Колин Гувер – 9 листопада (страница 3)

Я уникаю їх тому, що вони якраз не витріщаються. Людина, помітивши мене, миттю відводить погляд, щоб не здатися грубою або неввічливою. А мені хотілося б, аби бодай раз хтось зазирнув мені в очі й не поспішав відривати погляд. Уже так давно цього не було. І хоч як прикро визнавати це, але мені бракує тієї уваги, яку я отримувала раніше.

Нарешті виходжу з убиральні й прямую до нашого столика. І відразу ж засмучуюся, побачивши батькову потилицю. Сподівалася, що в нього за цей час намалюються якісь невідкладні справи (як завжди), і поки я повернуся з туалету, він здиміє.

Це дуже сумно, що мене більше потішив би порожній столик, аніж рідний батько за ним. Від цієї думки я насуплююся, аж раптом помічаю на собі пильний погляд хлопця, що сидить за столиком, повз який я проходжу.

Зазвичай я не помічаю людей, переконана, що вони за всяку ціну намагаються уникати зорового контакту зі мною. Однак цей хлопець дивиться просто на мене живими зацікавленими очима.

Помітивши його, я відразу ж подумала: «Ох, якби ж це було два роки тому».

Я часто так думаю, коли бачу хлопців, які могли б мене зацікавити. А цей хлопець — справжній красень. Тільки не такий, типово голлівудський, як більшість місцевих чоловіків. Усі вони схожі один на одного, як манекени, наче десь у світі є якийсь ідеал успішного актора, якому вони всі намагаються відповідати.

Ні, цей хлопець — цілковита протилежність їм. Він геть не схожий на продуманий і симетричний витвір мистецтва. Щоки вкриті плямами щетини, наче він працював цілу ніч і не встиг поголитися. Волосся не вкладене гелем, щоб складалося враження «ніби-щойно-з-ліжка». Його волосся направду безладно розпатлане. Каштанові пасма хаотично звисають над чолом, наче він ледь не проспав важливу зустріч і так поспішав, що не мав часу подивитися на себе в дзеркало.

Такий неохайний вигляд мав би викликати відразу, однак мене він зацікавив. Попри те що він, здається, не має в собі ані крихти схильності до самомилування, він один із найсимпатичніших хлопців, яких доводилося зустрічати.

Здається.

Може, це просто побічний ефект моєї одержимості чистотою? А може, я так відчайдушно довго шукала якусь таку безжурність, яку уособлює собою цей хлопець, що зараз плутаю заздрощі із захватом?

А ще цілком можливо, що він здається мені симпатичним лише тому, що він один з небагатьох за останні два роки, хто не відводить погляду, заледве зустрівшись зі мною очима.

Прямуючи до свого столика, я так чи інакше повинна пройти повз нього. І не можу вирішити, що краще — пробігти

якомога швидше, щоб він менше витріщався, чи повільно пройтися, аби насолодитися його увагою.

Коли я проходжу повз нього, він трохи розвертається й надто уважно дивиться на мене. Надто пильно. Відчуваю, що заливаюся рум’янцем, а по шкірі пробігають мурашки, тож опускаю голову, щоб волосся прикрило обличчя, ніби ширмою. Я навіть хапаю кінчики волосся губами, щоб іще більше закрити від нього своє лице. Чомусь його погляд раптом став мені неприємним.

Ще мить тому я думала, як скучила за увагою, і ось нарешті сталося те, чого я прагнула, — але тепер мені хочеться, щоб він якомога швидше відвернувся.

За хвильку до того, як він зникне з мого поля зору, я кидаю погляд у його бік і ловлю бліду тінь усмішки.

Схоже, він не помітив моїх шрамів. Інакше як пояснити, чому такий красень раптом усміхається до мене.

Фу-у! Мене бісить, що я взагалі мислю такими категоріями. Не такою дівчиною я була. Я завжди була впевнена в собі, але вогонь розплавив усю мою самооцінку, до міліграма. Намагалася повернути собі самовпевненість, але важко ві-риться, що я комусь можу здатися гарненькою, коли навіть сама на себе не можу в дзеркало дивитися.

— Є те, що непідвладне часу, — каже батько, коли я прослизаю назад за наш столик.

Я підіймаю на нього очі, бо вже й забула, що я тут не сама.

— Це що ж непідвладне часу?

Він махає виделкою в бік офіціанта, який наразі стоїть на касі.

— Отаке. Зірок завжди оточують фанати. — Він кладе до рота наступний шматок і питає мене з повним ротом: — То про що ти хотіла зі мною поговорити?

— А чому ти вирішив, що я хотіла поговорити про щось конкретне?

Він обводить рукою стіл.

— Ми обідаємо разом. Це ж очевидно, що ти хочеш мені щось розказати.

Сумно дивитися на те, до чого докотилися наші стосунки, прикро усвідомлювати, що для звичайної зустрічі за обідом мусить бути якась вагоміша причина, ніж просто бажання доньки побачити татка.

— Я завтра переїжджаю до Нью-Йорка. Точніше, сьогодні вночі. У мене пізній рейс, тож приземлюся в Нью-Йорку вже завтра.

Він закашлюється і хапає серветку, щоб прикритися. Принаймні мені здається, що він закашлявся. Не від такої ж новини він мало не вдавився їжею.

— До Нью-Йорка? — перепитує він.

А тоді... заходиться реготом. Реготом. Наче те, що я житиму в Нью-Йорку, — це якийсь жарт. Спокійно, Феллон. Твій батько — мудак. Нічого нового.

— З якого переляку? Нащо? Що ти там робитимеш, у тому Нью-Йорку? — Він закидає мене запитаннями, доки перетравлює інформацію. — Тільки, будь ласка, не кажи, що ти познайомилася з кимось в інтернеті.

Серце ледь не вискакує з грудей. Він що, не може хоча б удати, що підтримує бодай якесь моє рішення?

— Хочу змінити своє життя. Думаю походити на прослуховування на Бродвеї.

Коли мені було сім років, батько повіз мене на Бродвей, на мюзикл Cats. Я тоді вперше побувала в Нью-Йорку, і це була одна з найкращих подорожей у моєму житті. Він і раніше на полягав, щоб я стала актрисою, але поки я не побачила виставу наживо, не думала, що повинна стати актрисою. Я не мала можливості зайнятися театром, тому що батько тримав під невсипущим контролем кожен мій крок у кар’єрі, а він більше любив кіно. Однак я вже два роки не знімаюся. Не знаю, чи стане мені сміливості піти на якесь прослуховування найближчим часом, але прийняти рішення пожити певний час у Нью-Йорку — це вже один із важливих учинків, до яких я вдавалася після пожежі.

Батько робить ковток води, ставить склянку на стіл і важко зітхає, аж плечі опускаються.

— Послухай, Феллон, — каже він. — Я знаю, що ти сумуєш за акторством, та може, треба обміркувати якісь інші варіанти?

Мені наразі начхати на його мотиви, тож я пропускаю повз вуха всю ту величезну купу лайна, яку він щойно на мене вивалив. Усе моє життя він тільки те й робив, що намагався примусити мене піти його шляхом. Але після пожежі вся його активність зійшла на пшик. Я ж не дурепа. Розумію, він думає, що в мені вже не залишилося нічого, що потрібно актрисі. І частково я з ним згодна. Зовнішність — це не остання річ у Голлівуді.

Саме тому я й вирішила перебратися до Нью-Йорка. Якщо я хочу грати, то, мабуть, театр — моя остання надія.

Дуже хотілося б, аби він був не таким категоричним. Мама страшенно розхвилювалася, коли я сказала, що хочу перебратися до Нью-Йорка.

Відколи я закінчила школу і заїкалася з Ембер, я рідко виходила з дому Звісно, мама засмутилася, що я їду так далеко від неї. Проте вона й раділа, що я нарешті планую вийти із зони комфорту, тобто залишити не лише власну домівку, й штат Каліфорнія.

Дуже хотілося 6, аби й батько зрозумів, який це велетенський крок для мене.

— А що з тією роботою з озвучки? — питає він.

— Усе нормально. Аудіокнижки записують у студіях. Студії у Нью-Йорку теж є.

— На превеликий жаль, — відказує він, закотивши очі.

— А що з аудіокнижками не так?

Він недовірливо кліпає на мене.

— Усе так, за винятком того, що начитування аудіокнижок вважається дном в акторській професії. Феллон, ти здатна на більше. Трясця, та вступи ти в якийсь коледж абощо!

Моє серце німіє. І це після того, як я щойно подумала, що більш егоїстичним він уже не може стати.

Коли до нього доходить, що він щойно сказав, він припиняє жувати й дивиться мені просто в очі. Потім похапцем витирає рота серветкою і тицяє на мене пальцем.

— Ти ж знаєш, що я не це мав на увазі. Я не кажу, що ти марнуєш свій час на аудіокнижки. Я кажу, що ти здатна досягти висот у чомусь іншому, раз більше не можеш грати. А на читанні текстів багато не заробиш. Власне, як і на твоєму Бродвеї.

Він промовляє слово «Бродвей» так, наче це отрута, яка обпікає йому губи.

— Якщо ти досі цього не знав, то скажу, що безліч шанованих акторів записують аудіокнижки. Чи, може, хочеш, щоб я просто зараз перерахувала видатних акторів, які виступають на Бродвеї? Хочеш? У мене цілий день вільний!

Він сіпає головою, хоча я знаю, що насправді він не згоден зі мною. Просто йому стало соромно за те, що він образив одну з небагатьох професій, пов'язаних з акторською майстерністю, на які я ще можу претендувати.

Він підносить склянку до рота і закидає голову назад, висьорбуючи рештки води з талого шматочка льоду.

— Води! — голосно каже він і трясе порожньою склянкою в повітрі. Офіціант киває і підходить, аби налити йому води.

Я знову штрикаю виделкою свого лосося, який уже давно охолонув. Сподіваюся, батько невдовзі закінчить свою трапезу, бо я не певна, скільки ще зможу витримати його. Єдине, що мене наразі втішає, це те, що завтра о цій самій порі я буду на протилежному від нього боці континенту. І хай навіть заради цього доведеться проміняти сонячне проміння на снігові замети.

— Не плануй нічого на середину січня, — каже він, раптово перемінюючи тему. — Треба буде, щоб ти прилетіла до Лос-Анджелеса на тиждень.