Колин Гувер – 9 листопада (страница 42)

Тепер чую, як важко я дихаю. Мало не задихаюся. І він так само. Відчуваю, що він десь переді мною, але не бачу його. Чую, як обмацує кімнату в цілковитій темряві. Оскільки в мене за спиною немає стіни, а переді мною немає Бена, виникає стійке відчуття порожнечі.

Але вже за мить його руки знову опиняються на моїй талії.

— Це склад, — каже він і підштовхує мене до дверей, доки я не впираюся в них спиною. — Чудово!

Потім я відчуваю його дихання майже біля своїх вуст. Він наближається. І коли його вуста врешті торкаються моїх, мене пронизує потужний електричний розряд, який розтікається від його губ до кожної клітинки. Мене аж підкидає, і мимоволі я штовхаю його в груди.

Відкриваю рота, щоб обуритися, але Бен накриває мій крик своїм гарячим язиком і ніжними губами, які в нього добре вміють працювати в парі. Тож замість слова «Припини!» до нього долітає стогін, а потім я підіймаю руку і занурюю йому в волосся, притягаю до себе, відштовхую — і знову притягаю.

Він притискається до мене ще сильніше, просуваючи свою ногу між моїх стегон. Цілує мене так пристрасно, що всі мої думки зараз зосереджені лиш на фантастичних піруетах, які він виписує язиком, і я не одразу помічаю, що його рука вже підіймається по передній поверхні мого стегна. Розумію, що повинна зупинити його, відштовхнути, вимагати пояснень. Але його руки роблять зі мною такі дива, що я просто німію.

Ноги напружуються, і я хапаюся однією рукою за комір його сорочки, а другою тягну за волосся, намагаюсь відірвати від свого рота, бо задихаюся. Щойно встигаю зробити глибокий вдих, як він знову налітає на мої вуста ще жадібніше, ніж досі.

А його пальці повільно блукають спереду по моїх трусиках. Я знову стогну. І ще раз. Він залишає рівно стільки простору між нашими губами, щоби чути, як я стогну щоразу, коли він ковзає рукою по трусиках.

У мене підгинаються коліна. Я й не знала, що моє тіло здатне так реагувати. Здається, я щойно полюбила своє тіло ще більше.

— О боже, Феллон, — каже Бен, пестячи мене руками й важко дихаючи мені в рот. — Ти така мокра.

І хоч мені дуже приємно чути НІ слова, не можу стриматися й починаю хихикати. Спохватившись, швиденько закриваю рота рукою, та запізно. Він почув, як я сміюся. І що найважливіше, роблю це під час одного з найдивовижніших зваблень у своєму житті.

Він притискається чолом до моєї скроні і я чую, що він теж тихенько хихотить. Потім нахиляється до мого вушка, і, присягаюсь, я чую, як він щиро всміхається, коли каже:

— Господи, як же я за тобою скучив, бляха-муха.

І одне це речення справляє на мене більше враження, ніж усе сказане за вечір. Я не знаю чому. Може, тому що на якусь мить ми перетворилися на колишніх Феллон і Бена. А може, тому що він прибирає свою руку з моїх трусиків і стискає мене в міцних і таких знайомих обіймах. Він прихиляється своїм лобом до мого. І я вже починаю думати, що краще б він повернувся до фізичних пестощів, бо їх витримувати значно легше, ніж емоційні зізнання.

І хоч мені дуже приємно знову опинитися в його обіймах, мене не залишає відчуття тривоги, наче я щось роблю неправильно. Не знаю, що мені робити. Не знаю, чи варто отак просто впускати його знову в своє життя. Тому що етап злуки буде не менш важким, ніж етап розлуки. А те, що відбувається зараз — це для нього занадто легко. Думаю, мені потрібен час. Не знаю. Навряд чи я здатна зараз прийняти таке серйозне рішення.

— Феллон, — каже він ледь чутно.

— Що? — видихаю я.

— Поїхали зі мною додому. Я хочу поговорити з тобою, але не хочу робити цього тут.

Ми знову повертаємося до цієї теми. Мені вже навіть цікаво, чому він такий наполегливий. Тому що до кінця дев’ятого листопада залишилося ще кілька годин і він хоче використати їх на повну? Чи він хоче, аби я була з ним і в усі інші дні?

Я натикаюся спиною на дверну ручку. Коли намацую її рукою, відштовхую Бена від себе і відчиняю двері. Щойно встигаю вилетіти в коридор, як він хапає мене за праву руку. І відразу ж відчуваю, що за дверима хтось стискає мою ліву руку! Я скрикую і зустрічаюсь очима з Ембер.

— А я тебе шукаю, — каже вона. — Що ти тут робиш, у цьому... — Вона замовкає, побачивши, що слідом за мною виходить Бен. Та за мить опановує себе й додає: — Вибачте, що перериваю ваше возз’єднання, але там Тедді хвилюється за тебе.

Ембер осудливо дивиться на мене. Певно, вона геть не схвалює мого рішення позажиматись у темному закутку з Беном, тоді як хлопець, з яким я прийшла на побачення, сидить неподалік. От халепа. Щойно подумала про це, мене аж у жар кинуло. Як же паскудно я вчинила.

— От срань! — вигукую я. — Треба негайно повернутися за стіл.

Бен супиться, бо, здається, не очікував, що я вмію лаятися.

— Оце правильне рішення, — каже Ембер і суворо дивиться на Бена.

