Колин Гувер – 9 листопада (страница 4)

— Навіщо? Що такого має трапитися в середині січня?

— Твій старий під вінець піде.

Я стискаю рукою потилицю і дивлюсь униз, на свої коліна.

— Убийте мене хтось, будь ласка.

Відчуваю докір сумління, бо хоч як сильно я хотіла би, щоб мене зараз хтось убив, не думала промовляти ці слова вголос.

— Феллон, ти з нею навіть не знайома, тож не можеш судити, подобається вона тобі чи ні.

— А мені й не треба з нею знайомитися, щоб зрозуміти, що вона мені не подобається, — кажу я. — Зрештою, вона виходить заміж за тебе, а не за мене.

Намагаюся приховати правду своїх слів за саркастичною посмішкою, але певна, він розуміє, що я маю на увазі.

— Якщо ти раптом забула, нагадаю, що твоя матір теж згодилася вийти за мене заміж, а її ти сприймаєш цілком нормально, — каже він у відповідь.

Тут він мене підловив.

— Туше. Але на свій захист скажу, що це вже твої п’яті заручини, відколи мені виповнилося десять років.

— Але дружина лише третя, — уточнює він.

Я нарешті прохромлюю виделкою лосося і відправляю шматочок до рота.

— Так я через тебе на всіх чоловіках хрест поставлю, — кажу йому з повним ротом.

— Думаю, це не повинно стати проблемою, — сміється він. — Якщо не помиляюся, ти сходила лише на одне побачення, і то понад два роки тому.

Я ледве проковтую шматочок лосося.

Серйозно? Де я була, коли роздавали нормальних батьків? І як так вийшло, що мені дістався оцей малохольний довбограй?

Цікаво, скільки разів за сьогоднішній обід він ляпнув своїм дурним язиком таке, що ні на яку голову не налазить? Йому варто стежити за собою, бо так йому можуть того язика й відірвати. Ще й зуби для профілактики розрідити. Ні, він точно не пам’ятає, який сьогодні день. Бо якби пам’ятав, нізащо не молов би так безпечально якусь дурну хрінь.

У нього починає сіпатися брова, і я сприймаю цей знак як спробу зліпити у себе в голові якесь більш-менш пристойне вибачення за щойно сказані слова.

Я майже впевнена, що він не мав на увазі те, як прозвучала його фраза, але це вже не має значення, і я йому цього не подарую.

Піднявши руку, я заправляю волосся за ліве вухо, відкриваючи шрами в повній красі, і дивлюся йому просто у вічі.

— Так, тату, я більше не отримую стільки уваги від хлопців, як раніше. Ну тобто, до того, як це сталося.

І показую рукою на своє обличчя, але вже шкодую, що з моїх вуст зірвалися ці слова.

Ну чому я завжди опускаюсь до його рівня?Я ж вища за це.

Він кидає погляд на мою щоку і вмить опускає очі.

Схоже, він справді шкодує, тож я вирішую трохи послабити гайки і бути з ним більш чемною.

Однак з мого рота ще не встигли потекти єлейні потоки медових слів, як помічаю, що хлопець, який сидить за столиком позаду батька, починає повільно підводитися, і всі мої наміри летять шкереберть. Намагаюся прикрити обличчя волоссям, поки він не обернувся, але запізно. Він уже дивиться на мене. Знову.

Його обличчя осяває та сама усмішка, яку він уже продемонстрував мені, тільки цього разу я не відвертаюся. Ба більше, я не зводжу з нього очей весь час, поки він встає і підходить до нашого столика.

І перш ніж я встигаю щось зрозуміти, він сідає поруч зі мною.

Йохана гора. Що він робить?

— Вибач, манюню, що я спізнився, — каже він і обіймає мене за плечі.

Він щойно назвав мене манюнею. Якийсь лівий чувак щойно обійняв мене й назвав манюнею.

Що за хрінь відбувається?

Дивлюся на батька, думаючи, що він до цього якось причетний, але той витріщається на незнайомця з іще більшим здивуванням, ніж я.

Я напружуюся під його рукою, відчуваючи, як він цілує мене в скроню.

