Колин Гувер – 9 листопада (страница 39)

Феллон намагається вирватися, але я тримаю її міцно.

— Чекай. Будь ласка, дай відповідь на одне запитання.

Вона перестає пручатися і дозволяє й далі себе обіймати.

— Ти повернулася до Лос-Анджелеса заради мене? Заради нас?

Почувши ці слова, вона миттю розслабляється. А моє серце провалюється кудись униз, стукаючись об стінки грудної клітки. І коли вона не заперечує цього, я притискаю її до себе ще міцніше.

— Феллон, — шепочу я. — О боже, Феллон. — Обережно торкаюся її підборіддя і змушую подивитися мені в очі. — Ти кохаєш мене?

Її очі наповнюються страхом, ніби вона не знає, що відповісти. А може, навпаки, питання лякає її, бо вона добре знає, що відчуває до мене, але не хоче цього відчувати. Я знову питаю, і цього разу майже благаю її.

— Будь ласка, я не зможу прийняти рішення, доки не знатиму, що ти відчуваєш до мене те саме, що і я до тебе.

Вона пильно дивиться на мене й рішуче хитає головою.

— Я не збираюся змагатися з жінкою, яка сама виховує дитину, Бене. Я не стану тією мерзотницею, яка забере тебе в неї. Вона вже й так добряче настраждалася. Тож не переймайся. Тобі не треба приймати ніяких рішень. Я вже все зробила за тебе.

Вона намагається пройти повз мене, але я беру її обличчя руками й благально зазираю їй у вічі І бачу в них непохитність. Хоча вона ще не промовила ні слова.

— Благаю, — шепочу я. — Не роби цього ще раз. Ми не зможемо нічого виправити, якщо ти знову від мене підеш.

Вона роздратовано дивиться на мене.

— Цього разу ти не залишив мені вибору. Ти прийшов закоханий в іншу. Ти ділиш ліжко з іншою жінкою. Твої руки торкаються іншої, а не мене. Твої губи пестять шкіру іншої, а не мою. І байдуже, хто в цьому винен. Може, я, бо поїхала від тебе торік. Чи ти, бо не зрозумів, що я вчинила так лише заради тебе. Ми вже нічого не змінимо. Маємо, що маємо.

Феллон вислизає з моїх рук і відчиняє дверцята своєї автівки, не зводячи з мене очей, повних сліз.

— Їм дуже пощастило, що в них є ти. Бене, ти будеш чудовим батьком для нього.

Вона сідає в автівку й гадки не має, як моя душа кривавиться. Отетерілий, стою і не можу її зупинити. Не можу промовити ні слова. Не можу благати. Бо знаю — що я не сказав би, нічого не зміниться. Принаймні сьогодні. Доки я не наведу лад у своєму житті.

Феллон опускає вікно зі свого боку, витирає чергову сльозу зі щоки й говорить:

— Я не приїду наступного року. Вибач, якщо це зашкодить твоїй книжці. Я зовсім цього не хотіла. Але я так не можу.

Вона не може покинути мене назавжди. Я хапаюся за ручку дверцят і нахиляюся до відчиненого вікна.

— Хрін з тією книжкою, Феллон! Мені до неї байдуже. І завжди було байдуже! Мені потрібна лише ти! І тоді, і тепер.

Вона мовчки дивиться на мене, потім піднімає скло і рушає з місця. Не зупиняється навіть тоді, коли я починаю бігти за автівкою, буцаючи її ногами, доки мені вистачає сил.

— Трясця! — кричу я, копаючи гравій під ногами. Копаю його ще і ще, здіймаючи куряву. — Хай йому грець!

І як мені тепер повертатися до Джордін, коли в мене більше немає серця, щоб віддати його їй?

 

П'ЯТЕ 9 ЛИСТОПАДА

Мої недоліки вона загорнула в своє милосердя

Й підтримує своїм хибним сприйняттям.

Але, пестячи своїми губами мою шкіру,

Вона розкриє мій обман.

Бентон-Джеймс Кесслер

 

Феллон

Раніше, думаючи про своє життя, я завжди розділяла всі події на «до пожежі» і «після пожежі».

