Колин Гувер – 9 листопада (страница 59)

Напевно, я маю почуватися винним, але я не шкодую ні про жодну секундочку, проведену з тобою. Звісно, я хотів би, щоб усе склалося інакше. Можливо, якби я просто підійшов того дня до тебе й твого батька і розповів вам правду, я уберіг би тебе від сердечного болю. Але я не можу шкодувати про те, що все могло бути інакше. Адже ця зустріч була призначена нам долею. Ми мусили зустрітися. Нас вабило одне до одного, І ми зробили одне одного щасливими. Я не маю жодного сумніву в тому, що ці роки ми були шалено закохані одне в одного. Не кожному судилося пережити таке. Феллон, я збрешу, якщо скажу, що шкодую про це.

Та найбільше я боюся, що ти прожила останній рік, думаючи, що я брехав тобі завжди. Але це не так. Я збрехав тобі лише раз, не сказавши, що це я влаштував пожежу. А все решта, кожне слово, яке я промовив при тобі і для тебе, було правдою. Коли я казав, що ти красуня, я казав це щиро.

Якщо з цього рукопису ти прочитаєш лише невеличку частину, нехай це буде цей лист. Обміркуй мої слова. Хочу, аби вони запали тобі в душу, бо вони дуже важливі. Мені страшенно шкода, що через мою брехню ти втратиш впевненість у собі, яку здобула, поки ми зустрічалися. Бо хоч я й не казав тобі всієї правди, але був цілковито відвертим, коли говорив про твою красу. Так, на тобі є шрами. Але кожен, хто бачить спершу шрами, а потім тебе, не вартий того, аби бути поруч із тобою. Сподіваюся, ти запам'ятаєш ці слова і повіриш у них. Тіло — це лише оболонка, яка приховує ті дари, що містяться всередині. А в тобі їх дуже багато: доброта, щирість, співчуття. Усе те, що є найважливішим у житті. Молодість і краса відцвітають. А порядність залишається назавжди.

Знаю, що в попередньому листі зазначав, що пишу його не для того, аби ти пробачила мене, і хоч це справді так, я не удаватиму, що не молюся щохвилини, аби ти пробачила мене. Так, я сподіваюся на диво. І так, я сидітиму в ресторані годинами й чекатиму, коли ти до мене прийдеш. Бо саме там я й буду. Саме це я й робитиму. І якщо ти не прийдеш сьогодні, я чекатиму тебе там наступного року. А потім ще за рік. Щороку дев’ятого листопада я чекатиму тебе і сподіватимуся, що колись настане день, коли ти знайдеш у собі сили пробачити мене і знову покохати. А якщо цього не станеться, і ти ніколи не прийдеш, я все одно дякуватиму тобі до останнього свого подиху.

Ти врятувала мене того дня. коли ми зустрілися, Феллон. Знаю, мені тоді було лише вісімнадцять, але все моє життя змінилося кардинально, відколи ми почали зустрічатися. Коли ми попрощалися в перший рік нашого знайомства, я поїхав одразу додому й почав писати цю книжку. Це стало моєю новою життєвою метою. Моєю новою життєвою пристрастю. Я почав серйозніше ставитися до навчання в коледжі. Я почав серйозніше ставитися до життя загалом. І завдяки тобі, завдяки тому, як ти вплинула на мене, на моє життя, я провів із Кайлом чудові останні два роки. Коли він помер, він пишався мною. І ти навіть не уявляєш, що це означає для мене. Тож незалежно від того, чи зможеш ти знову покохати мене, я все одно безмежно вдячний тобі, що ти врятувала мене. Якщо бодай найменша частинка тебе зможе пробачити мене, ти знаєш, де мене сьогодні шукати. І наступного року. І за рік, і за два, і до кінця життя.

Вибір за тобою. Ти можеш і далі читати цей рукопис, і сподіваюся, він допоможе тобі зробити правильні висновки. Або можеш припинити його читати, пробачити і приїхати до мене.

Бен

 

ОСТАННЄ 9 ЛИСТОПАДА

Якби брехня була написана, я її стер би,

Але вона промовлена й урізалася у плоть.

І я кричу спокутою, із правдою цілющою

До твого тіла — пробач!

Бентон-Джеймс Кесслер

 

Бен

У рукописі, який я залишив учора вночі біля її дверей, вісімдесят три тисячі чотириста п’ятдесят шість слів. У перших п’яти розділах приблизно двадцять три тисячі слів, які вона повинна була б прочитати, перш ніж знайде мій лист. Двадцять три тисячі слів можна прочитати за три години. Якщо вона почала читати його одразу, як знайшла, то до листа мала 6 дійти до третьої години ночі.

Зараз майже дванадцята ночі. Минуло двадцять чотири години, відколи вона підняла рукопис і зачинила двері. Я це бачив. Отже, в неї в запасі була ще двадцять одна година, однак її й досі тут немає. Найімовірніше, уже й не буде.

Якщо бути відвертим, то я розумів, що вона не прийде. Але глибоко в душі надія все-таки жевріла.

Не можу сказати, що її вибір розбив мені серце. Бо для цього воно мало би бути цілим.

Із розбитим серцем я живу вже цілий рік. Вона не прийшла сьогодні, отже, відколовся ще один шматочок...

Дивно, що мені дозволяють так довго сидіти в ресторані. За цим столиком я сиджу від самого ранку, сподіваючись, що вона за ніч прочитала мій рукопис. Зараз уже майже дванадцята ночі. А це означає, що я чекаю вже понад вісімнадцять годин. І це вартує гарних чайових.

