Колин Гувер – 9 листопада (страница 48)

Феллон

Я щойно пережила найдовшу хвилину в своєму житті, сидячи на дивані й не зводячи очей із секундної стрілки на годиннику, яка повзе слимаковим ходом, змінюючи восьме листопада дев’ятим.

І хоч жоден звук не супроводжував зміну дати, я аж здригнулася, наче в мене у голові всі годинники на світі, в усіх помешканнях, на всіх стінах почали відбивати дванадцять ударів. За десять секунд блимає екран мого телефона. Повідомлення від Ембер.

«Це лиш дата в календарі. Як і будь-який інший день. Я люблю тебе. І не забувай про мою пропозицію. Якщо хочеш, щоби я провела цей день із тобою, просто напиши».

А ще я помічаю повідомлення від мами, яке вона надіслала мені дві години тому.

«Завтра я привезу тобі сніданок. Відчиню своїми ключами, тож будильник можеш не ставити».

От гівно.

Не хочу нікого бачити завтра зранку. Ні Ембер, ні маму, ні будь-кого іншого. Добре, хоч батько не пам’ятає, що це за день. І це додатковий плюс до наших не вельми приязних стосунків.

Я натискаю кнопку збоку на телефоні, щоб вимкнути екран, і сідаю на диван, обхопивши руками коліна. На мені піжама, яку не планую знімати до десятого листопада. Наступні двадцять чотири години я не виходитиму з дому. І не розмовлятиму ні з ким. Ну хіба що з мамою, коли вона привезе сніданок. А потім візьму собі вихідний від усього світу.

Після того, що мені довелося пережити з Беном торік, я вирішила, що ця дата проклята. Віднині, хоч скільки б мені було років і який би був у мене сімейний стан, я ніколи не виходитиму з дому дев’ятого листопада.

А ще я вирішила, що раз на рік, лише цього дня, дозволю собі думати про пожежу. Про Бена. Про згаяний із ним час. Тому що ніхто не вартий таких душевних страждань. Немає жодних виправдань тому, що він зробив мені.

Саме тому, втікши від Бена торік, я передусім поїхала до найближчого відділку поліції і подала позовну заяву на нього на заборону наближатися до мене.

Минув рівно рік, і я не отримала від нього жодної звістки.

Я нікому не розповідала про те, що сталося. Ні батькові, ні Ембер, ні мамі. І не тому, що не хотіла, щоб у нього були проблеми, ні, я переконана — він має заплатити за те, що зробив зі мною.

А тому що я заплуталася.

Я довіряла йому. Я кохала його. Я щиро вірила, що між нами був справжній, незвичайний зв’язок і що нам дуже пощастило, тому що рідко кому випадає шанс знайти таке кохання.

А коли дізналася, що він брехав мені весь час, почувалася такою приголомшеною, що й досі не можу отямитися. Щоранку, прокинувшись, змушую себе викинути з голови думки про нього. Я намагаюся жити своїм життям далі, наче Бентона-Джеймса Кесслера ніколи й не було в ньому. Іноді в мене це виходить, іноді — не дуже. І слід визнати, що «не дуже» переважає.

Не раз думала звернутися до психотерапевта. А ще хотіла розповісти про Бена мамі, а заразом і про те, що це він влаштував пожежу. Я навіть думала розповісти про нього батькові. Але мені важко заводити розмову про нього, бо я майже постійно намагаюся вдавати, що його немає і не було ніколи.

Я чи не щодня повторюю собі, що з часом мене попустить. Що настане день, і я зустріну хлопця, з яким забуду Бена назавжди. Але я й досі не можу наважитися довіряти комусь бодай настільки, щоб просто пофліртувати.

Якщо ти втрачаєш довіру до чоловіків після зради, — це одне. А Бен брехав мені в таких масштабах, що я й досі не розібралася, що з його слів правда, а що — брехня. А що було навмисне придумано для книжки. Єдине, що я знаю напевно, — це те, що він якось причетний до пожежі, в якій я мало не загинула. І мені абсолютно байдуже, робив він це навмисно чи випадково. Власне, навіть не це мене вивішує найбільше.

Найбільшого душевного болю завдають спогади про те, як він переконував мене, що мої шрами гарні, як вимагав не зациклюватися на них, і жодного разу не сказав, що саме він винен у них.

Таку брехню неможливо виправдати нічим. Тому навіть немає сенсу слухати його виправдання.

Власне, немає жодного сенсу і в тому, щоб дозволяти собі думати про це більше, ніж я вже передумала. Мабуть, треба лягати спати. Може, станеться диво, і я просплю більшу частину завтрашнього дня.

Я тягнуся до лампи, вимикаю світло і йду до своєї кімнати, як раптом чую, що у вхідні двері хтось стукає. Ембер.

Їй добре вдавалося не нагадувати мені про сьогоднішню дату аж до вчорашнього вечора. Вчора, а точніше кілька годин тому, вона раптом ні з того ні з сього почала мені розказувати, що хоче прийти до мене з ночівлею. Але я відмовилася. Знаю, вона просто не хоче, щоб я залишалася сама цього вечора. Але сумувати значно легше, коли немає нікого поруч, хто міг би тебе за це засуджувати.

