Колин Гувер – 9 листопада (страница 5)

— Це не просто думка, яку висловлює професіонал цієї індустрії, — каже батько. — Це факт! Я в цьому бізнесі вже ду же давно, і добре бачу, коли комусь час із нього звалювати.

Я сіпаюся до батька, проте Вен міцніше обіймає мене за плечі.

— Звалювати? — перепитує Вен. — Ви що, зараз реально сказали вголос, що вашій доньці треба просто здатися?

Батько закочує очі, схрещує руки на грудях і пильно дивиться на Бена.

Тоді Бен прибирає руку з мого плеча, сідає точнісінько як батько і так само пильно дивиться йому в очі.

Боже, яка неприємна ситуація, але яка ж класна — це жесть! Ніколи ще не бачила свого батька таким. І ніколи не бачила, щоб він за одну мить так проймався до когось ненавистю.

— Послухай, Бене. — Він промовляє його ім’я з неприхованою огидою. — Моїй донечці не потрібно, щоб якийсь такий чмошник, як оце ти, парив їй мозок різним фуфлом, сподіваючись завести собі давалку, аби йому було де качанчик попарити на Східному узбережжі.

Що-що?! Мій батько щойно назвав мене давалкою? З моїх вуст уже готові зірватися слова любові до ближнього, а він тим часом веде далі:

— Моя доця розумна. І сильна духом. І вона чудово усвідомлює, що про її кар’єру, над якою вона активно працювала все своє життя, наразі не може бути й мови через те, що... — Він махає рукою в мій бік. — Ну після того, як вона...

Він не може закінчити фразу, і я бачу, що по його обличчю пробігає хвиля непідробного жалю. Я чудово знаю, що він хотів сказати. Він уже два роки поспіль говорить про все на світі, лише не про це.

Два роки тому я була однією з найперспективніших актрис підліткового віку. Та коли вогонь понівечив мене, студія розірвала зі мною контракт. Переконана, його значно більше засмучує думка про те, що в нього не вийшло стати батьком актриси, яка подавала надії, ніж думка про те, що через власну недбалість він міг втратити рідну доньку.

Після того як зі мною розірвали контракт, ми з батьком більше не говорили про те, що я колись зможу грати. Ми взагалі більше не розмовляли. З батька, який півтора року був зі мною цілими днями, він перетворився на батька, якого я бачу щонайбільше раз на місяць.

Тож мене зараз просто розплющить, якщо він не закінчить свою фразу і не скаже того, що збирався сказати. Я вже другий рік поспіль чекаю, щоб він нарешті визнав: ми поставили хрест на моїй кар’єрі через мою спотворену зовнішність. Тому що до сьогодні це сприймалося як припущення. Ми жодного разу не поговорили, чому я більше не можу займатися акторським ремеслом. Ми тільки проговорювали це як очевидний факт. І коли вже в нас зайшла така розмова, то мені також було б приємно почути від нього зізнання, що та

пожежа знищила не лише мою кар’єру, а й наші з ним стосунки. Відколи він перестав бути моїм викладачем з акторської майстерності й моїм менеджером, він перестав розу міти, як бути мені батьком.

Примружившись, я пильно дивлюся на нього:

— Закінчи свою фразу, тату.

Але він починає щосили хитати головою, намагаючись уникнути цієї теми. Однак і я вперто вигинаю брову дугою, вимагаючи продовження розмови.

— Ти справді хочеш поговорити про це саме зараз?

Він показує очима на Бена, маючи надію заховатися за спиною мого «хлопця».

— Знаєш, тату, якщо чесно — так.

Батько заплющує очі й важко зітхає, а розплющивши їх, переплітає пальці рук і спирається ліктями на стіл.

— Феллон, ти ж знаєш, я вважаю тебе дуже вродливою. Не перекручуй мої слова, будь ласка. Але в бізнесі, про який ми з тобою говоримо, трохи вищі стандарти, ніж у мене як батька. Нам не залишається нічого іншого, як лиш прийняти цей факт. Власне, я був певен, що ми вже його прийняли, — каже він і знову коситься на Бена.

Я прикушую язика, стримуючись, аби не сказати чогось такого, про що потім пошкодую. Я ж завжди знала правду. Ще коли вперше подивилася на себе в дзеркало в лікарні, я вже тоді чудово розуміла, що це кінець. Однак почути від рідного батька, що, на його думку, мені треба закинути свою мрію куди-інде, — це було вже занадто, до такого я не була готова.

— Ого! — на видиху шепоче Бен. — Це було... — Він знову кидає погляд на батька і скрушно хитає головою, не прикову ючи огиди. — Ви ж її батько, врешті-решт.

Якби я не знала, що Бен наразі лиш майстерно грає, то подумала б, що він справді відчуває до батька відразу.

— Отож бо. Я її батько. А не матір, яка вішає бозна-яку локшину їй на вуха, сподіваючись, що від того її маленькій дівчинці стане краще. Нью-Йорк і Лос-Анджелес набиті по зав’язку сотнями тисяч дівчат, які намагаються втілити таку саму мрію, як і Феллон. І всі вони страшенно талановиті. І неймовірно гарні. Феллон добре знає: я вірю, що в неї значно більше таланту, ніж у всіх них разом узятих. І водночас моя дівчинка — реалістка. Мрії є у всіх, проте, на жаль, у Феллон більше немає необхідних інструментів для досягнення своєї мрії. І вона мусить визнати цей факт, перш ніж спустить купу грошей на переїзд на інший кінець країни, який не принесе її кар’єрі жодної, бляха, користі!