Він мене знайде згодом. А зараз треба повернутися на своє місце, поки Теодор не зрозумів, яка ж я жалюгідна істота.

Я біжу слідом за Ембер до нашого столика. На щастя, музика грає дуже голосно, тож я не чую ані слова з того, що вона мені говорить усю дорогу. Можу лише припустити, що вона вичитує мене. Щойно ми підбігаємо до столика, як Бен наздоганяє нас, хапає стілець і підставляє його до нашого гурту. Затим сідає і схрещує руки на грудях.

Теодор обіймає мене за плечі й нахиляється до мене.

— З тобою все гаразд?

Я видавлюю із себе кислу посмішку й киваю. І це все, що наразі можу зробити, бо бічним зором помічаю, що в Бена такий вигляд, наче він зараз кинеться через стіл і зірве Теодорову руку з мого плеча.

Сідаю рівніше, щоб Теодор, чого доброго, не подумав, що мені подобаються його обійми. А потім нахиляюся вперед, звільняючись від його руки, і удаю, ніби хочу щось сказати Ембер. Та щойно відкриваю рота, Бен починає під столом гладити моє коліно. Розгнівано зиркаю на нього, а він лиш невинно кліпає очима.

На щастя, Ґленн відволікає Теодора, і той не помічає, як я вся напружуюся. А Бенова рука тим часом уже дістається мого стегна. Обережно опустивши руку під стіл, скидаю її. У відповідь він тільки всміхається й відкидається на спинку свого стільця.

— Так, — каже Ембер і пильно дивиться на Бена. — Позаяк ми познайомилися з тобою лише хвилин п’ятнадцять тому і зовсім нічого про тебе не знаємо, бо ж ми ніколи раніше не зустрічалися, чужі, незнайомі люди, то, може, ти розкажеш нам щось про себе? Чим займаєшся? Теодор казав, що ти письменник. Пишеш щось цікаве? Може, любовний роман? Як просувається справа?

Я під столом буцаю Ембер по нозі. Невже не можна бути трохи делікатнішою?

Бен сміється. А Теодор і Ґленн уважно дивляться на нього й чекають, що він відповість на купу запитань, якими його засипала Ембер.

— Що ж, каже Бен і випростується. — Власне кажучи, так, я письменник. Хоча цьогоріч у мене була дуже важка творча криза. Жахлива криза. За триста шістдесят п’ять днів я не написав ані слова. Та, як не дивно, здається, декілька хвилин тому на мене найшло натхнення.

— Ви тільки подумайте! Це ж треба, — уїдливо каже Ембер і закочує очі.

Я нахиляюся вперед, вирішивши долучитися до цієї зашифрованої бесіди.

— Ти знаєш, Бене, творча криза в письменників — це дуже підступне явище. І якщо пару хвилин тому на тебе найшло натхнення, то це зовсім не означає, що воно залишиться з тобою назавжди.

Бен удає, ніби обмірковує мій коментар, а потім поважно хитає головою.

— Ні. Я не сумніваюся, що натхнення, яке на мене найшло, залишиться зі мною назавжди. І я абсолютно певен, що пару хвилин тому пережив одне з найпотужніших осяянь, відомих людству.

Я вигинаю брови.

— Між упевненістю і самовпевненістю тонка межа.

Бен копіює вираз мого обличчя й опускає руку під стіл. Мить — і вона знову на моїй нозі. Я заклякаю на місці.

— Обожнюю цей вислів. Як і ніжки довгоногої брюнетки. Ой, що він меле?!

Ґленн сміється, а Теодор нахиляється вперед, щоб привернути увагу Бена.

— У мене на Нантакеті живе дядько, який написав одну книжку. То він казав, що мороки було...

— Теодоре! — перебиває його Бен. — Мені здається, ти... непоганий хлопець.

Дякую, — усміхається Теодор.

— Дай мені закінчити, — каже Бен і застережливо піднімає вказівний палець. — Бо за декілька секунд ти зненавидиш мене. Я збрехав. Ніякої дипломної роботи я не пишу. — Він переводить палець на Ґленна. — Сьогодні цей чувак сказав, куди мені треба прийти, аби знайти ту дівчину, з якою я планую прожити все своє життя. І вибач, та вже так вийшло, що це саме та дівчина, з якою в тебе сьогодні побачення. І я кохаю її. Тобто я реально її кохаю. Це любов, яка і лічить, і калічить, і благословляє, і паралізує. Тож, будь ласка, прийми мої найщиріші вибачення, тому що вона сьогодні поїде зі мною додому. Я сподіваюся на це. І молюся про це. — Бен заглядає мені в очі. — Будь ласочка. Інакше я здаватимуся ідіотом, коли ми розповідатимемо цю історію нашим онукам.

Бен простягає мені руку, але я оніміла від почутого. Так само, як і бідолашний Теодор. Ґленн прикриває рота рукою, намагаючись приховати свій п'яний сміх. А Ембер, мабуть, уперше в житті забракло слів.

— Якого хріна?! — розриває тишу Теодор.

Я ледве встигаю відхилитись, як він кидається повз мене, хапає Бена за комір сорочки і тягне до себе, щоб задушити його, чи вдарити, чи я не знаю що... Я швиденько вибираюся з-за столу, щоб не бути в епіцентрі цієї катавасії. Обернувшись за мить, бачу, що Теодор стоїть навколішки на диванчику й душить Бена. Бен, не зводячи з мене очей, намагається відтягнути Теодорову руку від свого горла.