Колин Гувер – 9 листопада (страница 49)

Вона підводить на мене очі, і я заклякаю на місці.

Вона плаче.

Що сталося і з ким? Із батьком? Із бабусею? Із двоюрідними братами? Тітками? Дядьками? Із Бодликом — маминим песиком?

— Що за біда? — питаю я.

Потім опускаю погляд нижче, на її коліна, і розумію, що за біда. Вона читає рукопис. Бенів рукопис.

Нашу історію.

А відколи це вона почала втручатися в чуже життя? Я показую на рукопис і ображено дивлюся на неї.

— Що ти робиш?

— Пробач, будь ласка, — відказує мама, шморгаючи носом і витираючи очі серветкою. — Просто я побачила лист. Я ніколи не читала твоїх листів, але цей лежав на столі, біля відкритої коробки, коли я принесла тобі сніданок. Я просто... вибач. І тоді... — Вона бере кілька сторінок рукопису і перегортає їх. — Я прочитала першу сторінку, і сиджу тут уже чотири години й не можу зупинитися.

Вона вже чотири години читає рукопис?

Я підходжу до неї і забираю стос аркушів у неї з колін.

— Скільки ти прочитала? — запитую, відносячи рукопис назад на кухню. — І навіщо? Мамо, це тебе взагалі ніяк не стосується. Аж не віриться, що ти на таке здатна.

Я закриваю картонну коробку і йду з нею до смітника, натискаю педаль, щоб відкрити кришку, та мама кулею підлітає до мене. Такої прудкості я за нею ніколи не помічала.

— Феллон, не смій викидати рукопис! — кричить вона, а тоді забирає в мене коробку і притискає до грудей. — Навіщо ти це робиш?

Вона ставить коробку на стіл і гладить її рукою, наче це якась велика цінність, якої я щойно ледь не позбулася. Не розумію, чому вона так реагує на те, що мало б її розізлити.

Вона зітхає і дивиться мені в очі.

— Донечко, а це все — правда? — нарешті запитує вона. — Те, що тут написано. Усе так і було?

Навіть не знаю, що їй сказати, бо й гадки не маю, які події вона має на увазі. Тож просто знизую плечима.

— Не знаю. Я ще не читала, — зрештою кажу я і, минаючи її, прямую до дивана. — Але якщо ти питаєш про Бентона-Джеймса Кесслера і про те, що він змусив мене закохатися в якусь видуману версію себе, то так, це справді сталося. — Я шукаю пульт від телевізора й перекладаю диванні подушки. — І якщо ти маєш на увазі те, що я дізналася, що він якось причетний до пожежі, в якій я мало не загинула, і він так і не розповів мені про цю дрібничку за весь час, поки я закохувалася в нього, то так, таке теж було.

Таки знайшовши пульт, сідаю на диван, підгинаю під себе ноги й налаштовуюся на дванадцятигодинний марафон з перегляду різних реаліті-шоу. Усім своїм виглядом я показую мамі, що їй уже час іти додому, але вона підходить до дивана й сідає біля мене.

— То ти ще це не читала? — питає вона і ставить коробку на журнальний столик перед нами.

— Торік я прочитала пролог. І мені вистачило з головою.

Відчуваю, як вона своєю теплою долонею накриває мою руку. Повільно повертаю голову і бачу, що вона ніжно усміхається до мене.

— Донечко...

Я відкидаю голову на спинку дивана.

— А твої безцінні поради не можуть почекати до завтра? Будь ласка.

Вона зітхає.

— Феллон, поглянь на мене.

І я дивлюся на неї. Бо вона моя мама, і я люблю її. І хоч мені вже двадцять три, невідь чому я й досі слухаюся її і роблю, як вона каже.

Вона закладає пасмо волосся мені за ліве вухо. Потім проводить великим пальцем по пошрамованій щоці. Я здригаюся, бо вона вперше в житті торкнулася моїх рубців. І я нікому, окрім Бена, не дозволяла до них доторкатися.

— Ти кохала його? — запитує вона.

Я підвисаю на декілька секунд, у горлі пече вогнем, тож замість того, щоб сказати «так», я лиш мовчки киваю.

