Колин Гувер – 9 листопада (страница 40)

— Теодоре, — каже Ембер, проводячи пальцем по обідку своєї майже порожньої склянки. — У тебе є якесь прізвисько чи всі так і звуть тебе Теодор?

— Просто Теодор, — каже він. — Мого батька часом називають Тедді, тож виникне плутанина, якщо і мене почнуть

так кликати. Особливо коли ми повернемося на Нантакет

І зберемось у родинному колі.

— Страх як цікаво, — каже вона й переводить погляд на мене. — Сходиш зі мною до бару?

Я киваю і встаю з-за столу. Дорогою до бару Ембер бере мене за руку і стискає її.

— Благаю, скажи, що ти не займалася з ним сексом.

— Ми з ним лише чотири рази зустрічалися, — відказую я. — А я не така доступна.

— З Беном ти займалася сексом на третьому побаченні, — зауважує вона у відповідь.

Мені неприємно, що вона згадала про Бена, та, мабуть, якщо ти обговорюєш із подругою своє статеве життя, то єдиний хлопець, з яким ти займалася сексом, неодмінно спливе в розмові.

— Може, й так, але то зовсім інше. Ми вже давно знали одне одного.

— Ви знали одне одного три дні, — наполягає вона. — Не можна зараховувати всі три роки, якщо ви спілкувалися лише один день на рік.

Ми підходимо до бару.

— Давай змінимо тему, — пропоную я. — Що питимеш?

— Це залежить від наших потреб, — каже вона. — Ми питимемо, щоб запам’ятати цю ніч назавжди? Чи щоб забути минуле?

— Звісно, щоб забути.

Ембер обертається до бармена й замовляє чотири шоти. Коли він ставить їх перед нами, беремо по чарці й цокаємося.

— За те, аби ти прокинулася десятого листопада і не пам’ятала дев’ятого, — виголошує Ембер.

— За це й вип'ємо.

Ми випиваємо перші шоти й одразу закріплюємо успіх наступною порцією. Зазвичай я п’ю небагато, але зараз готова на все, аби лише цей день швидше минув.

* * *

Спливає пів години, і шоти роблять свою справу. Я почуваюся веселою і трохи п’яною, і навіть не серджуся на Теодора, що він сьогодні розпускає руки. Ембер з Ґленном пару хвилин тому пішли танцювати, а Теодор весь цей час монотонно розповідає мені про якусь... хрінь.

Але я й гадки не маю, про що він белькоче. Здається, я взагалі його не слухаю.

Ґленн повертається за столик, сідає навпроти нас, а я примушую себе зосередитися на обличчі Теодора, удаючи, що уважно слухаю його маячню про якусь рибалку, на яку він їздив зі своїм двоюрідним братом під час літнього сонцестояння. А коли воно, в біса, буває те літнє сонцестояння?

— Я можу вам чимось допомогти? — запитує Теодор Ґленна якось не вельми доброзичливо. Мене дивує його інтонація. Обертаюся, щоб глянути на Ґленна.

І бачу... що це не Ґленн.

На мене дивиться пара карих очей, і мені раптом хочеться скинути із себе липкі рученята Теодора і переповзти на протилежний бік столу.

Пішла ти, доля! Пішла ти в дупу!

По Беновому обличчю повільно розповзається усмішка, коли він знову переключає увагу на Теодора.

— Вибачте, що втручаюся, — каже Бен, — але я ходжу від столика до столика і ставлю парам декілька запитань для свого дипломного проекту. Дозволите і вас дещо запитати?

Теодор попускається, збагнувши, що Бен прийшов не для того, аби помітити його територію. Або він просто так думає.

— Так, авжеж, — відказує Теодор і через стіл стискає Бе-нову руку. — Я — Теодор, а це — Феллон, — каже він, представляючи мене єдиній людині, яка побувала в мені.

— Радий познайомитися, Феллон, — говорить Бен, стискаючи мою долоню відразу обома руками. Потім швиденько проводить пальцями по моєму зап'ястку, і від його дотику моя шкіра аж горить. Коли він відпускає мою руку, я обдивляюся її, упевнена, що на ній залишилися сліди.

