Колин Гувер – 9 листопада (страница 46)

— Бене, ти хоч розумієш, у яку кінчену ситуацію ти себе загнав? Ти що, дебіл?

Щойно він промовляє ці слова, як у коридорі з’являється Феллон. Вона завмирає на місці, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Судячи з її обличчя, вона приголомшена побаченим. А не почутим. І це мене втішає.

 

Феллон

Кладу аркуші на купу.

Якийсь грьобаний псих.

Бен — збочений, прибитий на всю голову писака. Як він посмів узяти реальні факти... щось, що я пережила... і на їхній основі нашкрябати якусь прибацану сюжетну лінію?!

Я зла, що капець! Як він міг так учинити? Однак він ще не закінчив свій роман, тож чи варто так сердитися?

Але нащо він це зробив? Хіба він не знав, наскільки ця історія болюча для мене? Я не можу повірити, що він хоче заробити на такій жахливій трагедії.

Мені вже навіть починає здаватися, що було б краще, якби все це виявилося правдою, і він справді був винен у тій пожежі. Принаймні тоді я не думала б, що він хоче отримати зиск із мого горя.

І нащо йому було вигадувати сварку з Кайлом, коли все решта відбулося насправді? Він узагалі хоч щось із цього вигадав?

Я сміюся із себе. Це не може бути правдою. Ми зустрілися з ним за два роки після пожежі, і він ніяк не міг бути там того вечора. Крім того, як він знав, що випадково зустрінеться зі мною рівно за два роки після пожежі? У такому разі йому довелося б стежити за мною.

А він же такого не робив.

Чи робив?

Мені треба випити води.

Я п’ю.

Мені треба сісти.

Я сідаю.

Усе навколо крутиться, крутиться, крутиться. Павутиння можливої брехні обкручує мене. Крутиться голова. Крутиться шлунок. Мені навіть здається, що кров у жилах теж крутиться, як у центрифузі. Я акуратно складаю сторінки рукопису.

Навіщо ти написав таке, Бене?

Дивлюся на обкладинку і проводжу пальцями по назві. «Дев'яте листопада».

Йому був потрібен хороший сюжет. Може, у цьому причина? Саме тому він вигадав таку дивну історію?

Він ніяк не може бути винуватцем пожежі. Це не має абсолютно ніякого сенсу. У тому, що сталося, винен батько, і він це знає. І поліція знає, і я знаю.

Та вже наступної миті я перегортаю титулку, дивлюся на першу сторінку рукопису і роблю те, без чого не отримаю відповіді на свої запитання.

Читаю із самого початку.

 

Бентон-Джеймс Кесслер

ДЕВ’ЯТЕ ЛИСТОПАДА

Усе має свій початок.

Ділан Томас

 

Пролог

Будь-яке життя починається з матері. І моє — не виняток.

Моя мама була письменницею. Мені казали, що тато був психіатром, але я не беруся цього стверджувати, бо не мав нагоди спитати його про це особисто. Він помер, коли мені було три роки. Я його зовсім не пам’ятаю, але думаю, що це на краще. Важко сумувати за людьми, яких не пам’ятаєш.

У мами був диплом магістра з поезії, а ще вона захистила дисертацію, присвячену творчості валлійського поета Ділана Томаса. Вона часто цитувала його, хоча її улюблені рядки були не з його всесвітньовідомих творів, а з повсякденних діалогів. Я ніколи не міг зрозуміти, вона поважала Ділана Томаса як поета чи як особистість. Бо з того, що я дізнався про нього, провівши невеличке дослідження, він як особистість не вельми заслуговував поваги. А може, саме за це вона його й поважала? За те, що Ділан Томас майже нічого не зробив для того, аби завоювати визнання як особистість, і навпаки, зробив усе, аби отримання визнання як поет.

Мабуть, варто докладніше розповісти, як померла моя мама. А ще треба пояснити, як дівчина, яка надихнула мене на написання цієї книжки, причетна до історії, яка починається з моєї матері. І коли я розповім про одне і друге, то, мабуть, логічно буде розповісти і про те, як Ділан Томас пов’язаний із життям моєї матері, і що важливіше, з її смертю. І як усе це привело мене до Феллон.

На перший погляд може здатися, що все надто заплутано, проте насправді все дуже просто. Усе взаємопов'язано. Усе переплетено.

І все це почалося дев’ятого листопада. За два роки до того, як я вперше зустрівся з Феллон віч-на-віч.

Дев'ятого листопада.

День смерті моєї мами.

Дев'ятого листопада.

Ніч, коли я умисне влаштував пожежу, в якій ледь не втратила життя дівчина, що одного чудового дня врятувала моє життя.

 

Феллон

Я витріщаюся на сторінки перед собою і не можу в це повірити. У роті відчувається присмак жовчі.

Що я наробила?

Ковтаю, щоб позбутися присмаку жовчі, та слина застрягає в горлі.

Це ж справжній монстр. І я віддала йому своє серце.

У мене тремтять руки. Не можу поворухнутися. І не можу вирішити, чи варто читати далі й таки дійти до сторінки, де буде написано, що все прочитане — результат дивовижної і водночас збоченої фантазії Бена. Що заради успіху нашої історії він змішав факти з вигадкою. То що, варто читати далі?

Чи краще втікати?

А як утекти від людини, якій я повільно віддавала всю себе протягом чотирьох років?

Чи шести?

Невже він знає мене із шістнадцяти років?

Чи знав він мене того дня, коли ми зустрілися в ресторані? Чи, може, він і прийшов туди через мене?

Уся кров, що тече в мені, до останньої краплини, приливає мені до голови, навіть вуха починають боліти від надмірного тиску. Страх сковує тіло. Я перетворююся на скелю, що звисає над безоднею. Ціпенію від страху.

Треба негайно забиратися звідси. Схопивши телефон, тихенько викликаю таксі.

Оператор повідомляє, що автівка перебуває за декілька кварталів від мене і буде на місці за дві-три хвилини.

Величезний страх охоплює мене. Він просто пожирає мене.

Я боюся аркушів, які тримаю в руках. Боюся брехні. Боюся чоловіка, який спить у сусідній кімнаті і якому я пообіцяла всі свої «завтра».

Відсуваю стілець, аби підвестися й зібрати свої речі. І тут чую, як відчиняються двері його спальні. Різко повертаю голову в напрямку джерела тривоги. Бен стоїть у дверях, тручи очі від сну.

Якби я могла зупинити час, я наостанок вивчила б його. Провела б пальцями по його вустах, щоб переконатися, що вони такі самі м’які, як і слова, які він говорив. Узяла б його за руки і провела пальцями по його долонях, щоб пересвідчитися, що вони справді здатні пестити шрами, які самі ж і спричинили. Я обійняла б його і, підвівшись навшпиньки, прошепотіла б йому на вухо: «Чому ти не сказав, що фундамент, на якому навчив мене стояти, побудований з піску?»

Я бачу, як він, кліпаючи, дивиться на сторінки рукопису, які я міцно стискаю в руках. За лічені секунди на його обличчі відображаються всі його думки.

Він дивується, як я знайшла рукопис.

Йому кортить дізнатися, чи багато я встигла прочитати.

Письменник Бен.