Колин Гувер – 9 листопада (страница 56)

Але зараз у мене в голові нуль інформації. Серце починає так сильно гупати, що аж у баняку резонує. Розумію, що треба встати і знайти свій одяг. Потім роздивитися навколо, щоб спробувати зрозуміти, де я. А ще мені треба згадати, де міг залишити свою тачку. Може, навіть доведеться знову телефонувати Кайлу. Але це вже в крайньому разі, бо я сьогодні не в тому настрої, щоб слухати його чергову лекцію.

Сказати, що він не вельми задоволений тим, як у мене йдуть справи, — це нічого не сказати. Удома багато чого змінилося за ці два роки, відколи померла мама.

Власне... і я теж змінився. Кайл з Ієном сподіваються, що на моєму затяжному спуску скоро трапиться якийсь трамплін, і я почну нарешті рухатися вгору. Вони мали надію, що після школи я візьмуся за розум і почну серйозніше ставитися до навчання в коледжі. Але цього не сталося, принаймні в тому вигляді, в якому вони собі це бачили. Власне кажучи, у мене дуже погані оцінки, бо я багато пропускав, тож навіть не певен, чи дотягну до кінця семестру.

Але я стараюся. Бог свідок, я стараюся. Щодня, прокинувшись, кажу собі, що сьогоднішній день буде кращим, що сьогодні я нарешті позбавлюся відчуття провини. Але потім завжди стається щось таке, що викликає в мене стійке бажання весело котитися на самісіньке дно, випереджаючи обставини. І саме це я зараз успішно практикую.

Я ховаюся від усіх проблем за алкоголем, друзями і дівчатами. І тоді принаймні до кінця цього дня я не думатиму про всі помилки, яких припустився. І про життя, яке зруйнував.

Від цієї думки очі самі розплющуються, і я бачу кімнату, залиту сонячним світлом. Я мружуся і прикриваю очі рукою. Чекаю пару секунд, збираюся із силами, щоб піднятися і знайти свій одяг. Коли мені нарешті вдається стати на ноги, знаходжу свої штани, потім сорочку, яку, точно пам’ятаю, одягав учора на заняття.

А потім що було? У макітрі вакуум. Абсолютно нічого не пам’ятаю.

Побачивши свої туфлі, взуваюся. Уже одягнений, на мить затримуюся і роздивляюся кімнату. Вона не викликає в мене ні спогадів, ні асоціацій. Підходжу до вікна, визираю на вулицю й бачу, що я в багатоповерхівці. Але все-одно не знаходжу нічого знайомого. Може тому, що мені несила повністю розплющити очі, щоб нормально обдивитися навколо. Усе тіло болить.

О, нарешті дізнаюся, де я, бо чую, як позаду мене відчиняються двері ванної кімнати. Стою, заплющивши очі, бо й гадки не маю, хто вона і чого від мене очікує.

— Доброго ранку, красунчику!

Знайомий голос наповнює кімнату, летить, мов торпеда, і врізається мені в серце. Мої ноги перетворюються на дві розварені макаронини. Ще секунда-дві, і вони не витримають вагу мого тіла. Кидаюся до найближчого стільця, падаю на нього і обхоплюю голову руками. Я навіть боюсь підняти на неї очі.

Як вона могла так учинити з Кайлом?

Як вона могла дозволити мені вчинити так із Кайлом?

Джордін підходить до мене ближче, та я все одно ховаю від неї очі.

— Якщо ти відчуваєш, що тебе зараз знудить, то краще зроби це у ванній.

Я хитаю головою, мріючи про те, щоб її голос десь зник. І щоб квартира ця розчинилася в повітрі. І щоб моя друга найбільша в житті помилка теж безслідно зникла.

— Джордін, — видавлюю я із себе. Почувши свій голос, розумію, чому вона думає, що я зараз блюватиму. — Як це сталося?

Я чую, як прогинається матрац, коли вона плюхається на ліжко, що стоїть приблизно за метр від мене.

Ну як... — каже вона. — Я певна, що все почалося з пари шотів. І пари пива. І якихось гарненьких дівчат. А закінчилося тим, що ти зателефонував мені посеред ночі, плакав, патякав про якісь дати і про те, що тобі треба додому, але ти в дупель п’яний і не хочеш телефонувати Кайлу, бо він розсердиться на тебе і сваритиме. — Вона встає і підходить до шафи. — І повір мені, він дуже розсердився б, ба більше, він би розлютився. А якщо ти скажеш йому, що я пустила тебе сюди переночувати, щоб він не дізнався, то він розсердиться на мене. Тож раджу не бовкати зайвого, Бене. Бо я тебе вб'ю.

Я намагаюся стежити за ходом її думки, але вона надто швидко говорить.

То я зателефонував до неї? Нащо? Попросити допомоги? Ми ж не...

Тільки не це, ні.

Вона б цього не зробила.

Але ж я не можу контролювати себе, коли набираюся до такого стану. Добре, що я зателефонував до неї, перш ніж утнути якусь дурницю. Вони з Кайлом так давно разом, що вона мені вже як сестра. Я вірю, що Кайлу вона нічого не скаже, але питання залишається відкритим... Чому я був голий? У її ліжку?

Джордін відвертається від шафи, і я вперше наважуюся подивитися на неї.

Вигляд у неї цілком нормальний. Ніякого відчуття провини. Може, трохи втомлена, але усміхнена, як завжди.

