Колин Гувер – 9 листопада (страница 44)

Відчуваю, як напружується її рука в моїй, щойно я називаю ім’я Джордін. І це мені не подобається. Мені страшенно прикро, що все так склалося з Джордін і що Феллон пам’ятатиме про наші стосунки до кінця життя. І цього ніяк не уникнути, бо Джордін — мама Олівера, а Олівер мені як син. І вони завжди будуть у моєму житті, хай там що.

— Ти повіриш мені, якщо скажу, що між нами все чудово? Між мною і Джордін?

Вона скоса зиркає на мене.

— У якому сенсі «чудово»?

Я відпускаю її руку і хапаюся за кермо, намагаючись витиснути туди всю напругу, від якої в мене аж зуби зводить.

— Тільки я хочу, щоб ти вислухала мене, не перебиваючи, гаразд? Бо я можу сказати те, чого ти не захочеш чути, але мені потрібно, аби ти вислухала мене.

Феллон тихо киває, а я набираю повітря і заразом набираюся сміливості.

— Два роки тому... коли ми кохалися... я віддав тобі все. І серце, і душу. Та коли під ранок ти обрала прожити цілий рік без мене, я не міг збагнути, що сталося. Не розумів, як міг відчувати до тебе те, чого ти не відчувала до мене. І знаєш, Феллон, це було пердець як боляче. Ти поїхала, а я страшенно розлютився на тебе. Навіть передати не можу, якими важкими виявилися для мене наступні кілька місяців. Я оплакував не лише смерть Кайла. Я оплакував іще одну втрату. Тебе.

Я дивлюся просто перед собою, бо не хочу бачити, що мої слова роблять із нею.

— І коли народився Олівер, я вперше відчув себе щасливим відтоді, як ти без попередження з’явилася на порозі мого дому. І Джордін усміхнулась. Уперше після смерті Кайла. Тож наступні кілька місяців ми кожну вільну хвилинку проводили з Олівером. Тому що він був єдиним світлим промінчиком у нашому житті. А коли двоє людей люблять когось так сильно, як ми любили Олівера, то між ними виникає особливий зв’язок, який я навіть не можу пояснити. Протягом наступних кількох місяців Джордін з Олівером стали для мене цілющою енергією, яка почала заповнювати величезні діри, що залишилися від вас із Кайлом у моєму серці. І, як я тепер розумію, я заповнював порожнечу, яку Кайл залишив у її серці. Потім наші стосунки почали розвиватися далі. І я навіть не знаю, чи хтось із нас двох міг узагалі припустити ймовірність цього, поки це не сталося. Але воно сталося, і поруч не було нікого, хто міг би пояснити мені, що я колись пошкодую про це.

Я навіть так тобі скажу... Якась частина мене щиро вірила, що ти порадієш за мене, коли ми зустрінемося наступного дев’ятого листопада. Бо думав, може, це саме те, чого ти хотіла, — щоб я жив далі й не чіплявся за стосунки про які ми домовилися, коли нам було по вісімнадцять, і за почуття, які ти вважала надуманими.

Та коли ми врешті зустрілися... Я ніяк не очікував, що ти так сильно образишся. І коли ти здогадалася, що в мене стосунки з Джордін, я побачив у твоїх очах, що ти справді мене кохаєш. Це був один із найгірших моментів у моєму житті, Феллон. Один із найпаскудніших моментів. Я й досі відчуваю, як болять рани, які твої сльози залишили в мене на грудях.

Я стискаю кермо і роблю глибокий видих, аби бодай трохи заспокоїтися.

— Коли Джордін приїхала додому того вечора, вона відразу побачила, що серце моє розривається. І напевно знала, що не вона завдала мені таких страждань. Як не дивно, це її не дуже засмутило. Ми проговорили тоді дві години поспіль. Про мої почуття до тебе і про її почуття до Кайла. І про те, що ми обоє знаємо, що тільки завдамо одне одному болю, якщо підтримуватимемо стосунки, які ніколи не стануть такими, які кожен з нас мав з іншими людьми в минулому. Тож ми вирішили покласти цьому край. Того самого дня. Я перебрався назад до своєї кімнати, переніс свої речі, а згодом знайшов нове житло.

Нарешті я наважуюся подивитися на Феллон. Вона й досі дивиться у вікно. Помічаю, як вона змахує сльози з очей, і дуже сподіваюся, що не розлютив її.

— Феллон, тільки не подумай, що я в чомусь звинувачую тебе. Гаразд? Я сказав тобі про той рік, коли ти поїхала від мене, лише аби ти знала, що моє серце завжди належало тобі. І я нікому не дозволив би зайняти твоє місце, якби знав, що є бодай мінімальний шанс, що колись ти захочеш повернути його собі.

Я бачу, як здригаються її плечі, і картаю себе за те, що доводжу її до сліз. Ненавиджу себе за це. Я не хочу засмучувати її. Феллон дивиться на мене очима, повними сліз.

— А що з Олівером? — врешті питає вона. — Ти більше не бачишся з ним? — Вона змахує ще одну сльозу. — Бене, я почуваюсь жахливо. Почуваюся так, наче забираю тебе від твого маленького хлопчика.

