Колин Гувер – 9 листопада (страница 37)

Я відволікаюся від думок, відчувши на своєму плечі чиюсь руку. Піднімаю очі, сподіваючись побачити Бена. І я бачу його... але не самого. Я бачу Бена і... малюка.

Так, це його племінник.

Розумію це одразу, тому що в малюка Бенові очі. Кайлові очі. Це все так неочікувано, що я намагаюся розібратися з усім по черзі. По-перше, Бен прийшов. Він усміхається мені, коли я підводжуся, щоб обійняти його. Цього вже достатньо, аби полегшено зітхнути.

По-друге, Бен обіймає малюка, який сидить у нього на руці. Побачивши його з племінником на руках, я ще раз переконуюся, що торік зробила правильний вибір, хоч Бен і не погоджувався тоді зі мною.

Звісно, я сподівалася побачити сьогодні його племінника, але думала, що спершу ми з Беном поговоримо про наше торішнє прощання. Але я можу й потерпіти. Особливо заради такого милого малюка.

Він сором’язливо всміхається до мене, і я бачу, що він дуже схожий на Джордін. У ньому майже порівну від Джордін і Кайла. Цікаво, як вона почувається... коли дивиться на сина і бачить, що він так схожий на татка, якого вже немає.

Бен відпускає мене з обіймів і усміхається до малюка.

— Феллон, будь ласка, познайомся з моїм племінником, Олівером. — Він бере крихітну ручку Олівера й махає мені. — Олівер, це Феллон.

Я підіймаю руку, й Олівер одразу простягає до мене ручки. Приголомшена, беру його на руки й тримаю так, як щойно це робив Бен. Давненько в мене на руках не сиділи малюки.

І це дуже добре, що він сам попросився. Було б гірше, якби я полізла до нього, а він розплакався.

— Йому подобаються гарні дівчатка, — каже Бен і хитро всміхається до мене. — Я принесу дитячий стілець.

Бен відходить, а я сідаю на місце і саджу Олівера на стіл перед собою.

— Який же ти красунчик! — кажу я йому. Він і справді гарненький. На вигляд дуже щасливий малюк. І я рада за Джордін, хоча й прикро, що Кайл ніколи не побачить свого сина. Бен повертається з дитячим стільцем, і я проганяю від себе такі думки.

Поставивши стілець поряд зі столом, Бен садовить у нього Олівера і пристібає його. Я й не помічала, що в Бена через плече висить сумка з підгузками, доки він не зняв її, щоб сісти. Він копирсається в сумці, доки не знаходить контейнер з перекусками, ставить його на стіл перед Олівером, спершу ретельно витерши поверхню. І весь час говорить з малюком як із дорослим. Він не сюсюкає з ним, і мушу визнати, що це дуже мило — бачити, як він розмовляє з малюком на рівних.

У Бена справжній талант спілкуватися з дітьми. Це вражаюче. І... доволі сексуально.

— Скільки йому зараз?

— Десять місяців, — каже Бен. — Він народився під Новий рік. На кілька тижнів раніше, але з ним усе гаразд.

— То тепер весь світ святкуватиме його день народження із салютами і феєрверками, так само, як і твій?

Бен усміхається.

— Знаєш, а я про це якось ще й не думав.

Олівер грається з пластівцями, які лежать перед ним, цілком задоволений, що на нього ніхто не звертає уваги. І мене

це втішає, бо з’являється надія, що ми з Беном зможемо серйозно поговорити, попри компанію його племінника.

— Я дуже радий бачити тебе, Феллон, — каже він, проводячи своїм великим пальцем по моєму. — Справді, дуже радий.

Він такими щирими очима дивиться на мене, що хочеться схопитися й поцілувати його просто тут. Бен не зненавидів мене. Він не образився на мене. Почуваюся так, наче вперше за рік вдихнула ковток свіжого повітря.

Я перевертаю руку, щоб стиснути його пальці, та він раптово зривається з місця, щоб підсунути пластівці ближче до Олівера.

— Вибач, що довелося прийти з ним. Джордін сьогодні працює, а нянька в останню хвилину сказала, що не зможе допомогти.

— Усе гаразд, — кажу я йому. І так воно є й насправді. Мені подобається дивитися, як він спілкується з Олівером. Це ще одна риса, про яку я не знала. — Як там Джордін?

— Добре, — відказує Бен і киває так, наче й себе хоче переконати в цьому. — Ні, справді добре. Вона чудова мама. Кайл пишався б нею. — Останнє речення він промовляє тихіше. — А ти як? Як там Нью-Йорк?

Не знаю, що йому відповісти. Мені здається, зараз не найкращий час, аби говорити на цю тему, тож лишаю його запитання без відповіді.

— Щоразу почуваюся дуже дивно, — кажу я, змінюючи тему, — коли бачу тебе вперше за рік. І щоразу не знаю, що казати і що робити.

Насправді я брешу. Раніше нічого дивного в цьому не було, та через минулорічне прощання зараз я почуваюся вкрай ніяково.

Бен простягає руку через стіл, накриває нею мою і легенько стискає.