У неї сіпаються губи, вона починає швидко кліпати очима, аби не заплакати. Вона й досі водить пальцем по моїй щоці. Затим мама переводить погляд з мого обличчя на шию, роздивляючись шрами і там.

— Я не удаватиму, ніби знаю» через що тобі довелося пройти. Але, прочитавши ці сторінки, хочу запевнити: та пожежа пошрамувала не лише тебе. Те, що вій не показував тобі свої шрами, зовсім не означає, що їх у нього немає. — Вона бере коробку і ставить її мені на коліна. — Ось вони. Він детально розповів про всі свої рубці. І ти не повинна відвертатися від них. Ти маєш виявити до нього таку саму повагу, як він виявив до тебе.

З моїх вій скапує перша за цей день сльоза. Я мала б здогадатися, що без сліз сьогодні не обійдеться.

Мама встає, збирається і йде, не зронивши більше ні слова.

Я відкриваю коробку, тому що вона моя мама і я люблю її. І хоч мені вже двадцять три, невідь чому я й досі слухаюся її і роблю, як вона каже.

Швиденько пробігаю очима пролог, який прочитала торік. Там нічого не змінилося. Затим відкриваю перший розділ і починаю читати із самого початку.

 

Роман Бена

ДЕВ’ЯТЕ ЛИСТОПАДА

 

Розділ перший

16 років

Осідлай сонце, поки воно не згасло,

І будеш непідвладний смерті.

Ділан Томас

Більшість людей не знають, що таке смерть. А я знаю.

Смерть — це коли не чути кроків у коридорі. Смерть — це коли зранку не долинає шурхіт води з ванної. Смерть — це коли не чути голосу з кухні, який гукає, що час прокидатися. Смерть — це коли не чути стукоту в двері моєї кімнати за кілька секунд до будильника.

Деякі люди кажуть, що нутром відчувають, що незабаром має статися щось погане.

Я відчуваю це не нутром.

Я відчуваю це кожною клітинкою свого довбаного тіла! Від волосків на руках крізь шкіру це відчуття проникає аж до кісток. І з кожною секундою, яка минає без жодного звуку за межами моєї кімнати, це відчуття наростає, стає дедалі сильнішим і починає потроху просочуватися мені в душу.

Я лежу в ліжку ще кілька хвилин і чекаю, коли з кухні почується шурхіт шухлядок або з вітальні долинуть звуки музики з розважального каналу, який вона любить дивитися по телевізору. Але нічого не відбувається. Навіть після голосного сигналу мого будильника.

Простягаю руку, аби вимкнути його, і бачу, як тремтять пальці. А мені наче памороки забило — ніяк не можу пригадати, як вимикається цей кінчений будильник, хоча вже два роки поспіль, відколи мені подарували його на Різдво, завжди вимикав його без проблем. Коли він нарешті замовкає, примушую себе встати й одягнутися. Беру з комода телефон, але там лише одне повідомлення. Від Абіти:

«Сьогодні після школи тренька в групі підтримки. Зустрінемось о п’ятій?»

Кладу телефон до кишені, а вже наступної секунди дістаю його і міцно стискаю в руці. Не питайте мене, звідки я знаю, але відчуваю, що він може знадобитися. А якщо діставати його з кишені, можна згаяти дорогоцінний час.

Її кімната на першому поверсі. Я спускаюся вниз і стою під дверима. Старанно прислухаюсь, але чую тільки тишу. І ця тиша така гучна, що аж у вухах дзвенить.

Намагаюся проковтнути страх, який клубком засів мені в горлі. Запевняю себе, що за пару хвилин посміюся з цього всього. Коли відчиню двері й побачу, що вона поїхала на роботу. Її могли викликати зранку, і вона не захотіла мене будити.

Відчуваю, що на лобі виступають великі краплі поту. Витираю їх рукавом сорочки.

Піднімаю руку і стукаю у двері. Не чекаючи відповіді, хапаюся за дверну ручку.

Вона не може мені відповісти. Відчинивши двері, бачу, що н там немає. її більше немає.

Я знаходжу лише її бездиханне тіло. Воно лежить на підлозі. А навколо голови — калюжа крові.

А її там уже немає.

Усе. Моєї мами більше немає.

* * *