Колин Гувер – 9 листопада (страница 57)

Та все одно я щодня думаю про ту дівчину. Через мене її кар'єра обірвалася. Хороша кар'єра. Про яку мільйони людей

можуть тільки мріяти. І результат моїх дій цієї ночі залишишся з нею до кінця її життя.

Іноді я намагаюсь уявиш, як вона тепер живе. Декілька разів хотів знайти її, може, навіть побачити зблизька, щоб просто пересвідчитися, чи дуже вона постраждала під час пожежі. Не знаю, навіщо це мені. Може, думаю, що це якось допоможе мені рухатися далі, якщо переконаюся, що з нею все гаразд. Але мене завжди зупиняє думка про те, що все може виявитися надто погано. Що її життя може виявитися набагато гіршим, ніж я собі думаю. І я боюся того, як відреагую. якщо мої побоювання справдяться.

Я вже збираюся завести двигун, як поруч зі мною на стоянці зупиняється автівка. Відчиняються водійські дверцята, і в мене пересихає в горлі, хоч він ще й з автомобіля не вийшов.

Що він тут робить?

Я точно знаю, що це він. Упізнаю його спину, статуру і манеру триматися. Донован О’Ніл — дуже впізнавана особа, а враховуючи те, що в ніч, коли сталася пожежа, його показували по всіх каналах, я ніколи не забуду його обличчя.

Озираюся навколо і думаю, чи не завести тачку і не звалити потихеньку, поки він мене не побачив. Але він не бачить нічого. Діставши з автівки букет гортензій, він іде на цвинтар. Іде до її могили.

Він приїхав до моєї мами.

Подумки раптом переношуся в ту ніч, коли сидів у цій самій автівці і спостерігав за ним. Відчуття майже ті самі, тільки тепер я дивлюся на нього з цікавості, а тоді мене охоплювала ненависть. Біля могили він стоїть недовго. Прибирає зів’ялі квітки, кладе свіжі. Потім кілька секунд дивиться на могильну плиту й повертається до свого автомобіля.

Він поводиться пік невимушено, наче ходить сюди щодня. І на якусь мить мені стає страшенно соромно за те, що ду мав, ніби йому завжди було начхати на маму. Очевидно, що не начхати, якщо він навіть за два роки після її смерті ходить до неї на могилу.

Прямуючи до автівки, він дивиться на годинник і наддає ходи. Він кудись запізнюється. І мені стає цікаво, а раптом якимсь незбагненним дивом це пов’язано з його донькою? Швиденько вставляю ключ у замок запалювання й відразу наказую собі зупинитися. Я навіть кажу вголос: -Бене, не роби цього!», сподіваючись, що хоч так дослухаюся до себе.

Але сьогодні перемагає цікавість. Я виїжджаю із цвинтаря слідом за ним і гадки не маю, нащо це роблю.

* * *

Він паркується біля ресторану, я зупиняюся неподалік від нього.

Дивлюся, як він заходить всередину. Бачу, як хтось підводиться й обіймає його. Якась дівчина. Я так сильно зціплюю щелепи, що зуби мало не кришаться.

Мабуть, це вона.

Відчуваю, як пітніють долоні. Не знаю, чи справді хочу її бачити. Але напевно знаю, що не поїду звідси, коли вона тут, так близько, поки не зайду всередину і бодай не пройду повз їхній столик.

Я мушу знати. Мушу знати, що з нею зробив.

Заходжу до ресторану, прихопивши із собою ноутбук, щоб було чим зайнятися, поки сидітиму там. Або принаймні удаватиму, що чимось зайнятий.

Коли заходжу всередину, розумію, що це вона, навіть не бачачи її обличчя. Вона сидить спиною до мене. Намагаюся

надто відверто не витріщатися, щоб її батько нічого не запідозрив.

— Вам столик чи кабінку? — питає мене офіціантка.

Я киваю на столик позаду їхнього й відповідаю:

— Якщо можна, я хотів би сісти там.

Вона усміхається і бере меню.

— Ви сьогодні будете сам?

Я киваю, і вона проводжає мене до столика. Серце б’ється так швидко, що я навіть не наважуюся глянути на неї, коли проходжу повз їхній столик.

Сідаю спиною до них. Маю надію, що за пару хвилин трохи заспокоюся і наважуся. Адже немає нічого протизаконного в тому, що я сюди прийшов.

Не знаю чому, але наразі почуваюся так, ніби порушую якісь закони. Хоча я просто сиджу і чекаю, коли в мене приймуть замовлення. Тільки й того.

Кладу руки на стіл, переплівши пальці, і перебираю в голові безліч причин, щоб озирнутися через плече. Але боюся, якщо гляну на неї, то вже не зможу розвернутися. Адже й гадки не маю, якої шкоди їй завдав. І боюся, що якщо подивлюся їй в очі, то побачу в них сум. Проте боюся, що якщо не подивлюся їй в очі, то не дізнаюся, що, можливо, вона щаслива.

— Феллон, я запізнився лише на пів години. Не свари мене, будь ласка, — каже її батько.

Він назвав її на ім’я. Це точно вона. За кілька хвилин я можу побачити зблизька ту дівчину, яку мало не позбавив життя.

