Колин Гувер – 9 листопада (страница 55)

Він дістає з кишені аркуш паперу.

— Оригінал вони поки що не можуть нам віддати. Тож дали мені ксерокопію. Бери, читай.

Ієн простягає мені цей аркуш, виходить із кімнати і зачиняє за собою двері. Я сідаю на ліжку й читаю останні слова своєї мами.

Моїм хлопчикам.

Я все життя вчилася писати, але ніякі курси письменницької майстерності... ніякі університети... і ніякий життєвий досвід не може підготувати людину до того, щоб вона написала адекватну передсмертну записку своїм дітям. Але я постараюся, чорт забирай!

Передусім хочу пояснити, чому так учинила. Знаю, що зараз ви розгублені й не розумієте моїх мотивів. І, Бене, гадаю, ти першим це прочитаєш, бо переконана, що саме ти знайдеш мене. Тож, будь ласка, прочитай цього листа до кінця, перш ніж вирішиш зненавидіти мене.

Чотири місяці тому я дізналася, шо в мене рак яєчників. Тихий, безжальний і непереможний рак добряче розрісся в моєму тілі, перш ніж я виявила його симптоми. І поки ти не розсердився і не сказав, що я здалась, опустила руки, хочу тебе запевнити, що зробила все, що могла. Якби з моєю хворобою можна було якось боротися, хлопчики, ви ж знаєте, я воювала б до кінця і відбивалася б усім, що в мене є. Але в рака своя специфіка. Часом кажуть, що з раком можна боротися. Боротьба — це коли сильніший перемагає, а слабший — програє. Але з раком усе інакше.

Рак — це не один з учасників гри. Рак — це і є сама гра. І байдуже, який у тебе запас витривалості. Байдуже, скільки ти тренувався. Рак — це альфа і омега цих змагань, і єдине, що ти можеш зробити, — це вступити у гру, одягнувши свою форму Бо ніколи не знаєш... тебе можуть протримати всю гру на лаві запасних. А можуть навіть і не дати шансу позмагатися.

Отак і я. Мушу сидіти на лаві запасних до фінального свистка. Тому що на цьому етапі мені вже ніщо не допоможе. Не хочу довго розписувати деталі, суть така — його надто пізно діагностували. І тут починається цікава головоломка.

Як мені бути? Чекати неминучого? Дозволити раку поступово обібрати мене до нитки, позбавивши всього, що я маю? Хлопчики, пам’ятаєте дідуся Двайта? Рак заковтнув його всього, геть усього.

Бабусі довелося змінити весь життєвий уклад, аби доглядати за ним. Вона втратила роботу, неоплачені рахунки від лікарів накопичувалися і примножувалися, так що зрештою вони залишилися без даху над головою. Бабусю виселили за борги за два тижні після дідусевої смерті. А все тому, що рак висмоктав з них усі соки.

Я такого не хочу. Мені нестерпно думати про те. що вам, хлопчики, доведеться доглядати за мною.

Знаю, що якщо не покінчу із собою, то проживу на цьому світі ще місяців шість. Ну або дев'ять. Якщо мені пощастить. Але за цей час рак відбере у вас ту матір, яку ви знали. А тоді, коли йому стане мало моїх клітин і моєї гідності, він почне відбирати все. до чого дотягнеться. Дім. Заощадження. Гроші на вашу освіту. І всі радісні моменти, які ми пережили разом.

Я розумію, хоч би як намагалася виправдати таке своє рішення, все одно для вас трьох це буде дуже важкий удар. З таким ви ще не стикалися у своєму житті.

Проте переконана, якби розповіла вам про свої плани, ви відмовили б мене.

Найбільше мені шкода тебе, Бене. Мій маленький солодкий хлопчику. Мені дуже шкода. Я певна, що можна було б зробити це в якийсь кращий спосіб, тому що жодна дитина не повинна бачити матір у такому стані.

Але знаю, що якщо не зроблю цього сьогодні, то, може, більше ніколи й не наважуся. І, як на мене, це було б більш егоїстичне рішення, ніж те, яке я вже прийняла.

Знаю, ти знайдеш мене вранці. І для тебе це буде страшним потрясінням.

Мене лихоманить, щойно подумаю про це. Але так чи інакше, поки тобі виповниться сімнадцять, я все одно піду з життя. Просто якщо це станеться сьогодні, то всім буде легше. І неминуче станеться швидше. Зателефонуй на номер 911, вони приїдуть, заберуть моє тіло, і за пару годин усе закінчиться. Кілька годин на мою смерть і винос тіла з дому — це значно краще, ніж декілька місяців, за які рак розгуляється на повну, і все одно кінець буде такий самий.

Я знаю, тобі буде важко з усім упоратися. Тому спробую полегшити твої клопоти. Коли тіло заберуть, треба буде прибрати в моїй кімнаті. Тому на столі в кухні я залишила візитівку клінінгової компанії. Зателефонуй за цим номером.

Гаманець з грошима, аби з ними розрахуватися, теж на кухні, на столі.

У моєму кабінеті відкрий третю шухлядку знизу з правого боку. Там лежать усі необхідні документи для оформлення грошової допомоги. Тільки не забудь, будь ласка, це треба зробити одразу після моєї смерті. За пару тижнів після подачі документів ти отримаєш грошовий чек. Ще є закладна на будинок, але й без неї грошей має вистачити, аби повністю оплатити навчання в коледжі кожному з вас. Я все це оформила через нашого юриста.

