Колин Гувер – 9 листопада (страница 53)

— Бене, хтось постраждав?

Хочу заперечно похитати головою, але вона не рухається.

Не можу видавити із себе відповідь, бо не знаю її. Та ну, хто

там міг постраждати? Донован не спав, тож він по-любому мусив встигнути вибігти з дому.

Правильно?

Я хапаю ротом чергову порцію повітря, коли помічаю в Кайлових очах стурбованість. Він різко встає з-за столу і прямує до вітальні. Я чую, як умикається телевізор, і в голові пролітає думка, що це, мабуть, востаннє телевізор увімкнувся на каналі «Браво», тому що мама більше його не дивитиметься. Затим чую, як перемикаються канали, а потім до мене долітають слова «пожежа», «район Хаясін-Корт» і «одна людина постраждала».

Постраждала. То він, мабуть, вибігав із дому і, видно, десь пальчика порізав чи щось таке. Це не критично. І я певен, що його дім застрахований.

— Бене!

Я встаю і йду до вітальні, до Кайла. Певен, що він кличе мене, аби сказати, що все гаразд, нічого страшного не сталося і щоб я лягав спати. Але щойно переступаю поріг вітальні, як заклякаю на місці. У правому верхньому куті екрана бачу фотографію дівчини, яка здається мені знайомою. От тільки не можу пригадати, звідки її знаю. Та через пару секунд журналіст усе розповідає.

— Ми отримали інформацію, що Феллон О’Ніл, шістнадцятирічну зірку серіалу «Приватний детектив», евакуювали гелікоптером із місця трагедії. Наразі невідомо, в якому вона стані, але щойно щось довідаємося, обов’язково вам повідомимо.

Кайл не каже, що все гаразд. Він узагалі нічого не каже.

Ми стоїмо перед телевізором і уважно слухаємо новини, які перериваються на рекламу. На початку другої години ночі дізнаємося, що дівчина перебуває в опіковому центрі South

Bay. Ще за десять хвилин чуємо, що вона в критичному стані. О пів на другу стає відомо, що в неї опіки четвертого ступеня й уражено понад тридцять відсотків шкіри. За чверть до другої повідомляють, що дівчина виживе, але попереду в неї не одна операція і тривала реабілітація.

О першій п’ятдесят журналіст повідомив, що власник будинку зізнався, що він розлив пальне біля автівки, яка стояла біля гаража.

Слідчі вважають, що немає підстав стверджувати, що це був навмисний підпал, але слідство триватиме доти, доки зберуть і перевірять усі дані.

Один журналіст натякає, що подальша акторська кар’єра постраждалої залишається сумнівною. Інший стурбовано повідомляє, що продюсерам доведеться прийняти кардинальне рішення щодо серіалу. Вони постануть перед непростим вибором: або шукати на головну роль іншу актрису, або заморозити проект доти, аж доки постраждала актриса не одужає.

Потім новинарі переходять від актуальної інформації про стан дівчини до того, скільки разів Донован О’Ніл був номінований на премію «Еммі» в період розквіту його кар’єри.

Кайл вимикає телевізор приблизно о другій ночі. Тихо й обережно кладе пульт на бильце дивана.

— Хто-небудь бачив, що там сталося?

Він дивиться мені в очі пильним сталевим поглядом, і я відразу ж починаю хитати головою.

— Ти нічого там після себе не залишив? Що могло б стати речовим доказом?

— Ні, — шепочу я, потім прокашлююся і трохи впевненіше додаю: — Цей чувак усе правильно каже. Він футбольнув кудись відкриту каністру з бензином, а потім пішов у дім. А що я робив після того, ніхто не бачив.

Кайл киває і розминає рукою задубілу від напруги шию. Потім підходить ближче до мене.

— Отже, ніхто не знає, що ти був там?

— Тільки ти.

Кайл підходить майже впритул, і я припускаю, що він зараз ударить мене. Не певен на всі сто, але він так скрегоче зубами, що іншого й бути не може. І якщо він так і зробить, я навіть його не засуджуватиму.

— Так, Бене, слухай мене уважно. — Він говорить низьким і твердим голосом, а я киваю. — Скинь увесь свій одяг і кинь у пральну машину. Сходи в душ. А потім лягай спати і забудь всю цю історію назавжди, зрозумів?

Я знову киваю. Щоправда, здається, мене от-от знудить.

А Кайл веде далі:

— Подбай також про те, щоб не було жодної, навіть най-тоншої ниточки, яка могла б пов’язувати тебе із сьогоднішніми подіями. Не шукай цих людей в інтернеті. Ніколи. Об’їжджай їхній дім десятою дорогою. Тримайся подалі від усього, що могло б якось викликати підозру, що ти пов’язаний з ними. І ніколи, ніколи в житті нікому не кажи про це ні слова. Ні мені... ні Ієну... взагалі нікому. Ти почув мене?

Зараз мене вже точно знудить, але я таки спромагаюся кивнути.

Він майже хвилину уважно роздивляється моє обличчя, щоб переконатися, що може мені довіряти. Я боюся навіть поворухнутися. Хочу, аби він знав: мені можна довіряти.

— Завтра треба багато чого зробити, щоб підготуватися до її похорону. Спробуй бодай трохи поспати.

