Колин Гувер – 9 листопада (страница 51)

Відклавши рукопис, зриваюся з місця, біжу до своєї кімнати і влітаю у двері номер один. Приймаю душ, намагаючись заспокоїтися, щоб читати далі, але ридаю ридма і не можу зупинитися. Я б не побажала жодному шістнадцятирічному підлітку пережити те, через що довелося пройти Бену. Та все одно не можу збагнути, яким боком усе це до мене.

Тепер, коли я знаю, що мій батько мав якісь стосунки з Беновою мамою, у мене з'являється відчуття, що я потроху наближаюся до розгадки. Не скажу, що мені дуже хочеться читати далі, однак уже почала і зупинитися, мабуть, просто не вийде.

Попри те що мене нудить, а руки тремтять уже хвилин п’ятнадцять, бо боюся дізнатися, як до цього всього причетний мій батько, через силу намагаюся взяти себе в руки і зазирнути в наступну сторінку.

Минає не менше години, перш ніж я наважуюся повернутися до рукопису. Сідаю на диван і продовжую з того місця, на якому зупинилася.

 

Роман Бена

ДЕВ’ЯТЕ ЛИСТОПАДА

 

Розділ другий

16 років

Коли спалюєш мости, епічна пожежа виходить.

Ділан Томас

Кайл нарешті доїхав додому. Та й Ієн теж. Ми сидимо на кухні за столом і говоримо про все на світі, окрім того, чому наша матір ненавиділа своє життя більше, ніж любила нас.

Кайл каже, що я сьогодні був дуже хоробрим. Він розмовляє зі мною так, наче мені й досі дванадцять років. Брат забуває про те, що я вже пів року як єдиний чоловік у цьому домі, відколи він поїхав на навчання.

Ієн телефонує до клінінгової компанії, яка надає послуги з прибирання будинку, в якому померла людина. Видно, хтось із поліціянтів залишив їхню візитівку на столі в кухні, знаючи, що нам знадобиться допомога. Я навіть не думав, що такі компанії взагалі існують. А Ієн згадав, що колись дивився фільм «Чищення до блиску» про жінок, які підробляли в такій компанії, щоб зводити кінці з кінцями.

Нам присилають двох чоловіків. Один із них не розмовляє англійською, а другий узагалі не розмовляє. Він усе пише на планшеті, який носить у нагрудній кишені.

Закінчивши, вони знаходять мене на кухні й дають мені записку:

«Не заходьте до кімнати чотири години, щоб килим висох. З вас 200 доларів».

Я знаходжу Кайла у вітальні. Уже разом ми шукаємо Ієна, але марно. Його автівки біля будинку немає, а він єдиний,

у кого можуть бути такі гроші. Потім я знаходжу на кухні мамин гаманець.

— У неї в гаманці достатньо грошей. Як думаєш, це нормально, якщо ми скористаємося ними?

Кайл мовчки бере в мене гроші й виходить з кухні, щоб розрахуватися з хлопцями.

Ієн повернувся додому лише за кілька годин. Вони з Кайлом довго сперечаються щодо того, чи казав Ієн, що збирається поїхати до поліційного відділку, бо Кайл не пам’ятає, як він вийшов з дому, а Ієн стверджує, що той просто не звернув уваги.

І ніхто чомусь не питає, нащо він узагалі туди поїхав. Припускаю, що він хотів прочитати мамину передсмертну записку, але не запитую його про це. Після того як я прочитав, що мама любила цього Донована, зовсім не хочеться дізнатися, що вона не може без нього жити. І мене вибішує сама думка про те, що вона не змогла пережити розставання з чоловіком, а от про нас, дітей, узагалі не вважала за потрібне подумати. Це ж очевидні речі. Як узагалі можна таке порівнювати?

Я навіть починаю уявляти, як вона приймала остаточне рішення. Ось вона сидить на ліжку посеред ночі й гірко плаче через того жалюгідного козла. В одній руці тримає його фото, а в іншій — фото зі мною, Кайлом та Ієном. Вона переводить погляд з однієї світлини на іншу, але на знімку Донована її погляд затримується довше. «Може, мені просто покінчити з усім просто зараз, щоб більше не страждати, що не можу ні дня без нього прожити?» А потім вона дивиться на нашу фотографію. «Чи спробувати запхнути цей біль якомога далі й жити своїм життям з трьома чоловіками, які вдячні Всесвіту за те, що в них така мама, як я?»

Єдине, чого я не можу уявити, то це те, що переконало її вибрати фотографію в правій руці, а не в лівій

І розумію, що поки я на власні очі не побачу, що ж такого особливого в тому Доновані, довіку не заспокоюся. Цe гризтиме мене, повільно й болісно підточуватиме зсередини, проїдатиме до кісток, поки я не відчую те саме, що й вона, коли обхопила губами холодне дуло того пістолета.

Я чекаю пару годин, поки Ієн з Кайлом не розходяться по своїх кімнатах, і заходжу до її спальні. Знову передивляюся все, що вже прочитав, любовну переписку, докази того, що їхні стосунки були бурхливими, як ураган. Коли знаходжу достатньо інформації про нього, знаходжу в гуглі його адресу й виходжу з дому.

Беручи її автомобіль, почуваюся доволі дивно. Шістнадцять мені виповнилося лише чотири місяці тому. Мама відкладала гроші, щоб допомогти мені купити мою першу автівку. Але ми не встигли зібрати потрібну суму, і я просто брав її авто, коли їй воно не було потрібне.

