Колин Гувер – 9 листопада (страница 54)

Ділан Томас

Знаєте, що може бути гірше за той день, коли ваша мама покінчила життя самогубством? Наступний день після її самогубства.

Коли людина переживає сильний фізичний біль, наприклад, випадково порізала руку, організм виробляє ендорфіни. І виробляє їх дуже багато. Дія цих ендорфінів подібна до потужних знеболювальних, як-от морфій або кодеїн. Тому це цілком нормально, що ми не відчуваємо сильного болю одразу після травмування.

Певно, емоційний біль працює так само.

Тому що сьогодні мені болить значно сильніше, ніж учора. Учора я був наче вві сні, немовби моя підсвідомість не дозволяла мені сповна повірити в те, що її більше немає. Я чіплявся за тонесеньку ниточку надії, що, може, якимось дивом зрештою виявиться, що сьогоднішнього дня з усіма його подіями насправді й не було.

Але цієї ниточки більше немає. Хоч я й відчайдушно намагаюся вхопитись за неї.

Ні. Вона померла.

І якби в мене були гроші і зв’язки, я тамував би свій біль усіма наркотиками, які б тільки знайшов.

Сьогодні вранці я категорично відмовився вставати з ліжка. Ієн з Кайлом тиснули на мене, сварили й примушували їхати з ними в похоронну агенцію, але я переміг.

Власне, я потім цілий день перемагав.

— Бене, поїж, — сказав мені Кайл за обідом.

А я не їв.

Я переміг.

— Приїхала тітка Шеллі з дядько Ендрю, — повідомив мені Ієн близько другої години дня.

Але вони вже й поїхали, а я так і не підвівся з ліжка.

Я переміг.

— Бене, ходімо вечеряти. У нас купа їжі. Цілий день приходили люди й приносили якісь страви, — сказав Кайл, зазирнувши до мене близько шостої вечора.

Але я вирішив залишитися в ліжку і навіть пальцем не торкатися тих контейнерів співчуття. І знову переміг.

— Поговори зі мною, — мовив Ієн.

Хотів би я сказати, що переміг і в цьому раунді, але він сидить на моєму ліжку й нікуди не збирається іти.

Я натягую ковдру на голову, він зриває її.

— Бен, якщо ти не підведешся з ліжка, я почну хвилюватися і вживати заходів. Ти ж не хочеш, аби я викликав психотерапевта, правда?

Господи, ну що це за срань?!

Я сідаю на ліжку і б’ю кулаком по подушці.

— Просто дай мені, бляха, поспати, Ієне! Якого лисого?

Він не реагує на мій крик. Просто поблажливо дивиться на мене.

— Я дав тобі поспати. Майже двадцять чотири години. А зараз тобі треба встати, почистити зуби, сходити в душ і з'їсти що-небудь.

Я мовчки лягаю на ліжко і з головою укриваюся ковдрою, а він починає горлати:

— Бентоне. подивися на мене!

Ієн ніколи на мене не кричав. І саме тому я вистромляю носа з-під ковдри і дивлюся на нього.

— Не лише тобі боляче. Бене! У нас є купа термінової херні. І її всю треба порозгрібати! Тобі шістнадцять років, і ти не можеш жити тут сам! І якщо ти не спустишся на кухню і не доведеш нам із Кайлом, що не перетворився за ці два дні на овоч, ми змушені будемо прийняти рішення, яке тобі точно не сподобається!

Він такий розлючений, аж щелепа тремтить. Я на мить замислююся. Про те, що ніхто тут не живе. Ієн навчається у школі пілотів. Кайл нещодавно вступив до коледжу. Мама мертва.

Комусь із братів доведеться повернутися додому, до мене, тому що я неповнолітній.

— Думаєш, мама думала про це? — питаю я, підводячись і сідаючи на ліжку.

Ієн береться в боки:

— Про що думала?

— Що після її рішення піти з життя хтось із вас повинен буде відмовитися від своїх мрій. Що комусь доведеться повернутися додому й доглядати молодшого братика?

Ієн збентежено трясе головою і відповідає:

— Ну аякже. Вона про все думала.

— Та ні хріна, — відказую я, гірко всміхаючись. — Вона була паскудною егоїстичною сучкою.

— Припини, — говорить Ієн, стискаючи щелепи.

— Я ненавиджу її, Ієне! І радий, що вона померла. Радий, що я знайшов її першим, бо тепер у мене завжди перед очима

стоятиме її обличчя з нормою дірою. Такою самою чорною як її серце.

Він миттю підбігає до мене, хапає за комір сорочки і кидає на ліжко. Нахиляється до мого лиця й сичить крізь зціплені зуби:

— Затули свій смердючий хавальник. Бене! Вона любила тебе. Вона була нам доброю матір'ю. І ти поважатимеш її. Зрозумів мене? І мені байдуже, бачить вона тебе зараз чи ні, у цьому домі ти поважатимеш її, допоки не склеїш ласти!

На очі навертаються сльози і я починаю задихатися. Як він може захищати її?

Хоча йому, мабуть, простіше. Це ж не в його пам’ять закарбувалася та картина, яку довелося побачити мені в її кімнаті.

З братового ока скапує сльоза і падає мені на щоку. Він послаблює хватку, відвертається від мене й обхоплює голову руками.

— Пробач мені, — каже він тремтливим голосом. — Мені дуже шкода, Бене.

А мені — ні.

Він повертається до мене і навіть не намагається приховати сльози.

— Я просто... Як ти можеш казати таке? Знаючи, через які пекельні муки їй довелося пройти...

Я тихенько сміюся собі під ніс.

— Вона порвала зі своїм хлопцем, Ієне. І не думаю, що це реально підпадає під категорію «пекельні муки».

Його обличчя враз робиться занепокоєним. Схиливши голову набік, він питає:

— Бене... ти що, не читав?

— Що не читав?

Ієн важко зітхає, підводиться з мого ліжка і каже:

— Її записку. Ти що, не прочитав її до того, як її забрали поліціянти?

У мене різко пересихає в горлі. Я так і знав, що вчора він їздив за цією запискою. Так і знав.

Він стискає голову руками й куйовдить собі волосся.

— От халепа! Я думав, ти читав, — говорить він і прямує до дверей. — Повернуся за пів години.

І він не збрехав.

Рівно за тридцять три хвилини він заходить до моєї кімнати.

А я весь цей час думав, що ж такого могло бути в тій записці, що Ієн так захищає матір, тоді як я її ненавиджу.