Цього разу я не киваю, бо він відразу розвертається, гасить світло і йде до своєї кімнати. Декілька хвилин я стою в темряві. У цілковитій тиші... не рухаючись... затамувавши

подих. Напевно, я повинен боятися, що мене впіймають. Напевно, мав би засмутитися, що відтепер завжди почуватимуся винним щоразу, коли зустрічатимусь очима з Кайлом. Мабуть, я повинен боятися, що ця ніч укупі із сьогоднішнім ранком і тим, що я знайшов маму мертвою, може зламати мене. Можливо, в мене буде депресія або якісь посттравматичні стресові розлади.

Але до всього цього мені байдуже.

Тому що весь час, поки лечу сходами нагору, рвучко відчиняю двері ванної і вивергаю все, що є в моєму шлунку, в унітаз, з голови не виходить та дівчина. Я розумію, що капітально поламав їй життя.

Знесилено поклавши голову на руку, сиджу перед унітазом, вчепившись у нього мертвою хваткою.

Я не заслуговую того, щоб жити.

Я не заслуговую того, щоб жити.

Цікаво, а пляма моєї крові теж буде схожа на профіль Гері Б’юзі?

 

Феллон

Ледве встигаю добігти до туалету, як починаю блювати, а з чола стікають великі краплі поту. Я більше не можу. Я більше не можу це читати.

Це занадто. Занадто важко. І мене страшенно нудить, щоб продовжувати читати.

Ледве примушую себе піднятися й доповзти до раковини, тримаючись за стіну. Мию руки. Потім складаю долоні човником, підставляю їх під кран, набираю води і сьорбаю, аби прополоскати рот. Так роблю доти, аж доки вимиваю з рота стійкий присмак жовчі.

Дивлюсь у дзеркало на шрами, які тягнуться через усю ліву щоку до шиї і нижче. Скинувши сорочку, роздивляюсь рубці на руці, грудях, талії. Проводжу пальцями правої руки по лівій руці, по шиї, по щоці. Затим проводжу пальцями по грудях і спускаюсь нижче, до талії.

Нахиляюся вперед, аж доки не впираюся в раковину... Хочу якомога ближче нахилися до дзеркала. І роздивляюся своє пошрамоване тіло. Цього разу я значно уважніше дивлюся на рубці. І почуваюся не так, як завжди. Зовсім інакше. Почуваюся збитою з пантелику.

Уперше в житті дивлюся на них неупереджено. Уперше в житті дивлюся на них без гніву, який охоплював мене щоразу, коли я починала оглядати своє тіло.

Поки не прочитала Бенів рукопис, навіть не усвідомлювала, як часто звинувачувала батька в тому, що зі мною сталося. Я стільки років ненавиділа його. Я так його зацькувала, що він не наважувався ні співчувати мені, ні згадувати той день. У кожному його слові я знаходила лише провину. Будь-яка наша розмова завжди закінчувалася сваркою.

Звісно, я не виправдовую його за те, що часом він поводиться як безсердечний мудак. Він завжди був безсердечним мудаком. Але разом із тим він завжди любив мене. І тепер, коли достеменно знаю, що відбулося тієї ночі, більше ніколи не дорікатиму йому, що він забув про мене.

Я ночувала в його домі раз на тиждень. І того вечора йому повідомили, що жінка, яку він кохав, померла. Певно, його душу розірвало на шмаття. І ворогу такого не побажаєш. Зрозуміло, що в такому стані він не міг адекватно реагувати на пожежу в домі. За лічені хвилини він пережив шквал емоцій: жаль, тугу, злість, а потім ще й паніку через пожежу. Тож не варто сподіватися, що в такій екстремальній ситуації він міг згадати, що я писала йому дванадцять годин тому, сповіщаючи, що приїду до нього з ночівлею. Я не мешкала з ним постійно. Це не мама, з якою ми жили в одному домі, і яка за будь-якої тривожної ситуації передусім думає про мене. У батька була зовсім інша ситуація, і ставитися до неї треба відповідно. Хоч ми протягом останніх років іноді спілкуємося і бачимося, та стосунки в нас тепер зовсім не такі, як раніше. І половину провини за це я мушу взяти на себе. Ми не обираємо собі батьків, так само як батьки не обирають собі дітей. Наш вибір за цієї ситуації зводиться до одного — лише від нас залежить, як важко і сумлінно ми готові працювати, аби отримати найкраще з того, що дало нам життя. Тому виймаю з кишені телефон і пишу батькові повідомлення.

Я: Тату, привіт. Давай завтра поснідаємо разом? Скучила за тобою.

Відправивши повідомлення, одягаю сорочку й виходжу до вітальні. Дивлюся на рукопис і думаю: «Цікаво, скільки ще я зможу витримати? Чи надовго мене вистачить?» Це нереально важко читати. І навіть думати не хочеться про те, як Бен і його брати пережили таке.

Я промовляю коротку молитву за братів Кесслерів так, наче те, що я читаю, відбувається просто зараз і Кайл ще живий, і моя молитва допоможе йому.

А тоді продовжую з того, на чому зупинилася.

 

Роман Бена

ДЕВ’ЯТЕ ЛИСТОПАДА

 

Розділ третій

16 років

Всесильна та рука, яка людей тримає у німій покорі.