— Я Бен.

Я ліниво підіймаю брови, сподіваючись, що маю наразі доволі байдужий вигляд. Заради всього святого, що він тут робить?

Бен дивиться мені в очі, потім переводить погляд на мої губи, та вже наступної миті уважно дивиться на Теодора.

— Скажіть, ви живете в Лос-Анджелесі, Теодоре?

Моєму затуманеному алкоголем мозку треба обробити купу інформації.

Бен зараз тут.

Тут.

І він розпитує хлопця, з яким у мене побачення.

— Більшу частину свого життя. Думаю, років двадцять.

Я кидаю погляд на Теодора.

— А я думала, що ти виріс на острові Нантакет.

Він нервово совається й хихотить, стискаючи мою руку, яка лежить на столі.

— Я там народився, а не виріс. Ми переїхали до Лос-Анджелеса, коли мені виповнилося чотири роки.

Потім він знову повертає голову до Бена, і, хай ти згориш, Ембер знову перемагає.

— Отже, — каже Бен, показуючи пальцем то на мене, то на Теодора, — ви зустрічаєтеся?

Теодор обіймає мене й підсуває ближче до себе.

— Ми працюємо над цим, — відповідає він і усміхається мені. А потім знову дивиться на Бена. — У вас якісь дивні запитання, надто особисті. Яка тема вашої роботи?

— Я досліджую ймовірність існування споріднених душ, — відказує Бен, потираючи шию.

— Споріднених душ? — перепитує Теодор і усміхається. — Це така тема дипломної роботи? Хай бог милує!

— А ви не вірите в існування споріднених душ? — цікавиться Бен, вигнувши брову.

Теодор обіймає мене за плечі й відкидається на спинку диванчика.

— А ви, як я розумію, вірите? Зустріли вже свою половинку? — Теодор обводить зал глузливим поглядом. — Може, ще й скажете, що вона зараз тут, з вами? І як же її звати? Попелюшка?

Я повільно переводжу погляд на Бена. Не певна, що хочу почути це ім'я. Він поїдає мене очима, час від часу кидаючи погляд на пальці Теодора, які ковзають по моїй руці вгору-вниз.

— Ні, зараз вона не зі мною, — каже Бен. — Власне, вона мене сьогодні продинамила. Я чекав її чотири години, а вона так і не прийшла.

Його слова, наче бурульки. Гарні й гострі, як ножі. Я ковтаю клубок, який підступив до горла. Невже він справді прийшов на зустріч? Навіть після того, як я торік йому сказала, що мене не буде? Від його слів усе всередині перевертається. Мені здається, що все неправильно. Передусім те, що я сиджу тут з хлопцем, дотики якого викликають у мене огиду.

— Що ж то за дівка, яку доводиться чекати аж чотири години? — питає Теодор крізь сміх.

Бен відкидається на спинку диванчика, а я уважно стежу за кожним його рухом.

— Вона така одна на цілім світі, — тихо каже він, щоб ніхто не почув. А може, його слова були адресовані лише мені.

До речі, ось і Ембер. Чи, може, я вже казала про Ембер. Відколи тут з'явився Бен, не пам’ятаю, що казала, а що — ні, бо мій мозок перетворився на купу вати. Словом, Ембер повернулася.

Я дивлюся на неї, витріщивши очі. Вона здивовано кліпає, переводячи погляд з мене на Бена і назад, наче один із нас — міраж. І я чудово розумію її, бо почуваюся так само. А може, в усьому винні шоти? Я хитаю головою і не зводжу з неї очей, намагаючись подати знак, щоб вона не показувала, що знає Бена. Сподіваюся, вона розуміє мої мовчазні сигнали. Слідом за нею підходить і Ґленн. Намагаюся підморгнути і йому, та він не звертає на мене уваги, підходить до столика, широко всміхається і кричить:

— Бене!

Затим радісно підсідає до нього і згрібає в обіймах, наче зустрів давнього друзяку.