О 23:55 я кладу на стіл чайові.

Не хочу залишатися тут, коли годинникова стрілка перейде на десяте листопада. Краще останні п’ять хвилин я почекаю у своїй автівці.

Коли відчиняю двері, щоб вийти з ресторану, офіціантка кидає на мене співчутливий погляд. Певен, вона ще ніколи не бачила, щоб хтось так довго когось чекав. Зате в неї тепер буде цікава історія, яку вона зможе розповісти своїм подружкам.

О 23:56 доходжу до стоянки.

О 23:56 бачу, як Феллон відчиняє дверцята і виходить з автівки.

Годинник показує ще 23:56, коли я хапаюся руками за голову і втягую ротом холодне листопадове повітря, щоб переконатися, що мої легені й досі працюють.

Вона стоїть біля свого автомобіля, вітер розвіває її волосся, поки вона дивиться на мене з іншого боку стоянки. Мені здається, що якщо я зроблю бодай крок до неї, то земля розколеться в мене під ногами від ваги мого серця. Ми обоє стоїмо, не рухаючись, декілька секунд. Вона кидає погляд на телефон, який тримає в руках, а потім знову дивиться на мене.

— Зараз 23:57, Бене. У нас на все є лише три хвилини.

Я дивлюся на неї і не можу збагнути, що вона має на увазі. Що через три хвилини вона поїде? Чи дає мені лише три хвилини, аби я попросив у неї пробачення і пояснив їй усе? У мене в голові рояться думки, та потім я помічаю, як кутики її губ піднімаються в усмішці.

Вона усміхається.

Щойно я це розумію, як відразу кидаюся до неї. За кілька секунд перетинаю стоянку, обіймаю і міцно притискаю її до

себе. Відчувши, що й вона обіймає мене, роблю те, чого альфа-самець не зробить ніколи.

Я плачу, як якесь грьобане дитя.

Не випускаючи її з обіймів, притискаюся вустами до її голови й занурююсь обличчям у її волосся. Ми стоїмо так довго, що я не знаю, це ще дев’яте листопада чи вже настало десяте. Але дата наразі не має ніякого значення, тому що я любитиму її завжди, до останнього дня свого життя.

Вона відхиляється від мене, щоб зазирнути мені в очі. Ми обоє усміхаємось, і мені не віриться, що ця дівчина знайшла в собі сили пробачити мене. Але вона справді знайшла їх. Я читаю це на її обличчі, бачу це в її очах, в її усмішці, у тому, як вона тримається. Відчуваю це, коли вона проводить пальцями по моїх щоках, витираючи з них сльози.

— А фіктивні хлопці плачуть так само, як я? — питаю в неї.

— Ні, плачуть лише найкращі, — усміхаючись, відказує вона.

Я притискаюся до її чола своїм і заплющую очі. Хочу на все життя запам'ятати цю мить. Але те, що Феллон приїхала, ще не означає, що вона пробачила мене і кохатиме довіку.

І я маю бути готовим до такого розвитку подій.

— Бене, я хочу тобі дещо сказати.

Відхилившись, дивлюся на неї. Помітивши і в «очах сльози, почуваюся не таким жалюгідним. Вона простягає руку й ніжно гладить мене по щоці.

— Я приїхала не для того, аби пробачити тебе.

Відчуваю, як мимоволі стискаються щелепи, але намагаюся розслабитися. Я знав, що таке може статися, тож мушу поважати її рішення, хоч яким важким для мене воно було б.

— Тобі було шістнадцять років, — каже Феллон. — Ти пережив найстрашніше, з чим може стикнутися дитина. Тієї

ночі ти діяв не як погана людина, а як переляканий хлопчик. А люди часто припускаються помилок. Ти довго жив із величезною провиною. І ти не можеш просити в мене пробачення, тому що тебе нема за що пробачати. Власне кажучи, це я хотіла попросити в тебе пробачення. Тому що я знаю, яке в тебе серце, Бене. Воно сповнене любові. Я мала зрозуміти це ще торік, коли не повірила тобі. Я повинна була дати тобі шанс усе пояснити. Якби я вислухала тебе, ми не страждали б ще цілий рік. І за це я хочу попросити в тебе пробачення. Мені дуже шкода. Сподіваюся, ти зможеш мене пробачити.

Феллон дивиться на мене, і в її очах я бачу надію, бо вона справді вважає себе винною в тому, що ми рік не бачилися.

— Ти не повинна просити в мене пробачення, Феллон. Вона різко видихає і киває.

— Тоді й ти не повинен просити в мене пробачення.

— Гаразд, — кажу я, — тоді я пробачаю собі.

— А я пробачаю собі, — сміється вона.

Феллон підносить руки до мого волосся і пробігає по ньому пальцями, не відриваючи від мене очей. Мій погляд падає на її перебинтований зап’ясток, вона помічає це й каже:

— О, мало не забула найважливіше. Власне, тому я й запізнилася. — Вона починає розмотувати бинт. — Я зробила собі тату. — Вона піднімає зап’ясток з невеличким тату у вигляді розгорнутої книжки. На одній сторінці зображена комедійна маска, на другий — трагедійна. — Книжки і театр, — каже вона, пояснюючи сенс свого тату. — Те, що я люблю найбільше. Я зробила його години дві тому, коли зрозуміла, що всім серцем кохаю тебе.