що йому так не терпиться спитати, але цікавість бере вгору і врешті він наважується:

— То... ем-м... скажіть, Донован О’Ніл — ваш батько?

Вона підіймає очі, незворушно дивиться на офіціанта й рівним тоном, без жодних емоцій, каже:

— Так.

Офіціант розпливається в усмішці, потішений такою відповіддю.

— Bay! — вигукує він і захоплено киває головою. — Це просто дивовижно, правда, коли твій батько — сам Макс Епкот?

Вона ніяк не реагує на його запитання, не усміхається, але й не кривиться. Ніщо на її обличчі не вказує на те, що вона чула це вже мільйон разів. Я чекаю її саркастичної відповіді. Судячи з того, як вона відповідала на безглузді батькові коментарі, цей бідолаха не має жодного шансу піти від неї без глуму.

І коли я вже думаю, що ось зараз вона закотить очі, вона ледь чутно видихає й усміхається.

— О, це щось абсолютно нереальне. Я найщасливіша донька на світі!

Його усмішка стає ще ширшою, і він додає: