Колин Гувер – 9 листопада (страница 58)
Починаю нервово посіпувати ногою. Феллон у вбиральні вже довгенько. Розумію, що може вийти будь-якої миті, і не знаю, що мені робити: подивитися на неї, відвести погляд убік, усміхнутися чи тікати? Що мені, бляха, робити?
І ось вона виходить.
Дивиться під ноги, тож я все одно не бачу її обличчя. А от її фігура спереду навіть ще ідеальніша, ніж ззаду. Коли вона кидає на мене погляд, у мене в душі все перевертається. Здається, серце починає плавитися. Вперше за два роки я бачу, що з нею зробив.
Уздовж лівої щоки, згори вниз, до шиї, тягнуться шрами. Шрами, які вона отримала через мене. Вони значно світліші, ніж звичайні рубці, проте все одно їх видно. Світло-рожевого кольору, вони здаються значно ніжнішими, аніж неушкоджені ділянки шкіри. Та найбільше на її обличчі виділяються не шрами, а зелені очі, які дивляться зараз на мене. Невпевненість, що читається в них, промовисто свідчить про те, якої шкоди я завдав її життю.
Феллон піднімає руку й зачіпає пасмо волосся, а потім хапає його губами, намагаючись прикрити шрами. А затим опускає голову. Волосся спадає вниз, приховуючи пошрамоване обличчя.
А я не зводжу з неї очей, бо мені боляче не дивитися. Думаю про те, як вона пережила ту ніч. Якими страшними були ці шрами, коли почали гоїтися опіки. Скільки жахливого болю вона перетерпіла за місяці операцій.
Я стискаю руки в кулаки, бо ще ніколи так сильно не хотів виправити скоєне. Хочеться просто тут упасти перед нею на коліна і просити вибачення за біль, якого їй завдав. За її зруйновану кар’єру. За те, що тепер вона мусить ховати своє обличчя за стіною волосся, хоча вона звиздець яка вродлива.
А вона нічого не знає. Вона й гадки не має, що секунду тому на мить зустрілася поглядом з людиною, яка спаскудила їй життя. Вона не здогадується, що я віддав би все на світі, аби тільки доторкнутися губами до її щоки, поцілувати шрами, які з’явилися в неї через мене, і сказати, як я шкодую про скоєне.
Вона й гадки не має, що я готовий розплакатися лише від того, що побачив її обличчя — таке витончене і разом з тим згорьоване. Я боюся, що якщо не всміхнуся до неї просто зараз, то розплачуся від жалю до неї.
Врешті я наважуюся всміхнутися, коли вона проходить повз мене. Мені аж дух перехоплює. А ще починаю хвилюватися, а раптом, крім цієї єдиної коротенької усмішки, більше нічого не буде. І це при тому, що донині я навіть не був певен, чи захочу коли-небудь її взагалі побачити.
А тепер, коли побачив її, не знаю, чи зможу й захочу на цьому зупинитися. Слухаючи, як її батько, який сидить позаду мене, пригнічує її морально, говорить, що вона недостатньо красива, аби стати актрисою, мені хочеться перелізти через спинку диванчика й задушити його. Або принаймні пересісти за їхній стіл і захистити її.
І саме цієї миті офіціант вирішує принести мені їжу. Я намагаюся їсти. Ні, справді намагаюся, але мене аж тіпає від того, як батько з нею говорить. Я повільно жую картоплю фрі, слухаючи, як батько дедалі більше лицемірить. Спершу я радію, почувши, що вона планує переїхати до іншого міста.
«Це ти добре придумала», — думаю я.
Тепер, коли знаю, що вона достатньо смілива, аби переїхати на інший кінець країни й боротися за свою мрію, поважаю її як ніколи нікого в житті. А коли чую, як батько переконує її, що в неї немає шансів, ненавиджу його всім своїм єством.
Чую, як той мудак прокашлюється.
— Ти ж знаєш, що я не це мав на увазі. Я не кажу, що ти марнуєш свій час на аудіокнижки. Я кажу, що ти здатна досягти висот у чомусь іншому, раз більше не можеш грати. А на читанні текстів багато не заробиш. Власне, як і на твоєму Бродвеї.
Не чую, що вона йому на це відказує, бо перед очима в мене все пливе.
Не можу повірити, що таке говорить батько — людина, яка повинна захищати й підтримувати доньку, особливо коли та наважилася на кардинальні зміни в житті. Хоча, може, в нього такі жорсткі методи виховання? Але ця дівчина вже й так достатньо настраждалася.
Їхня розмова на мить припиняється. Але цього часу досить, аби батько встиг попросити офіціанта принести ще води. Цього часу досить, аби офіціант встиг принести і мені води, і досить, аби я підвівся і пішов у туалет, намагаючись заспокоїтися, а потім повернувся на своє місце, але вже без бажання задушити дядька, який сидить позаду мене.
— Так я через тебе на всіх чоловіках хрест поставлю, — каже вона.
Бляха, та через нього мені самому хочеться, аби вона поставила хрест на всіх чоловіках. Якщо чоловіки справді такі пустопорожні, як оцей, то всім жінкам варто назавжди відцуратися від чоловіків.
— Думаю, це не повинно стати проблемою, — каже її батько. — Якщо не помиляюся, ти сходила лише на одне побачення, і то понад два роки тому.
І тут мою розсудливість як водою змиває.
Він що, забув, який день сьогодні? Він що, не розуміє, бляха-муха, через що довелося пройти його доньці впродовж останніх двох років?
Я певен, що вона не менше року витратила на реабілітацію. Мені достатньо тієї секунди, що я зустрівся з нею поглядом, аби стверджувати, що в неї немає ані крихти впевненості в собі. А тут він ще й підкладає дров до багаття, нагадуючи, що вона ні з ким не ходила на побачення після пожежі. Я такий розлючений, що аж руки тремтять. Думаю, наразі я навіть сердитіший, ніж тієї ночі, коли підпалив його автівку.
— Так, тату, — каже вона напруженим голосом, — я більше не отримую стільки уваги від хлопців, як раніше. Ну тобто до того, як це сталося.
Я вислизаю з-за свого столика, бо вже несила все це слухати. Хай мене розірвуть чорти, якщо я залишу її беззахисною ще бодай на секунду.
І сідаю поруч з нею на диванчик.
— Вибач, манюню, що я спізнився, — кажу, обіймаючи її за плечі. Вона напружується під моєю рукою, але я не поступаюся й притискаюся губами до її скроні, мимоволі вдихаючи трав’яний аромат її шампуню. — Лос-Анджелес. Довбані затори, — белькочу я і простягаю руку її батьку.
Перш ніж відрекомендуватися, думаю, а чи не впізнає він мене, зважаючи на те, що так близько знав мою маму. Щоправда, за кілька років після батькової смерті вона змінила прізвище на дівоче. Тож він може і не здогадатися, хто я.
— Я — Бен. Бентон-Джеймс Кесслер. Хлопець вашої доньки.
Судячи з виразу його обличчя, він і гадки не має, хто я.
Він потискає мою руку, а мені хочеться підтягти його через стіл до себе і зацідити в зуби. Можливо, я так і зробив би, якби не відчував, як Феллон напружується ще більше. Відкинувшись на спинку диванчика, притискаю її до себе й шепочу їй у вухо:
Просто підігруй мені.
І цієї миті у неї в голові наче спалахує лампочка, тому що замість збентеження на її обличчі бачу ніжну усмішку. Вона пригортається до мене й каже:
— Я вже думала, що ти не приїдеш.
«Еге. — хочеться мені сказати, — я теж не думав, що сидітиму тут. Та оскільки два роки тому я перетворив твоє життя на пекло, сьогодні спробую зробити його трішечки кращим».
Феллон
Я складаю окремим стосом прочитані сторінки і ні в сих ні в тих дивлюся на рукопис. Знаю, що я маю сердитися за те, що він так довго брехав мені, але, читаючи про його думки, починаю виправдовувати його вчинки. Ба більше, я також виправдовую батькову поведінку.
Бен має рацію. Тепер, озираючись на той день, я розумію, що батько не винен. Він просто висловлював свою думку щодо моєї кар’єри. І мав на це право. На те він і батько. Так, висловлювався він не надто коректно, але ж і майстром комунікації він ніколи не був. Крім того, я накинулася на нього відразу, щойно він сів за столик. Батько негайно перейшов у глухий захист, а я перейшла в атаку. За таких умов годі було сподіватися на конструктивну розмову. Я маю пам’ятати, що різні люди по-різному показують свою любов. І хоч батьків спосіб кардинально відрізняється від мого, все одно це любов.
Хочу почати читати наступний розділ. Але з рукопису випадає декілька згорнутих сторінок, вкладених між п’ятим і шостим розділами. Розгортаю і бачу, що це лист. Іще один лист від Бена.