— Лос-Анджелес. Довбані затори, — белькоче він.

Якийсь лівий чувак щойно поцілував мене в голову.

Що.

Тут.

Відбувається?

Хлопець через стіл протягує батькові руку.

— Я — Бен, — каже він. — Бентон-Джеймс Кесслер. Хлопець вашої доньки.

Вашої доньки... хто?

Батько тисне йому руку. Я більш ніж певна, що сиджу з відвислою щелепою, тому хутко підбираю її. Не хочеться, аби батько знав, що я й гадки не маю, хто це такий. А ще не хочеться, щоб цей Бентон подумав, що моя щелепа стелиться по підлозі, бо мені дуже подобається його увага. Я просто дивлюся на нього так тільки тому, що... ну... бо це ж очевидно, що він якийсь міський божевільний.

Відпустивши батькову руку, він умощується біля мене. Потім ледь помітно підморгує мені й нахиляється до мого вуха, та так близько, що я ладна зацідити в його вухо.

— Просто підігруй мені, — шепоче він і відкидається на спинку дивана, досі усміхаючись.

Просто підігруй мені?

Це що, у нього таке домашнє завдання в театрі-студії імпровізації, чи що?

І тут до мене доходить.

Він чув усю нашу розмову. І, найімовірніше, прикидається моїм хлопцем, щоб у такий хитрий спосіб допекти моєму батечку.

Ха! А мені подобається мій новий фіктивний хлопець.

Тепер, зрозумівши, що він дрочиться з мого старого, я усміхаюсь йому вельми приязно.

— Я вже думала, ти не приїдеш, — кажу я, пригортаючись до нього, і невинно кліпаю очима на батька.

— Пупсику, ти ж знаєш, як я хотів познайомитися з твоїм татом. Ти й сама його досить рідко бачиш... Тож ніякі затори у світі не могли б завадити мені.

За такий майстерний хід я дарую йому ще одну теплу і вдячну усмішку. Певно, у нього теж батько — мудило, бо бачу, він аж занадто добре знає, що коли сказати.

— Ой, вибачте, — каже Бен, знов переводячи увагу на батька. — Не розчув, як вас звати.

Батько тим часом уже свердлить Бена сердитим поглядом. Ой, як мені це подобається!

— Донован О’Ніл, — відказує батько. — Ви, напевно, чули це ім’я. Я був зіркою теле...

— Нє-а, — перебиває Бен, — і гадки не маю. — Потім повертається до мене й підморгує. — Але Феллон багато розповідала мені про вас. — Потім щипає мене за щічку і знову дивиться на батька. — І коли вже ми заговорили про нашу дівчинку, то дозвольте поцікавитися, що ви думаєте з приводу її від’їзду до Нью-Йорка? — питає він і дивиться на мене очима сумного спанієля. — Мені сумно, що моя бубусинка їде до іншого міста. Але якщо це потрібно для того, щоб утілити її мрію, то я сам завезу її в аеропорт і дочекаюся, поки літак злетить.

Бубусинка? Хай чувак радіє, що він мій фіктивний хлопець, бо за такі сопливі слова мені хочеться дзизнути його по його фіктивних яйках.

Батько прочищає горло. Очевидно, йому не вельми комфортно з нашим новим гостем.

— Припускаю, що у вісімнадцятирічної дівчини може бути навіть не одна мрія, але Бродвею в цьому списку не місце. Особливо беручи до уваги ту кар’єру, яку вона вже побудувала. На мою думку, Бродвей для неї — це крок назад.

Вен умощується біля мене зручніше. Від нього надзвичайно приємно пахне. Принаймні мені так здасться. Алея вже дуже давно не сиділа поруч з хлопцем, тому Вен може пахнути цілком звичайно.

— Як добре, що їй уже вісімнадцять, відказує Вен У цьому віці думка батьків щодо того, чим нам займанки в житті, вже майже не має значення.

Розумію, він каже це навмисне, щоб подіставати батька, але досі мене ще ніхто ніколи в житті так не захищав. Тож мені перехоплює подих, а легені здуваються, наче повітряні кульки. От дурні легені,