Колин Гувер – 9 листопада (страница 41)

Так, Ґленн нічогенько напився.

— Ти його знаєш? — здивовано питає Теодор, киваючи на Бена.

Ґленн намагається вказати на мене, і нарешті помічає мої виразні очі. На щастя, він не такий п’яний, щоб не зрозуміти мої натяки.

— Ну... ем-м... — починає він, затинаючись. — Ми... той... Ну... ми зустрічалися сьогодні. У туалеті.

Теодор захлинається своїм напоєм.

— Ви зустрічалися в туалеті?

Розуміючи, що мені треба конче здиміти звідси, вислизаю з-за столика. Це вже занадто.

— Хочеш, я піду з тобою? — питає Ембер, хапаючи мене за лікоть.

Я заперечно хитаю головою. Думаю, вона має здогадатися, що я сподіваюся, що Бен піде за мною й нарешті пояснить, якого біса він тут робить.

Я швиденько йду до вбиральні, почуваючись трохи ніяково, що так раптово зірвалася з місця. Аж смішно стає, як доросла жінка може раптово забути, як слід поводитися, опинившись поряд з певною людиною. Відчуваю, що зсередини мене пече вогнем, наче аж кістки палахкотять. Щоки горять вогнем. Шия горить вогнем. Усе горить вогнем. Треба просто вмитися холодною водою.

Заходжу до вбиральні, і хоч не відчуваю, що конче треба йти до кабінки, однак прямую туди й сідаю попісяти. Ембер змусила мене одягнути спідницю, а в спідниці так легко ходити в туалет, що було б дурістю не скористатися нагодою. Крім того, я майже певна, що викличу таксі й поїду додому відразу після того, як дам Бену по пиці, тож не зайвим буде попісяти на дорогу.

Чому я виправдовуюся за те, що пісяю?

Може, тому що знаю, що насправді я лише тягну час. Не впевнена, чи готова вже вийти з убиральні.

Коли мию руки, помічаю, як вони тремтять. Дивлюся на себе в дзеркало і намагаюся дихати глибоко й рівномірно, аби бодай трохи заспокоїтися. Зараз я дивлюся на себе в дзеркало зовсім не так, як до знайомства з Беном. Я вже не зациклююся на своїх недоліках. Іноді, звичайно, почуваюся трохи невпевнено, та, дякуючи Бену, навчилася приймати себе такою, як я є, і бути вдячною за те, що залишилася жива. Часом серджуся на себе, усвідомлюючи, що стала така впевнена в собі завдяки Бену, і намагаюся переконати себе, що насправді повинна ненавидіти його. Тоді моє життя стало б значно легшим.

Але важко ненавидіти людину, яка позитивно вплинула на твоє життя. Тому й не забуваю негативні моменти, пов’язані з ним. А ще наразі безмежно вдячна Ембер за те, що змусила мене сьогодні причепуритися. На мені обтислий фіолетовий топік, який підкреслює мої зелені очі, а волосся відросло на декілька сантиметрів порівняно з минулим роком. І добре, що Бен бачить цю версію мене, а не ту, яка валялася й горювала вдома на дивані дві години тому. Я не хочу йому мститися, але було б непогано, якби він, дивлячись на мене, зрозумів, що втратив. Знаючи, що він бодай трохи шкодує, я легше б сприймала те, що він закохався в іншу.

Поки витираю руки, в голові крутиться безліч запитань. Чому він сам, без Джордін? Вони що, розійшлися? Чому він узагалі прийшов? Як він довідався, що я буду тут? Чи він випадково тут опинився? Невже він сподівався, що зустріне мене в цьому клубі?

Моє відображення не дає жодної відповіді, тому я сміливо рушаю до виходу, знаючи, що він, напевно, вже десь там. Чекає.

Щойно відчиняю двері, як чиясь рука хапає мене за зап’ясток і тягне по коридору, подалі від юрби. Мені навіть не треба його бачити, щоб знати, що це він. Усе моє тіло пронизує знайоме відчуття електричного розряду, яке виникає між нами, варто нам опинитися поряд.

Я спиною притуляюся до стіни, він упирається в неї руками біля моєї голови і свердлить мене очима.

— Наскільки в тебе все серйозно з цими Штанцями З Китами?

А. хай йому! Бен змушує мене сміятися прямо з ходу.

— Я ненавиджу ці його штани, — кажу я, стогнучи.

Його обличчя розпливається в кривій самовдоволеній усмішці. Та за мить вона зникає, змінюючись розчаруванням.

— Чому ти не прийшла сьогодні? — питає він.

Я не можу відрізнити стукіт свого серця від ритмів музики. Через те, що Бен стоїть так близько до мене, вони злилися воєдино.

— Я ж сказала торік, що не прийду сьогодні. — Я дивлюся через увесь коридор на зал. Тут дуже темно, ми далеко від людей, від туалетів. Якимось дивним чином у будівлі, переповненій розпашілими тілами, ми знайшли, де усамітнитися. — Як ти довідався, що я сьогодні буду тут?

Бен байдуже відмахується.

— Відповідь на це питання навіть близько не така важлива, як відповідь на моє. То наскільки в тебе все серйозно з цим хлопцем?

Він говорить дуже тихо, а його обличчя надто близько до мого. Я відчуваю тепло, що йде від його шкіри. Важко за таких умов зосередитись.

— Я забула, що ти запитав.

