Колин Гувер – 9 листопада (страница 47)

Мені хочеться сміятися, тому що Бентон-Джеймс Кесслер — не письменник. Він Актор. Саме так, з великої літери. Майстер фальсифікацій, який щойно закінчив свій чотирирічний виступ.

Уперше в житті я не бачу в ньому того Бена, в якого закохалася.

Того Бена, який кардинально змінив моє життя.

Зараз я бачу в ньому чужу людину, про яку нічогісінько не знаю.

— Феллон, що ти робиш?

Від його голосу я здригаюся. Бо він звучить так само, як годину тому, коли він казав мені: «Я кохаю тебе».

Тільки тепер цей голос не викликає в мене нічого, окрім паніки. Мене охоплює жах.

Я й гадки не маю, що він за людина.

Я не знаю, чого він прагнув останні кілька років. Я боюся навіть уявити, на що він здатен.

Він починає наближатися до мене, і я роблю єдине, що спадає мені на думку, — перебігаю до іншого краю столу, сподіваючись встановити безпечну дистанцію між собою і ним.

Його обличчя перекошується від болю, коли він бачить мої стрімкі маневри. Але я не знаю, цей біль щирий чи награний. Не розумію, чи варто мені сприймати на віру все, що я зараз прочитала... Може, він усе це вигадав, аби створити яскравий, гострий сюжет?

За своє життя я плакала з різних причин. Здебільшого від суму, гніву й розчарування. Але вперше я не можу стримати сліз від страху.

Побачивши сльози на моїх щоках, Бен піднімає вгору руку, намагаючись заспокоїти мене.

— Феллон! — Його очі робляться великі й круглі, і в них майже стільки само переляку, як і в моїх. Але тепер я вже не знаю, чи можна вірити тому, що бачу на його обличчі. — Феллон, будь ласка. Дозволь я все поясню.

У нього такий стурбований вигляд. І він такий щирий.

То може, це вигадка? Може, він просто змішав нашу історію з видумками, як це роблять у художніх творах? Я певна, що він не міг так учинити зі мною.

Показую на рукопис, сподіваючись, що він не помітить, як тремтить моя рука.

— Бене, це правда?

Він дивиться на рукопис, а потім знову на мене. Здається, йому нестерпно боляче бачити ці сторінки.

Похитай головою, Бене. Скажи, що це неправда. Будь ласка.

Але він не рухається і нічого не заперечує. Усвідомивши це, я аж скрикую.

— Я тобі все поясню. Дозволь мені, прошу. Тільки...

Бен починає наближатися, а я задкую, доки не впираюся у стіну.

Треба вибиратися звідси. Треба тікати від нього.

Він обходить стіл з правого боку, а не з лівого, і тому опиняється далі від вхідних дверей, ніж я. Це мій шанс. Якщо я рухатимуся достатньо швидко, можу встигнути вискочити у двері раніше, ніж він мене схопить.

Але чому він дозволяє мені піти?

Чому дає мені шанс утекти?

— Я хочу піти звідси, — кажу йому. — Будь ласка.

Бен киває, але руку не опускає. Він і досі тримає її долонею до мене, намагаючись у такий спосіб бодай якось мене заспокоїти. Його кивок каже мені про одне, а рука просить залишатися на місці. Розумію, що він хоче все мені пояснити... Та якщо він не скаже, що все прочитане неправда, то я не бачу сенсу залишатись і слухати його. Щоб він там не молов. Хочу одного — почути, що все це неправда.

— Боне, — шепочу я, впираючись долонями в стіну позаду себе, — будь ласка, скажи, що те, що я зараз прочитала, — неправда. Благаю, скажи, що я не твоя грьобана сюжетна лінія.

Від моїх слів на його обличчі з'являється той вираз, який я так боялася побачити. Йому шкода.

Я знову відчуваю в роті присмак жовчі й хапаюся за живіт.

— О Господи.

Я хочу надвір. Мені терміново треба вирватися звідси, поки мене не скрутило і я не ослабла так, що не зможу й ноги переставити. Наступні декілька секунд минають як у тумані.