Відчинивши двері, не бачу нікого. По тілу пішли мурашки. Ембер такого не зробила б. Вона не бачить нічого смішного в тому, аби отак посеред ночі розіграти подругу, яка живе сама. Швидко відступаю назад до квартири і вже ладна зачинити двері, як погляд чіпляється за якусь картонну коробку, що стоїть перед порогом. Ні у що не загорнута, але зверху лежить конверт, на якому великими літерами написано моє ім’я.

Роззираюся навколо, але ніде нікого немає. Чую лише, як від’їжджає якась автівка. Якби не було так темно, може, я і впізнала б, чия вона.

Знову дивлюся на коробку, потім швиденько хапаю її, забігаю всередину і замикаю двері на замок.

Вона схожа на подарункові коробки, у які в дорогих бутиках пакують сорочки. Однак розумію, що в ній лежить щось значно важче за сорочку. Ставлю коробку на кухонний стіл і відриваю від неї конверт.

Він не заклеєний, тож я швидко дістаю з нього аркуш паперу й розгортаю його.

Феллон, майже все своє життя я готувався написати щось настільки важливе, як цей лист. Але вперше в житті відчуваю, що в англійській мові бракує літер, щоб адекватно передати словами все, що я хочу тобі сказати.

Поїхавши від мене торік, у руках ти забрала мою душу, а в зубах — моє серце. І я вже тоді розумів, що ні того, ні іншого я собі вже ніколи не поверну. Можеш залишити їх собі, мені вони вже не потрібні.

Я пишу цього листа не тому, що плекаю надію, що ти мені пробачиш. Ти заслуговуєш кращого, і завжди заслуговувала. Що я не сказав би — цього завжди буде замало, аби бути гідним ходити по тій самій землі, по якій ходиш ти. І що я не зробив би, моє серце вже ніколи не стане гідним того, щоб розділити любов з твоїм серцем.

Я не прошу повернутися до мене. Я просто прошу, щоби ти прочитала те, що лежить у цій коробці. Тоді, можливо, ти, а може навіть і я, вийдемо з цієї ситуації з найменшими втратами.

Ти можеш не вірити мені, але я хочу одного — щоби ти була щаслива. Я завжди тільки цього й хотів. І зроблю все для цього. Навіть якщо це означатиме, що я маю допомогти тобі забути мене.

Слова, які ти прочитаєш на цих аркушах, ніхто ніколи до тебе не читав. І не прочитає. Це єдиний екземпляр. І він призначений лише для тебе. Коли дочитаєш, можеш робити з ним усе що заманеться. І так, я розумію, що ти мені нічого не винна. Але я прошу прочитати цей рукопис не заради мене. Я хочу, щоб ти прочитала його заради себе. Бо коли любиш когось, ти мусиш допомогти цій людині стати кращою, ніж вона може бути. І хоч як гірко мені це визнавати, але ти станеш кращою без мене.

Я дістаю аркуші й акуратно кладу їх на стіл біля коробки.

Підношу руку до очей і перевіряю, чи не плачу. Мені й самій не віриться, але я не зронила жодної сльозинки. Хоча досі була певна — якщо колись отримаю від нього якусь звістку, емоції накриють мене з головою і порвуть на дрантя.

Але ні. Цього разу руки в мене не тремтять. Серце не вискакує з грудей. Прикладаю пальці до шиї, щоб перевірити, чи є в мене пульс.

Торік я витратила дуже багато сил, аби створити високу емоційну стіну. І недарма. Адже навіть сьогоднішній лист не зміг її здолати.

Але боюся, що сталося ще дещо. Мало того що Бен ніколи не зруйнує цю стіну, я ще непокоюся, що він змусив мене побудувати її такою високою і товстою, що я ховатимуся за нею довіку.

Хоча в одному він має рацію. Я нічого йому не винна.

Я йду до своєї кімнати й заповзаю в ліжко, залишаючи всі ті сторінки непрочитаними.

Зараз 11:15.

Я мружуся, отже, надворі світить сонце. І це означає, що зараз 11:15 ранку.

Підношу руку до обличчя і прикриваю очі. Лежу так декілька секунд, а потім простягаю руку до телефона.

Дев’яте листопада.

Бляха.

Ну тобто не має нічого дивного в тому, що я не проспала двадцять чотири години поспіль, тож навіть не знаю, чому засмутилася. Особливо враховуючи те, що спала я аж одинадцять годин. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє спала так довго, відколи вийшла з підліткового віку. І тим паче ніколи так багато не спала на річницю пожежі. Зазвичай уночі з восьмого на дев’яте листопада я й на мить не могла зімкнути очей.

Стою посеред кімнати і розмірковую, як провести сьогоднішній день. За дверима номер один знаходиться моя ванна, душ і зубна щітка. За дверима номер два — телевізор, диван і холодильник.

Я вибираю двері номер два.

Та щойно відчиняю їх, одразу жалкую, що не вибрала двері номер один, бо на дивані сидить моя мама.

От фігня. Я й забула, що вона обіцяла принести сніданок. А тепер вона подумає, що я нічого не роблю, тільки сплю цілими днями зранку до вечора.

— Привіт! — кажу я, виходячи зі своєї кімнати.