— Я сьогодні вранці твої булки бачила! — каже вона, сміючись. — Ти що вчора утнув, анархісте? Я сказала, аби ти сходив у душ. Але ж можна було одягнути назад свої шмотки, перш ніж виходити з ванної, нє?.. — Вона кривиться. — А тепер мені доведеться постіль прати. — І починає знімати постільну білизну. — Сподіваюся, коли я переїду до Кайла, ти почнеш носити якісь сімейки абощо. І досі не віриться, що мусила спати на дивані, бо твоя п’яна дупа зайняла моє ліжко!

Хочу попросити її говорити повільніше, але що більше вона торохтить, то спокійніше стає на душі.

— Одним словом, ти мій боржник.

Затим вона сідає на матрац навпроти мене й перестає всміхатися. Нахилившись уперед, дуже щиро дивиться на мене.

— Я не хочу лізти у твоє життя. Але я люблю твого брата, і коли закінчиться договір оренди цієї квартири, ми всі житимемо разом. Тому я скажу це лише один раз. Ти мене слухаєш? Ми від народження отримуємо лише одне тіло і лише одну душу. І інших у нас уже не буде. Тож ми самі повинні дбати про себе, бо більше нікому. Мені неприємно про це говорити, Бене, але зараз ти в найгіршій формі, у якій узагалі можеш існувати. Ти весь час похмурий. Пригнічений. Різкі перепади настрою. Тобі лише вісімнадцять років, і я навіть не знаю, де ти береш той алкоголь, але п’єш ти реально багато. І хоч би як твої брати намагалися допомогти тобі, ніхто не може примусити тебе захотіти стати кращим. Це можеш зробити тільки ти сам. Тож якщо в тобі ще залишилася якась надія, раджу тобі знайти її і витягнути на світ божий. Бо якщо ти її не знайдеш, ти ніколи не станеш кращим за того, яким є зараз. І ти потягнеш на дно і своїх братів, бо вони безмежно тебе люблять.

Вона довго дивиться на мене, очікуючи, поки її слова достукаються до мого мозку.

Вона говорить, як моя мама, і це вражає мене несподівано сильно. Я встаю.

— Ти все сказала? Бо я зараз xoтів піти пошукати свою автівку.

Джордін розчаровано зітхає. Я почуваюся винним, але роблю все. щоб вона не помітила, що наразі я думаю тільки про маму і про те, як вона повелася б. якби побачила мене таким.

* * *

Розіславши десяток повідомлень друзям, нарешті дізнаюся. де моя автівка. Джордін підвозить мене до потрібного місця. і я розмірковую над тим. як попросити в неї вибачення.

Вийшовши з її автівки, стою, не зачинивши дверцят, і думаю, що ж їй сказати. Затим нахиляюся, дивлюся на неї й кажу:

— Вибач, що я раніше якось по-дурному до тебе ставився. Я дуже ціную те, що ти допомогла мені вчора, і дякую, що підвезла зараз.

Я вже збираюся зачинити дверцята, як Джордін кличе мене, виходить з автівки, спирається на капот і дивиться на мене.

— Уночі, коли ти зателефонував, ти весь час повторював, що сьогодні особлива дата. І знову-таки, я не хочу лізти туди, куди не просять, але знаю, що сьогодні роковини смерті твоєї мами. То я подумала, може, тобі стане трохи краще, якщо ти її провідаєш? — Вона опускає очі й постукує пальцями по капоту. — Подумай про це, гаразд?

Я пару секунд дивлюся на неї, потім коротенько киваю і сідаю у свою автівку.

Я знаю, що минуло вже два роки, і пам’ятаю, який сьогодні день. Не треба мені про це нагадувати. Бо щодня, прокинувшись і розплющивши очі, я згадую про той день.

Сиджу. вчепившись у кермо, і не наважуюся вийти з автівки. Досить уже того, що я приїхав сюди, на цвинтар. Ще жодного разу не приїжджав на її могилу Просто не бачив у цьому потреби, бо й досі не вірю, що мама там Іноді я розмовляю з нею. Звісно, це не повноцінні розмови, а монологи, бо вона мені не відповідає. Але. мабуть, це й добре Зате я можу поговорити з нею. коли мені заманеться. І  не вважаю, що для цього мені конче треба дивитися на могильну плиту.

То чому ж я тут?

Можливо, сподіваюся, що це мені якось допоможе Але річ у тім, що я змирився з її смертю. Зрозумів, чому вона це зробила. І знаю, що якби вона не вирішила вкоротити собі віку, то рак все одно забрав би її життя за пару місяців. Але з моїй сім’ї всі чомусь вважають, що я й досі сумую за мамою і тому не можу рухатися далі.

Так, я справді сумую за нею, однак я вже навчився давати цьому раду. А рухатися далі мені заважають спогади про те. що я скоїв тієї ночі.

Я послухався Кайла, коли він сказав ніколи більше не згадувати ні Феллон, ні її батька. Я не шукаю їх в інтернеті. не проїжджаю повз дім, у якому вони зараз могли б жити. Бляха, та я навіть і не знаю, де вони живуть. І дізнаватися не збираюся. Кайл мав слушність, коли говорив, що мені треба триматися від них якомога далі. Розслідування завершилося висновком, що то був нещасний випадок. Усі з цим погодилися. І мені зовсім не потрібно, аби в когось раптом почали виникати підозри щодо подій тієї ночі.