— О боже мій, — знову белькочу я і лечу до дивана. Так, ось моя сумочка. Туфлі. 1 тікати, тікати, тікати...

Добігши до дверей, відсуваю клямку вбік. Але він накриває мою руку своєю й притискається грудьми до моєї спини, припираючи мене до дверей.

Я заплющую очі, відчуваючи його дихання біля шиї.

— Пробач, будь ласка. Мені дуже шкода. Пробач. Пробач, будь ласка. — Бенові слова сповнені відчаю, як і хватка, з якою він вчепився в мене, намагаючись розвернути до себе. Коли йому це вдається, він витирає сльози на моїх щоках, а я бачу, що і в нього самого в очах стоять сльози. — Мені дуже шкода. Тільки не йди, будь ласка.

Ні, годі. Цього разу він мене не обдурить. Я більше не дозволю цього.

Намагаюся відштовхнути його, але він міцно тримає мене за зап'ястки. Потім притискає їх до грудей і притуляється своїм лобом до мого.

— Я кохаю тебе, Феллон. Боже, як я сильно тебе кохаю. Будь ласка, не йди від мене. Благаю.

І цієї миті всередині мене все перевертається. Я більше не боюся. Я гніваюся. Я лютую.

Почувши зараз ці слова, я одразу відзначаю, наскільки Інакше звучали вони годину тому. Як він посмів брехати мені? Як посмів використати мене заради своєї книжки? Як посмів змусити мене повірити, що побачив мене справжню, переконав, що шрами на моєму тілі для нього неважливі?

Шрами, які я отримала через нього.

— Бентоне-Джеймсе Кесслере. Ти не кохаєш мене. І не кажи більше ніколи цих слів. Ні мені, ні комусь іншому. Бо ти ганьбиш ці три слова, промовляючи їх своїм ротом.

Бен стоїть, витріщивши очі, а я штовхаю його в груди, і він відступає від мене.

Не чекаючи, поки він придумає ще більше брехні і фальшивих вибачень, я грюкаю дверима й перекидаю через плече ремінець своєї сумочки. Біжу босоніж до таксі, яке саме виїжджає з-за рогу. Чую, як він гукає мене.

Ні.

Я не буду його слухати. Я нічого йому не винна.

Відчиняю дверцята таксі й заскакую всередину. Говорю водієві адресу, та поки він вводить її в навігатор, Бен уже підбігає до автівки. Перш ніж устигаю помітити, що бічне скло опущене, Бен засовує руку всередину і прикриває кнопку склопідйомника. Його очі сповнені благання.

— Ось, — каже він, простягаючи мені сторінки рукопису. Вони падають мені на коліна, деякі опускаються на підлогу. — Якщо ти не хочеш мене вислухати, тоді прочитай його. Увесь, до кінця. Будь ласка, тільки...

Я хапаю пачку сторінок, які лежать у мене на колінах, і відкидаю вбік. Затим збираю те, що залишилося, і намагаюся викинути через вікно, але Бен ловить їх і запихає назад.

Піднімаючи скло, чую, як він бурмоче:

— Тільки не злися на мене, будь ласка.

Та боюся, що вже залізної

Я кажу водієві щоб він рушав. Коли ми від'їжджаємо на безпечну відстань і трохи стишуємо хід, готуючись виїхати на автостраду обертаюся й дивлюся на Бена. Він стоїть біля дверей своєї квартири, обхопивши голову руками, й дивиться. як я їду від нього. Я хапаю стільки сторінок, скільки поміщається в руки, і викидаю їх у вікно. За мить до того, як таксі виїжджає на шосе, ще раз обертаюсь і бачу» як він розпачливо падає на коліна.

Мені знадобилося чотири роки, аби покохати його. І лише чотири сторінки, аби покласти край нашим стосункам.

 

ШОСТЕ 9 ЛИСТОПАДА

Доля.

Слово, що означає неминучість.

Доля.

Слово, що означає вірну смерть.

Бентон-Джеймс Кесслер