Я стою, похитуючись. Він стискає моє стегно, тому я й не падаю.

— Ти що, п'яна? — запитує Бен, примружившись.

— Не п'яна, а напідпитку. А це різні речі Як там Джордін?

Не знаю, чому я промовляю це ім'я з такою люттю. Адже не тримаю на неї зла. Ну хіба що трішечки. Але не більше. Бо Олівер — такий милий малюк, і важко сердитися на жінку, яка привела на цей світ таку милоту.

Бен зітхає і на мить відводить очі.

— Джордін у порядку. З ними все гаразд.

Гаразд. Я рада за них. Я рада за нього, і за Олівера, і за всю їхню грьобану сімейку.

— Це все дуже класно, Бене, але мені треба повертатися до свого кавалера.

Я намагаюся протиснутися повз нього, але він нахиляється ближче, придавлюючи мене всім тілом до стіни. Притуляється лобом до моєї скронь Стогне, і його дихання торкається мого волосся. Я міцно-міцно заплющую очі.

— Не будь такою, — шепоче він мені на вухо. — Я сьогодні збився з ніг, розшукуючи тебе.

Мене аж пересмикує від того, що його слова пурхають метеликами у мене в животі. Бен просуває руки мені за спину й обіймає мене. Він став сильнішим. І рішучішим. Він став уже справжнім чоловіком. Уся напружившись, питаю його:

— Ти досі з нею?

Він миттю сумнішає і каже:

— Феллон, ти ж чудово мене знаєш. Якби в мене була дівчина, я точно не стояв би тут із тобою й не намагався переконати тебе поїхати зі мною додому.

Бен не зводить із мене погляду. Він чекає, як я зреагую на його слова. Кожен міліметр мого обличчя він обмацує очима, сповненими бажання.

Я намагаюся не зважати на те, як він притулився до мене всім тілом, міцно затиснувши ногами моє стегно. Він тисне з такою силою, що я розумію — його очі не брешуть. Я відчуваю його кожною клітинкою. Його губи небезпечно близько до моїх. І я згадую ніч, яку ми провели разом. Єдину ніч, коли я вся віддалася чоловіку: тілом, серцем і душею. І від думок про те, що він тоді робив зі мною, я мало не схлипую.

Але я сильніша за свої гормони. Повинна бути сильнішою. Я не можу дозволити йому знову розбити моє серце, бо ще не залікувала торішні рани. Вони ще й досі не загоїлися, а він лізе в них голими руками і вивертає м’ясом назовні.

— Поїхали зі мною додому, — шепоче він.

Ні. Ні, ні, ні, Феллон.

Я енергійно хитаю головою з боку в бік і докладаю титанічних зусиль, аби випадково не кивнути.

— Ні, Бене. Ні. Минулий рік був найважчим у моєму житті. Не сподівайся, що я все покину й побіжу за тобою на край світу лише тому, що ти сьогодні раптом об’явився.

Він ледь чутно торкається пучками моєї щоки.

— А я цього й не сподіваюся, Феллон. Однак молюся про це щовечора. Падаю на коліна й благаю всіх богів, які мене можуть почути.

Здається, що його слова проникають у мої груди й витискають усе повітря з легень. Я заплющую очі й відчуваю на підборідді його дихання.

Він користується тим, що ми далеко від людей, а ще — моєю слабкістю. І мені хочеться вдарити його за це. Та спершу треба дізнатися, чи він такий самий на смак. Чи рухається його язик так само, як колись. Чи торкатиметься він мене так, наче це привілей.

Ззаду я спираюся на стіну, спереду мене підтримує Бен, та все одно, коли його рука лягає на моє стегно, а пальці починають повільно згрібати спідницю, відчуваю, що ще мить — і я гепнуся на підлогу. Нам треба стільки всього обговорити, але моє тіло хоче, щоб я тримала рот на замку, а його рука не спинялася. Я так скучила за його дотиками, і хай скільки б зусиль докладала, щоб вирватися й спробувати піти від Бена, не певна, що коли-небудь відчуватиму такий само фізичний потяг до іншої людини. Ні з ким я не почувалася такою бажаною, як з ним. І мені цього бракує. Того, як він дивиться на мене, як торкається мене, як змушує відчути, що мої шрами — це приємний бонус, а не вада. Важко сказати «ні» цьому почуттю, хай як боляче мені було торік.

— Бене! — шепочу я. І я зовсім не протестую. Просто мені хочеться вголос промовити його ім’я.

Він заривається обличчям у мою шию і вдихає мене. Я миттю забуваю, проти чого там хотіла протестувати. Відкидаю голову на стіну й відчуваю, як його рука ковзає ззаду по моєму стегну. Ось він торкається країв моїх трусиків, а наступної миті його пальці вже ковзають під тканину. Я здригаюся всім тілом. Доводиться припасти обличчям до його плеча і схопитися за його сорочку, аби встояти на ногах. Він тільки торкнувся моїх сідниць, а в мене весь світ пішов обертом. Мені має бути соромно.

Бен відхиляється назад, зовсім трішечки, щоб озирнутися. Не знаю, кого чи що він там виглядає, та, побачивши, що поряд нікого немає, він різко шарпається праворуч — до дверей. Натискає на дверну ручку, і вона піддається. Бен не зволікає ні секунди. Хапає мене за стан і заштовхує до якоїсь темної кімнати. Двері відразу ж зачиняються за нами, і гучні баси з танцполу стають майже нечутними.