Я заплющую очі. Той, хто колись сказав: «Правда очі коле», був ні фіга собі яким оптимістом. Правда — це нестерпний біль.

— Хай бог милує, — каже Бен. — Який же ви жорстокий.

— А ти відмовляєшся сприймати очевидні речі! — кидає у відповідь батько.

Розплющивши очі, я сіпаю Бена за руку, натякаючи, що хочу вийти з-за столика. Більше несила цього терпіти.

Але Бен не рухається. Натомість він непомітно опускає руку під стіл і стискає мені коліно, ніби просячи, аби я залишилася.

Від його дотику нога німіє, а тіло взагалі посилає мозку дуже плутані сигнали. Я страшенно сердита на батька. Капець, яка сердита. Але водночас мене дуже тішить, що цей абсолютно незнайомий чувак без жодної очевидної на те причини вирішив раптом захистити мене. Мені хочеться кричати, плакати і сміятися одночасно, але найбільше мені наразі хочеться їсти. Тепер я відчуваю, що зголодніла по справжньому, і я була б дуже рада, який в мене на тарілці лежала порція гарячого лосося, чорт забирай!

Намагаюся розслабити ногу, щоб  Бен не відчував, яка я напружена, адже він перший хлопець за дуже тривалий час, який доторкнувся до мене. Відверто кажучи, відчуття трохи дивні.

— Дозвольте я вас щось спитаю, містере О'НІіл, каже Бен. — Скажіть, будь ласка, чи був у Джонні Кеша синдром вовчої пащі?

Батько мовчить. Я теж мовчу, сподіваючись, що якщо Вен поставив це дивне запитання, то він до чогось гаки веде. У нього так добре все виходило, поки він не завів розмову про цього кантрі-співака.

Батько дивиться на Бена, мов на якогось божевільного.

— А яким, курва-мать, боком він до нашої розмови?

— Цілком конкретним, — швидко відповідає Бен. - І ні, цього синдрому в нього не було. Проте актор, який зіграв Джонні Кеша у фільмі «Переступити межу», мав дуже вираз ний шрам на обличчі. Власне, за цю роль Хоакіп Фенікс був номінований на премію «Оскар».

У мене пришвидшується пульс, коли починаю розуміти, до чого він веде.

— А що ви скажете щодо Іді Аміна? — не вгаває Бен.

Батько закочує очі. Очевидно, його втомлюють ці запитання.

— А що з ним?

— У нього не було атрофії ока. Однак в актора, який зіграв його, Фореста Вітакера, вона є. І що цікаво, це ще один номінант на премію «Оскар». До того ж не лише номінант, а й лауреат.

Я вперше бачу, як хтось ставить батька на місце. 1 хоч від усієї цієї розмови мені загалом не вельми комфортно, але не настільки, щоб я відмовила собі в задоволенні насолодитися таким рідкісним і прекрасним моментом.

— Мої вітання, — буркнув батько Беку, абсолютно не вражений його випадами. — Ти назвав два успішні приклади серед мільйонів неуспішних.

Я намагаюся не сприймати батькові слова на свій карб, хоча це доволі непросто. Розумію, що наразі ситуація скла дається радше як протистояння цих двох чоловіків, аніж як протистояння мене з батьком. Але мені страшенно прикро, що для нього важливіше виграти суперечку з якимсь лівим чуваком, аніж захистити рідну доньку.

— Якщо ваша дочка справді така талановита, як ви стверджуєте, то чому б вам не змінити тактику й не почати підтримувати її, щоб вона не відмовлялася від своєї мрії? Навіщо примушуєте її дивитися на світ вашими очима?

Від цих слів батько напружується.

— І як саме, на вашу думку, містере Кесслере, я дивлюся на світ?

Бен відкидається на спинку диванчика, не перериваючи зорового контакту з батьком, і відказує:

— Крізь заплющені очі самозакоханого мудила.

Тиша, яка западає по цих словах, дуже схожа на затишшя перед бурею. Я вже чекаю, хто з них першим зацідить іншому в пику, але натомість батько лізе до кишені й дістає гаманець. Відраховує декілька банкнот, кидає їх на стіл і суворо дивиться на мене.

— Може, я й занадто відвертий, до поносу, але якщо тобі важливіше слухати різну дурнувату фігню, то цей причмелений штрих буде тобі ідеальною парою! — Батько відсувається вбік, встає з-за столу і бурчить собі під ніс, але так, щоб я теж почула: — Упевнений, твоя мамця обожнює його до нестями.

Від його слів мене пересмикує. Страшенно кортить якось уколоти його, сказати щось таке болюче й епічне, щоб образа тижнями гризла його трикляте его. Єдина проблема — навряд чи знайдуться слова, які зачепили б людину, в якої немає серця.

Тож замість того, аби крикнути йому вслід щось пекуче, поки він виходить із залу, я просто сиджу й мовчу.