Колин Гувер – 9 листопада (страница 52)

Затим виносить з гаража каністру і заливає бензин у авто. Цікаво, це в нього якийсь особливий бензин, якщо він заправляється вдома, а не на заправці?

Потім він поспішно ставить каністру біля автомобіля й дістає з кишені телефон. Дивиться на екран, підносить телефон до вуха.

Цікаво, з ким він розмовляє? Може, з іншою жінкою? Може, це через неї він кинув мою маму?

Та потім я все розумію. Він стискає рукою потилицю. Плечі вмить опускаються. Розпачливо хитає головою й починає ходити туди-назад, схвильований і засмучений.

Щойно йому хтось повідомив, що моя мама померла.

Схопившись за кермо, нахиляюся вперед, вбираючи, як губка, кожен його рух. Чи плакатиме він? Чи гідна вона того, щоб зараз упасти на коліна? Я почую звідси, як він кричатиме в агонії?

Він спирається на свою дорогоцінну автівку й закінчує розмову. Потім сімнадцять секунд дивиться на екран. Саме так, я рахував.

Кидає телефон назад у кишеню, а тоді, феєрично демонструючи горе, лупашить кулаками повітря.

Не лупаш повітря, Доноване. Лупаш свою дорогу тачку — стане легше, зуб даю.

Затим хапає ганчірку, якою натирав авто, і жбурляє її об землю.

Ні, Доноване. Не ганчірку. Стукни кулаком по автівці. Покажи мені, що її ти любив більше, ніж любиш свою тачку, і, можливо, тоді я почну ненавидіти тебе трохи менше.

Він замахується ногою І так гилить по каністрі з бензином, що вона відлітає у траву, на пару метрів.

Та звиздони ти вже свою грьобану тачку, Доноване! Може, вона зараз дивиться на тебе. Покажи їй, що ти такий розбитий горем, що тобі більше немає діла до свого життя.

Донован підводить нас обох, коли залітає в дім, так і не приклавшись до автівки ні кулаком, ні носаком. Мені стає соромно перед мамою за те, що він не надто емоційно реагував.

Міг би постаратися трошки краще. Я навіть не певен, чи він плакав. Здаля мені не було видно.

Світло в гаражі гасне, гаражні двері починають опускатися.

Ну принаймні він такий засмучений, що вже не париться тим, аби загнати авто в гараж.

Я спостерігаю за будинком іще хвилин десять і гадаю, чи вийде він надвір. Час минає, а він так і не з’являється. Тоді я починаю непокоїтися. Гігантська частина мене хоче поїхати додому і більше ніколи про цього чувака не згадувати. Але є ще маленька частинка, яка з кожною секундою аж палає з цікавості.

Що ж там у нього за тачка така особлива, їдріть її в дишло?!

Будь-яка нормальна людина, отримавши таку страшну звістку, накинулася б на найближчий об’єкт, стусанами й копняками зганяючи злість.

Будь-який нормальний закоханий чоловік гарантовано зацідив би кулаком по корпусу своєї автівки. А якщо сильно кохав ту жінку, може, навіть і лобове скло висадив би з ноги. А цей муфлон ганчірочками кидається. За цієї непростої життєвої ситуації він вирішив, що може відбутися старою, подертою шматою.

Йому має бути соромно.

Я просто зобов’язаний допомогти людині переживати горе правильно, за всіма канонами.

Я підставлю йому своє плече і довбону пару раз по автівці замість нього.

І хоч розумію, що нічого путнього з цього не вийде, все одно виходжу з автівки. Пройшовши половину шляху, нагадую собі, що це погана ідея. Але в поєдинку між адреналіном і здоровим глуздом завжди перемагає адреналін.

Я підходжу до його автівки і навіть не парюся тим, щоб озирнутися навколо, чи є хтось поблизу. І так знаю, що немає. Зараз уже пів на дванадцяту ночі. Думаю, усі сусіди вже давно полягали спати. А навіть якщо й не всі, то мені фіолетово.

Піднімаю із землі ганчірку й уважно роздивляюся її, сподіваючись знайти в ній щось особливе. Нічого особливого не знаходжу, але вирішую скористатися нею, щоб відчинити дверцята. Не хочу залишати свої відбитки, якщо десь випадково подряпаю його дорогезну автівку.

Усередині вона ще крутіша, ніж зовні. Ідеальний стан. Шкіряні сидіння вишневого кольору. Оздоблена деревом.

На торпеді лежить пачка цигарок і сірники. Навіть засмучуюся через те, що мама могла покохати курця.

Озираюся на дім, а потім знову дивлюся на сірники. Хто в наш час користується сірниками? Бог свідок, я ненавмисне, але що далі, то більше причин для ненависті знаходжу.

Повертайся назад, до свого авто, Бене. На сьогодні ти вже отримав достатньо гострих емоцій.

І знов адреналін потужним аперкотом відправляє мій здоровий глузд в нокаут. Я повертаю голову, і мій погляд падає на каністру з бензином.

От цікаво...

Якщо його дорогоцінна червона блискуча лялечка раптом спалахне і горітиме синім полум’ям, Донован засмутиться? І ця журба буде більшою, ніж після того, як він довідався про смерть моєї мами?

Думаю, незабаром ми про це дізнаємося, бо мій адреналін уже підібрав каністру й поливає колесо, а потім і весь правий бік автівки.