На щастя, підходить офіціант і приймає в мене замовлення, тож я на мить відволікаюся від своїх думок. Я не голодний, але щось замовляю навмання, бо хто ж приходить до

ресторану і нічого не замовляє? Не хочеться привертати до себе увагу.

Офіціант намагається завести зі мною бесіду про те, що чоловік за сусіднім столиком дуже схожий на Донована О’Ніла, актора, котрий зіграв Макса Епкота. Я удаю, що не знаю такого, і він дуже дивується. Мені просто хочеться, аби він швидше пішов. Нарешті він дає мені спокій. Я відкидаюся на спинку диванчика й прислухаюся до їхньої розмови.

— Еге ж, я сам трохи шокований, але все відбувається саме так, — каже її батько.

Чекаю, що вона відповість. А що він сказав їй перед тим, не почув через сеньйора Офіціанто-триндулянто, але, судячи з її мовчання, це було щось таке, чого вона не планувала почути.

— Феллон, ти щось скажеш, чи як?

— А що ти хочеш від мене почути?

Голос у неї не вельми щасливий.

— Хочеш, аби я привітала тебе?

Бачу, як її батько відкидається на спинку диванчика.

— Ну я думав, ти хоч порадієш за мене.

— Порадіти за тебе?

Так, ії розізлило те, що він сказав. А дівчина з характером.

— Я навіть не думав, що ще можу стати батьком.

І не знаю, що думати з цього приводу. На мить згадую, що цей чоловік був закоханий у мою матір, і це могло статися з ними, якби її не забрав рак.

Ну тобто... Я знаю, що забрав її не рак, а пістолет. Але винен у всьому рак.

— Випустити сім’я в піхву двадцятичотирирічної дівчини — це далеко не все, що потрібно, аби стати батьком, — каже Феллон.

Я тихенько сміюся. Не знаю чому, але поки слухаю, як вона розмовляє з батьком, відчуваю, що трохи легшає на душі, почуття провини ніби зменшується. Може, тому що уявляв її тихою слухняною дівчинкою, зацикленою на жалості до себе. А вона он яка. Як багатозарядна петарда.

Та все одно... Божевілля якесь. Я не повинен тут бути. Кайл приб’є мене, якщо дізнається, що я утнув.

— Ти вважаєш, що я не заслужив права називатися батьком? А хто ж я тоді, по-твоєму?

Мені не варто було підслуховувати їхню розмову. Наступні пару хвилин намагаюся зосередитися на ноутбуці, який приніс із собою, але насправді я просто щось там прокручую на екрані, удаючи активну діяльність, а сам слухаю, що говорить цей черствий мудак, який доводиться їй батьком. Чую навіть, як вона зітхає.

— Ти нестерпний. Тепер я розумію, чому мама пішла від тебе.

— Твоя матір пішла від мене, бо я переспав з її найкращою подружкою. А мої особисті якості тут ні до чого.

І як моя мама могла в нього закохатися?

І тепер, розмірковуючи про це, я не певен, що вона кохала його. Пригадую, що лише він надсилав їй листи й повідомлення, а відповідей від неї я не бачив. Тож, можливо, це були короткострокові, однобічні стосунки, які він досі не може забути.

Дійшовши такого висновку, відчуваю полегшення. Не хочу навіть думати про те, що мама була звичайною жінкою, яка іноді помилялася з вибором партнера, а не тією обізнаною з усім героїнею, образ якої закарбувався у мене в пам’яті.

У їхню розмову втручається офіціант, який приніс замовлення. Я закочую очі, коли хлопець награно удає, ніби тільки зараз помітив, що тут сидить Донован О’Ніл власною персоною. Затим чую, як він просить Феллон сфотографувати їх. Ціпенію від думки, що вона зараз підніметься і стане переді мною. Не певен, що готовий побачити її.

Але не має значення, готовий я чи ні, бо вона сказала зробити їм селфі, а сама пішла до вбиральні. Феллон проходить повз мене, і щойно потрапляє в поле мого зору, мені забиває дух.

Вона йде в кінець залу, повернувшись спиною до мене, тому мені не видно її обличчя. Бачу лише волосся. Дуже багато волосся. Густе, довге і пряме, каштанового кольору, такого самого, як і її туфлі. Воно розсипається, переливаючись, по спині.

Одягнена у джинси. Вони сидять ідеально, наче пошиті на замовлення й підігнані під кожен вигин її тіла, від стегон до гомілок. Вони так облягають її, що мене аж цікавість розбирає, які трусики вона під ними носить. Бо не видно пружків білизни. Може, на ній стрінги, а може, вона взагалі...

Так, що за фігня, Бене? Якого дідька ти почав думати про її трусики?

Серце мало не вискакує з грудей, бо я розумію, що час уже валити звідси. Треба просто встати й піти і затямити на майбутнє, що з нею нібито все гаразд. Може, її батько й мудак, але вона не дозволяє наплювати собі в кашу. А з того, що я сиджу тут, отак близько до них, нічого доброго не буде.

Але щоб я сказився, якщо офіціант не купається у щасті від того, що Донован О’Ніл звернув на нього увагу. Мені вже навіть начхати на своє замовлення, хочу, аби він просто приніс мені чек, я оплачу його і звалю звідси нафіг.