Вона затуляє обличчя руками й починає схлипувати, а мені більше несила це терпіти. Тому звертаю на узбіччя, зупиняю автівку і вмикаю аварійки. Потім відстібаю свій ремінь безпеки, нахиляюся через сидіння і притискаю Феллон до себе.

— Ні, крихітко, — шепочу я. — Будь ласка, не плач. Ми з Олівером... у нас усе чудово. Я бачуся з ним коли забажаю, тобто майже щодня. Мені не обов’язково жити з його мамою, щоб і далі любити його. — Я гладжу її волосся й цілую у скроні. — Усе добре. Феллон, усе просто чудово. Моє життя псує лише те, що в ньому немає тебе щодня.

Вона відхиляється від мого плеча і шморгає.

— Бене, це єдина проблема і в моєму житті. А все решта — просто супер. У мене двоє найкращих друзів у світі. Я обожнюю школу. Обожнюю свою роботу. У мене півтора прекрасних батьків. — Останнє речення вона каже зі сміхом. — Але єдине, що мене засмучує, дуже засмучує, — це те, що я думаю про тебе щосекунди щодня і не знаю, як мені тебе забути.

— Не треба, — благаю я. — Будь ласка, не роби цього. Не забувай мене.

Вона знизує плечима й гірко усміхається.

— А в мене й не виходить. Я намагалася, та, певно, мені треба буде записатися на якісь курси, на кшталт анонімних алкоголіків абощо. Бо ти, здається, став невіддільною частиною мене.

Я сміюсь і відчуваю полегшення просто від того... що вона є на цьому світі. І що нам пощастило жити в один час, в одній частині світу, в одному штаті. І по всіх цих роках, як не дивно, мені не хочеться змінити що-небудь з того, що зрештою звело нас.

— Бене? — питає вона. — У тебе знову такий вигляд, наче в тебе щось болить.

Я сміюся і хитаю головою.

— Ні, усе нормально. Просто мені дуже хочеться сказати тобі, що я кохаю тебе, але відчуваю, що повинен попередити тебе, перш ніж зроблю це.

— Добре, — говорить вона. — І про що ти хочеш мене попередити?

— Про те, що погоджуючись кохати мене, ти береш на себе величезну відповідальність. Тому що Олівер назавжди залишиться частиною мого життя. І я маю на увазі не так, як дядько з племінником. Він мені рідний, розумієш? Тобто і дні народження, і бейсбольні матчі, і...

Феллон накриває рукою мого рота, аби спинити мене.

— Бене, кохати когось означає не просто прийняти цю людину. Це означає прийняти все, що любить ця людина. І я прийму все. Обов'язково. Обіцяю.

Я реально не гідний її. Але я підсовую її до себе й саджу собі на коліна. Нахиляюся до її вуст і кажу:

— Я кохаю тебе, Феллон. Кохаю тебе більше, ніж поезію, більше, ніж слова, більше, ніж музику, і навіть більше, ніж твої груди. Обидві. Ти можеш уявити, які це обсяги кохання?

Вона сміється і плаче водночас. Я припадаю своїми губами до її, бажаючи запам'ятати цей поцілунок сильніше, ніж будь-який інший, який дарував їй. І байдуже, що триває він лише секунди дві, бо вона відхиляється від мене й каже:

— Я теж кохаю тебе. І вважаю, що це було просто фантастичне пояснення. Після нього навіть не треба довго повзати

на колінах. А тому зараз хочу поїхати до тебе додому й кохатися і гобою.

Я швиденько цілую її, потім пересаджую на пасажирське сидіння і готуюся виїхати на дорогу. Вона пристібається ременем безпеки й каже:

— Але сніданок завтра від тебе чекаю, як не крути.

* * *

— Отже, технічно, відколи ми зустрілися, загалом провели разом приблизно двадцять вісім годин, — каже вона.

Ми в мене вдома, у ліжку. Феллон лежить на мені й гладить пальцями мої груди.

Щойно переступили поріг дому, ми одразу почали кохатися.

І зробили це двічі. І якщо вона не припинить отак до мене торкатися, то за хвилину-другу це станеться і втрете.

— Цього часу задосить, аби зрозуміти, кохаєш ти людину чи ні, — кажу я.

Ми порахували, скільки всього часу провели разом за ці чотири роки. Відверто кажучи, я думав, що більше, бо почуваюся так, ніби знав її роками, але Феллон мала слушність, коли сказала, що навіть не набереться двох повних днів.

— Подивися на це з іншого боку, — кажу я, розвиваючи думку далі. — Якби в нас були класичні стосунки, ми сходили б на кілька побачень, можливо, раз або двічі на тиждень, кожне з яких тривало б декілька годин, що в сумі дало б приблизно дванадцять годин за перший місяць. Скажімо, за другий місяць у нас було б іще плюс декілька побачень, але вже з ночівлею. У сумі вийшло б приблизно двадцять вісім годин за два місяці зустрічей. Якщо перевести на класичні стосунки, то в нас починається третій місяць зустрічей. А це вже період для освідчень у коханні. Тож технічно в нас усе йде за планом.

Феллон прикушує губу, щоб не засміятися.

— Мені подобається твоя логіка. Ти ж знаєш, як я не люблю стрімке кохання.

— О, але як не крути, у нас таки стрімке кохання, — кажу я їй. — Але наше — справжнє, оригінал, а не китайська підробка.