Більше такого не роблю. Але не тому, що подорослішала. Навпаки, адже нині думаю про своє життя як «до Бентона-Джеймса Кесслера» і «після Бентона-Джеймса Кесслера».

Знаю, це жалюгідно. І навіть гірше. Бо вже минув рік, відколи наші шляхи розійшлися, а я й досі думаю про нього так само, як думала до періоду «після Бентона-Джеймса Кесслера». Однак нелегко перестати думати про того, хто так сильно вплинув на твоє життя.

Я не бажаю йому зла. І ніколи не бажала. Особливо після того, як побачила, як він страждав торік, коли ми порвали стосунки. Певна, якби я розплакалася і благала обрати мене, він би так і зробив. Але я не хочу бути з тим, кого треба просити про це. І не хочу стосунків, у яких, крім нас двох, може бути ще хтось третій. Навіть якщо така можливість мінімальна.

Я не з тих, хто вірить, що всі події в цьому світі навіщось відбуваються. Тому відмовляюся вірити в те, що нам судилося розійтися. Бо якщо повірю в це, то доведеться повірити і в те, що Кайлу судилося померти в такому молодому віці. Тому мені комфортніше жити з думкою, що іноді просто трапляється якесь лайно.

Постраждала від пожежі? Лайно трапляється.

Зруйнована кар'єра? Лайно трапляється.

Втратила любов свого життя через вдовицю з маленьким дитям? Лайно трапляється.

І я не хочу вірити, що все моє життя розписано наперед, а я аж ніяк не можу вплинути на те, де і з ким я врешті буду. Але якщо моє життя таки справді визначене наперед, і воно аж ніяк не залежить від того, що я вирішу й що оберу, то хіба важливо, вийду я сьогодні ввечері з дому чи ні?

Аж ніяк. Але Ембер вважає, що це дуже важливо.

— Скільки можна сидіти вдома й горювати? — питає вона, сідаючи на диван біля мене.

— Я не горюю.

— Горюєш-горюєш.

— А от і ні.

— Тоді чому ти не хочеш піти сьогодні з нами до міста?

— Не хочу бути п’ятим колесом до воза.

— Тоді зателефонуй Тедді.

— Теодору, — поправляю я.

— Ти ж знаєш, я не можу називати його Теодором, зберігаючи при цьому серйозний вираз обличчя. Вважаю, це ім’я має бути зарезервовано за членами королівських родин, і крапка.

Я сподівалася, що вона забула його ім’я. Я декілька разів зустрічалася з ним, і тепер вона щоразу згадує про нього. Ембер бачить, що я починаю дратуватися, тому продовжує захищатися.

— Він носить штани, на яких вишиті малесенькі кити, Феллон. Я двічі гуляла з вами, і він тільки й знав, що торочив про своє дитинство на острові Нантакет. Але ніхто з Нанта-кета не розмовляє як серфер. Повір мені.

Вона має рацію. Він і справді без угаву править про той Нантакет, наче всі мають заздрити, що він там жив. Та попри це його невеличке дивацтво і чудернацькі штани, він один з небагатьох хлопців, з якими я можу забути про Бена бодай на декілька годин.

— Якщо ти так ненавидиш Теодора, то нащо наполягаєш, аби я сьогодні запросила його піти з нами?

— У мене немає до нього ненависті, — відказує Ембер. — Просто він мені не подобається. Та, як на мене, краще піти з ним погуляти, ніж сидіти тут і горювати, що сьогодні дев’яте листопада і ти більше не проводиш цей день з Беном.

— Я горюю зовсім не через це, — брешу я.

— Можливо, але принаймні ми обоє зійшлися на тому, що ти таки горюєш. — Вона бере мій телефон. — Я напишу Тедді, що ми чекатимемо його в клубі.

— Завдаєш собі й Ґленну халепи, бо я в клуб не поїду.

— Так, годі дурню молоти. Збирайся мерщій. І одягни щось гарненьке.

* * *

Вона завжди перемагає.

І ось я... у клубі. А не горюю тихенько вдома на дивані, як планувала.

І Теодор знову натягнув ці дурнуваті штани з китами. Невже для нього це так принципово? Виходить, що Ембер знову перемогла, і вона таки має рацію.