У неї класна автівка. «Кадиллак». Часом я дивувався, чому вона не продасть її і не купить дві дешевші. Але потім почувався винним за такі думки. Я був шістнадцятирічним підлітком, а вона — мамою-одиначкою, яка важко працювала, щоб досягти того, що мала. Тож з мого боку було нечесно думати, що ми з нею маємо їздити на майже однакових дешевших автомобілях.

На початку одинадцятої вечора я під’їжджаю до кварталу, в якому живе Донован. Він значно кращий за наш. Не те, щоб наш квартал геть поганий, але тут на в'їзді стоять ворота. Щоправда, своєї захисної функції вони не виконують, бо відчинені. Я розмірковую, чи не краще буде розвернутись і поїхати додому, та потім згадую, навіщо сюди приїхав, і розумію, що нічого протизаконного в цьому немає. Я просто хочу подивитися на дім того чоловіка, через якого моя мама вкоротила собі віку.

Варто зазначити, що будинки не так уже й легко роздивитися. Вони розташовані далеченько один від одного і від дороги. Що далі я їду, то рідше зустрічаються дерева. Коли наближаюся до потрібної адреси, серце мало не вискакує з грудей, аж у вухах бухкає. Почуваюся жалюгідною бабою через те, що так розхвилювався, ще навіть не побачивши будинку Донована. А долоні спітніли, аж руки з керма зісковзують.

Коли під’їжджаю безпосередньо до будинку, не відчуваю особливого захоплення. Такий самий, як і решта. З гострим похилим дахом, гаражем на дві автівки, акуратно підстриженим газоном і поштовою скринькою, оформленою під камінь, як і стіни будинку.

Чесно кажучи, від Донована я чекав більшого.

Мене вражає власна сміливість, з якою я проїжджаю повз його дім, розвертаюсь і зупиняюся оддалік, щоб поспостерігати. Глушу двигун і вимикаю фари.

Цікаво, він уже знає чи ще ні?

Хоча не дуже розумію, як він міг дізнатися. Хіба що в них є спільні друзі.

Мабуть, таки знає. Я певен, що в мами було багато друзів і колег з того життя, про яке я нічого не знав.

Цікаво, а він плакав, коли дізнався? Шкодував про щось? І якби в нього була можливість усе повернути назад і не розбивати їй серце, він це зробив би?

Ну от, тепер я мугикаю собі під ніс пісеньку Тоні Брекстон. Та пішов ти в дупу, Донован О’Ніл!

Телефон, який лежить на пасажирському сидінні, оживає. Прийшло повідомлення від Кайла.

Кайл: Ти де?

Я: Мені треба було в магазин заїхати.

Кайл: Уже пізно. їдь додому швидше. Завтра о дев’ятій ранку нам треба бути в похоронній агенції.

Я: А ти мені мамця, чи що?

Чекаю, що він відповість мені щось на кшталт: «Ще трохи зарано, чуваче».

Але він такого не робить.

Я дивлюся на телефон довше і вже подумки прошу Кайла, щоб він бодай щось відповів. Не знаю, навіщо я послав йому таке повідомлення. Аж соромно стає. Тут має бути кнопка «Стоп! Не надсилай!».

Ну, супер. Тепер я наспівую «Не над-си-ла-ай» на мотив Unbreak my heart Тоні Брекстон. Та пішла ти в дупу, Тоні Брекстон!

Помітивши світло фар, які рухаються в моєму напрямку, сповзаю нижче на сидінні. А потім іще нижче, коли бачу, що автівка зупиняється біля будинку Донована. Перестаю співати, мене мов заціпило, поки чекаю, коли він вийде з авто. Хріново, що вже така темінь. Хотілося б побачити, який він — нормальний чи мудак якийсь. Хоча не думаю, що рівень його привабливості міг якось вплинути на мамине рішення покинути цей світ.

Піднімаються двері одного з гаражів. Коли він заїжджає всередину, піднімаються другі двері. Там стоїть ще одна автівка. Він глушить двигун «ауді», на якій приїхав, і виходить з автомобіля.

Він високий.

І все. Звідси я більше нічого не можу розгледіти. Здається, у нього темно-каштанове волосся, але я не певен.

Він виганяє з гаража другу автівку. Якийсь класичний автомобіль, а в марках я не петраю. Червоний і блискучий. Вийшовши з автівки, підіймає капот.

Наступні пару хвилин я спостерігаю, як він колупається під капотом. Уважно роздивляюся його. Точно знаю, що він мені не подобається, але це й так зрозуміло. Напевно, не одружений. Обидва автомобілі в гаражі —типово чоловічі, а більше там немає місця. Тож, імовірно, він живе сам.

Я майже певен, що він розлучений. Думаю, мамі сподобався цей мажорний райончик і перспектива переїхати до нього, щоб у мене з’явився бодай якийсь батько. Вона вже, напевно, все їхнє життя розпланувала, на пів століття вперед, і чекала, коли він освідчиться, а він натомість розбив їй серце.

Потім він хвилин десять миє й натирає воском автівку, що мені здається трохи дивним, бо надворі глупа ніч. Може, він удень не буває вдома. Певно, це дратує сусідів. Хоча сусідські будинки розташовані так далеко один від одного, що як раптом щось трапиться — не докричишся.