Добре хоч, що мій здоровий глузд на секунду прийшов до тями і наказав покласти каністру туди, куди її відфутболив Донован.

Я запалюю один-однісінький сірник, ефектним щиглем — прямо як у кіно — відправляю його в політ і повертаюся до свого автомобіля.

Позаду мене повітря прорізає різкий звук — вжухі — і нічна вулиця вмить освітлюється, наче хтось увімкнув різдвяну гірлянду.

Підходячи до своєї автівки, я усміхаюсь. Уперше за сьогодні.

Заводжу двигун і спокійно їду додому, відчуваючи, що бодай якось відплатив за те, що вона зробила із собою. За те, що вона зробила зі мною.

І нарешті вперше відтоді, як я знайшов її вранці мертвою, з мого ока скапує сльоза.

А потім ще одна. І ще одна. Я починаю плакати так сильно, що вже й дороги не бачу перед собою. Виїжджаю на пагорб і зупиняюся на узбіччі. Падаю грудьми на кермо й ридаю, бо страшенно сумую за мамою. Ще навіть і дня не минуло, а я вже сумую за нею і не можу зрозуміти, нащо вона вчинила так зі мною. Це здається таким особистим, і мене бісить, що я такий егоїстичний, що свято вірю — її самогубство по-любому якось пов’язане зі мною. А хіба ні? Я жив з нею. Я єдиний з дітей залишився в нашому домі. Вона знала, що саме я знайду її. Знала, яким це буде ударом для мене. І все одно зробила, що задумала. Я ніколи не любив того, кого так дуже ненавиджу, і ніколи не ненавидів того, кого так дуже люблю.

Плачу дуже довго, аж починають боліти м’язи живота. І нижню щелепу зводить від напруги. І вуха болять від виття сирен автомобілів, які проносяться повз мене.

Я дивлюсь у дзеркало заднього огляду і бачу, як з пагорба в долину мчить пожежна автівка. Потім обертаюсь і бачу помаранчеве сяйво на тлі чорного неба. І воно якесь значно яскравіше, ніж я думав. І язики полум'я теж значно вищі, ніж мали б бути.

І пульс у мене в рази швидший, ніж повинен бути.

Що ж це я накоїв?

Що я накоїв?!

Руки так тремтять, що не можу вставити ключ у замок запалювання.

Хапаю ротом повітря і ніяк не можу надихатися. А нога зісковзує з педалі гальма.

Що ж я накоїв?

Я їду. їду далі.

Намагаюся вдихнути повітря, але легені ніби забиті густим чорним димом. Беру телефон, щоб сказати Кайлу, що в мене, здається, панічна атака. Але рука тремтить, і я не можу знайти його номер у контактах. Телефон вислизає і падає на підлогу, під педалі.

До будинку лише три кілометри. Дотягну.

Рахую до сімнадцяти рівно сімнадцять разів, і паркую автівку біля дому.

Забігаю всередину і відчуваю полегшення, що Кайл ще не спить — сидить на кухні. І мені не доведеться повзти рачки на другий поверх, до його кімнати.

Він кладе руки мені на плечі й саджає на стілець. Я очікую, що він почне панікувати, побачивши мої величезні очі й перекошене від страху обличчя, та натомість він простягає мені склянку води. Він спокійно зі мною говорить, але я не можу збагнути, що саме він каже. Чую тільки, як він без кінця повторює: «Дивися мені в очі. Дивися мені в очі. Дивися мені в очі».

— Дивися мені в очі, — знову долітає до мене крізь густий туман. Нарешті я починаю розрізняти якісь слова. — Дихай, Бене. — А далі вже голосніше: — Дихай. — Відчуваю, що серце вже не так калатає. І знову чую: — Дихай.

Легені починають отримувати повітря й насичувати киснем кров, як і задумано природою.

Я вдихаю і видихаю, вдихаю і видихаю, потім роблю пару ковтків води.

Коли до мене нарешті повертається здатність говорити, маю лише одне-єдине бажання — поділитися з кимось своєю таємницею, поки вона не розірвала мене зсередини, як хом’ячка.

— Кайле, я облажався — просто пиндець. — Підводжуся зі стільця і починаю нервово ходити туди-сюди. Відчуваю, як сльози котяться по щоках, а голос тремтить. Я стискаю голову руками. — Я не хотів, клянуся. Слово честі. Не знаю, як це сталося.

Кайл зупиняє мене, стискає мої плечі, нахиляється і суворо дивиться мені в очі.

— Що ти зробив, Бене?

Я роблю глибокий вдих, потім повільний видих, відходжу від нього на пару кроків і розповідаю все, до подробиць. Про те, що пляма від крові нагадувала голову Гері Б’юзі. Про те, що прочитав усі листи, які написав їй Донован. Про те, що я просто хотів зрозуміти, чому вона любила того чоловіка більше, ніж нас. І що він був недостатньо засмучений, коли дізнався, що вона померла. І про те, що я не хотів підпалювати його будинок. Я навіть автівку не збирався палити, адже поїхав туди зовсім не для того.

Ми сидимо за кухонним столом. Кайл уважно слухає, сам говорить мало. Але й того, що він сказав, достатньо, аби я перелякався як ніколи в житті.