— Я теж хвилююся, — каже він, ніби намагається втішити мене. Аж раптом, глянувши на наші руки, він відсмикує свою і прочищає горло. Дуже цікаво спостерігати, як він намагається поводитися шляхетно перед Олівером.

— Ти вже щось собі замовила?

Бен бере меню і якусь мить мовчки вдивляється в нього, але видно, що він його не читає.

Він хвилюється значно більше, ніж варто було б, але торік ми розійшлися не вельми люб’язно. Починаю думати, що він не так хвилюється, як почувається згорьованим і розчарованим. Знаю, що минулого року завдала йому болю, але ж він мав удосталь часу, аби зрозуміти, чому я зробила те, що зробила. І сподіваюся, він розуміє, як важко мені було йти від нього в ту хвилину, коли його душа нестерпно боліла. Значно важче було мені йти, ніж йому залишатися. Я прожила весь минулий рік із важким серцем, бо з голови не йшли ці думки.

Ми робимо замовлення, Бен додатково бере картопляне пюре для Олівера, і я знову аж млію від того, як він чудово дбає про хлоп’я. Намагаюся розрядити атмосферу якоюсь балаканиною і розповідаю про те, що в мене з’явилася нова мета в житті — відкрити студію талантів. Він усміхається і каже:

— Отже, ти більше не Феллон Переломна.

— А як же тепер мене звати? — запитую я.

Він задумливо дивиться на мене й за мить говорить:

— Вчителька Феллон.

І мені дуже подобається моє нове ім’я.

Потім він розповідає, що у травні закінчив коледж, і мені стає сумно, що не була з ним поряд у такий важливий для нього період. Але я знаю, що попереду в нас ще багато визначних подій. Я піду на його випускну церемонію, коли він отримає бакалавра, бо, за його словами, наразі він працює саме над цим. А ще підробляє фрілансером в онлайн-журналі та планує розвивати свою кар’єру до ступеня магістра з технічної документації.

Затим Бен узявся годувати Олівера картопляним пюре. Хлопчик слухняно відкриває рота, а Бен набирає в ложку пюре і запихає йому до рота. Малюк тре оченята і, здається, збирається заснути просто над тарілкою.

— Він уже говорить якісь слова?

Бен усміхається до Олівера і гладить його по маленькій голівці.

— Зовсім мало. І я певен, що це в нього виходить якось випадково. А здебільше він лепече щось своєю дитячою мовою, як усі малюки. — Бен сміється і додає: — Думаю, він уже промовив своє перше лайливе слово! Минулого тижня ми, як завжди, залишили в його кімнаті радіоняню на ніч, і він чітко і ясно сказав «гімно». Тож можна вважати, що процес пішов.

Бен грайливо щипає Олівера за щічку, а хлопчик усміхається до нього. І цієї миті я прозріваю.

Бен ставиться до Олівера як батько до сина.

Олівер дивиться на Бена як на батька.

Бен каже про себе з Джордін «ми».

І вони залишають на ніч у кімнаті Олівера радіоняню... а це означає... що вони сплять разом, в одній кімнаті?

Я різко втягую ротом повітря, відчуваючи, що весь мій світ перевернувся догори дриґом. Від усвідомлення нової реальності хапаюся за стіл.

Почуваюся такою ідіоткою.

Бен одразу помічає зміни в моїй поведінці, і коли ми зустрічаємося очима, починає повільно хитати головою, розуміючи, що бовкнув зайвого.

— Феллон, — тихо каже він. Але більше не говорить ані слова.

Певна річ, він бачить, що я все зрозуміла. І не робить нічого, аби переконати мене в тому, що я помилилася. Тільки дивиться на мене винуватими очима.

А мене вмить охоплюють ревнощі. Несамовиті, люті ревнощі. Я зриваюся з місця й біжу до вбиральні, бо не хочу, аби він бачив, як за лічені секунди знищив мене під корінь. Бен кричить мені вслід, але я не зупиняюся. І добре, що він прийшов з Олівером, тож не зможе побігти за мною.

Я підбігаю до раковини, хапаюся за неї обома руками й дивлюся на себе в дзеркало.

Феллон, заспокойся. Не плач. Потерпи. Вдома оплакуватимеш своє розбите серце.

Я не була готова до такого. А тепер і гадки не маю, що мені з цим робити. Здається, я й справді відчуваю, як моє серце буквально розбивається на друзки, вкривається тріщинами і наповнює легені кров’ю. Я просто задихаюся.

Стримувати сльози стає все важче. Раптом двері до вбиральні відчиняються і різко зачиняються. Піднявши голову, бачу позаду себе Бена з Олівером на руках. Він дивиться на мене з гірким жалем. Заплющую очі, щоб не бачити його відображення в дзеркалі, опускаю голову й заходжуся слізьми.

 

Бен

Я не хотів, щоб Феллон дізналася про все саме так. Певна річ, я збирався все їй розповісти, але трохи згодом, бо хотів якось підготувати її до цієї новини. І зовсім не очікував, що звістка про нас із Джордін розіб'є їй серце. Ба більше, я думав, що вона порадіє за мене, а не засмутиться. А такої реакції геть не очікував. Чому вона поводиться так, ніби все це зачіпає її, якщо торік чітко дала зрозуміти, що її цікавить лише наша домовленість?