Будь ласка, збережіть цей дім, поки не станете на ноги й не зрозумієте, що можете дати собі раду. Це дуже хороший дім. Попри одну неприємність, ми пережили там багато чудових миттєвостей.

Будь ласка, пам'ятайте, хлопчики мої. ви троє наповнили кожну секунду мого життя особливим сенсом.

Якби в мене була бодай найменша можливість позбутися раку, я не вагалася б ні секунди, я навіть повелася б егоїстично й побажала б його комусь іншому, аби страждала інша людина, а не я, лиш би провести з вами більше часу. Ось як сильно я вас люблю.

Будь ласка, пробачте мені. У мене був обмежений вибір, до того ж обидва варіанти — паршиві. І жоден з них мені не подобався.

Зрештою я спинилася на найвигіднішому для всіх нас.

Сподіваюся, колись ви зрозумієте мене. І сподіваюся, що своїм рішенням я не зіпсувала сьогоднішню дату.

Дев яте листопада дуже багато означає для мене. Цього дня помер Ділан Томас. А ви ж знаєте, хлопчики, яку цінність його поезія має для мене. Вона допомогла мені пройти багато непростих періодів у житті. Особливо після смерті вашого батька.

Але я вірю, що для вас ця дата залишиться простою датою — без зайвого пафосу і без зайвих сліз.

І будь ласка, не переживайте за мене. Мої страждання скінчилися. Кажучи мудрими словами Ділана Томаса... Після першої смерті другої вже не буде.

Люблю вас усім серцем

Мама

Мені ледве вдається прочитати останні слова, бо за сльозами вже нічого не бачу.

За пару хвилин Ієн заходить до моєї кімнати й сідає поруч.

Хочу подякувати йому за те, що дав мені прочитати лист. Але почуваюся таким приголомшеним, що й слова сказати не можу.

Якби ж то я прочитав цей лист раніше, до того, як його забрали поліціянти, я б ще тоді все знав. І останні два дні були б зовсім інакшими.

Я не був би у стресовому стані. І не вибудовував би хибної теорії, спираючись на перекручені припущення. І не звинувачував би того чоловіка в маминій смерті.

І вчора ввечері я точно залишився б удома. Мені б і на думку не спало сісти в автівку, поїхати до незнайомої людини додому і влаштувати пожежу. До того ж пожежу, яка вийшла з-під контролю.

Коли я згинаюся навпіл від ридань, Ієн обіймає мене за плечі й міцно притискає до себе. Він думає, що я плачу через

мамин лист. І до певної міри він має слушність. А ще він, мабуть, думає, що я плачу через те, що наговорив стільки жахливих слів про маму. І тут він теж до певної міри має слушність.

Але він точно не знає, що левова частка моїх сліз — це сльози відчаю і жалю. Сльози усвідомлення того, що я зламав життя безневинній дівчині.

 

Феллон

Я відкладаю ще одну прочитану сторінку і беру чергову серветку. Здається, відколи почала читати, мої очі не просихають ні на мить.

Перевіряю телефон і бачу відповідь від батька:

Тато: Привіт! Я залюбки. І я теж скучив. Напиши мені, коли і де, я приїду.

Прочитавши ці слова, знову ледве стримую сльози. Розумію, що через мою образу ми втратили стільки чудових спогадів, які могли б у нас з’явитися. Тож треба буде надолужити за наступні роки.

Я робила перерви на те, щоб поїсти. Подумати. Подихати. Зараз майже сьома вечора, а я дійшла тільки до половини рукопису. Зазвичай я можу прочитати книжку за кілька годин. Але такої важкої ще не доводилося брати до рук. Боюся навіть подумати, чого вартувало Бену її написати.

Дивлюся на наступну сторінку і розмірковую, чи потрібно зробити перерву перед новим розділом. Побачивши, що він присвячений нашому знайомству в ресторані, вирішую читати далі. Хочу врешті-решт дізнатися, що спонукало його з’явитися там і саме цього дня. І що важливіше, чому він вирішив увійти в моє життя.

Сідаю на диван, набираю повні груди повітря і починаю читати четвертий розділ Бенового рукопису.

 

Роман Бена

ДЕВ’ЯТЕ ЛИСТОПАДА

 

Розділ четвертий

18 років

Хтось мене втомлює останнім часом...

Мабуть, я сам.

Ділам Том ас

Моя рука звисає з ліжка, і я відчуваю під нею м’який килим. Виходить, у ліжка немає ні рами, ні панцерної сітки. Тобто це просто матрац на підлозі. Я лежу на животі, наполовину прикритий простирадлом, а обличчям зарився в подушку.

Ох, як я не люблю такі моменти, коли прокидаюся в геть розібраному стані, що не розумію, де я і хто може виявитися поруч. Зазвичай у таких випадках лежу тихо й довго, доки не зорієнтуюся, де перебуваю і що відбувається навколо. І лише тоді встаю з ліжка й тихенько звалюю, сподіваючись, що не розбуджу того, хто може виявитися поряд.

Та цього ранку все інакше. Бо той, хто спав зі мною поруч, уже прокинувся. Чую, як дзьорчить вода у ванній. Намагаюся відтворити в пам’яті, скільки разів уже зі мною таке траплялося, коли так напивався, що наступного дня нічого не пам’ятав. Цьогоріч щонайменше разів зо п’ять. А сьогоднішній випадок — найжирніший. Зазвичай я хоча б орієнтувався, на якій тусі був, з ким із друзів і з якою дівчиною фліртував, перш ніж світло згасло.