Колин Гувер – 9 листопада (страница 36)

— Судилося бути разом? Ти себе чуєш, Феллон? Це тобі не котрась із твоїх казочок. Це реальне життя, а в реальному житті іноді доводиться добряче рвати дупу задля того, щоб бути щасливими разом! — Хапаюся за голову й відступаю від неї на крок, намагаючись опанувати себе. Але щойно подумаю, як просто Феллон може сісти в це таксі і не бачитись зі мною увесь наступний рік, мене знову розриває на шматки. — Коли ти знаходиш свою любов, то повинен тримати її. Учепитися за неї обома руками й робити все можливе, щоб не втратити її. Не можна отак узяти та відійти від неї подалі, сподіваючись, що вона дочекається, коли ти будеш готова.

Не знаю, звідки в мені це все. Я ніколи не сердився на Феллон.

Але зараз я страшенно розлючений. Бо це дуже боляче. Боляче усвідомлювати, що після всього, що відбулося в моїй кімнаті, вона вирішила, що це для неї ні хріна не важить. Що я для неї ні хріна не важу.

Широко розкривши очі, вона спостерігає, як я борюся з усіма можливими емоціями, які в принципі бувають у людей.

А цей тиждень виявився надто щедрим на них. Починаючи зі смерті Кайла, розмови з Феллон учора вранці, зустрічі з нею на порозі свого дому і закінчуючи коханням у моєму ліжку. Якби мені треба було у вигляді графіка зобразити емоції, які охоплювали мене впродовж цього тижня, то в мене вийшов би зиґзаґ.

Помітивши, як Феллон скоса зиркає на таксі, припускаю, що вона ще раз обмірковує своє рішення.

Підходжу до неї, кладу руки їй на плечі, привертаючи до себе її увагу.

— Не їдь від мене отак.

Її плечі здригаються від зітхання. Вона легенько хитає головою.

— Бене, зрозумій, я не кидаю тебе. Я не роблю нічого такого, про що ми не домовлялися б під час нашої першої зустрічі. Я лише додержуюся правил, от і все. Ми домовилися про п’ять років. І так, я згодна, у твоїй кімнаті у нас сталася невеличка накладка, і ми ледь не виявили слабкодухість...

Я перебиваю її.

— Накладка? — питаю я, показуючи на свій дім. — Ти щойно назвала наше спільне рішення почати серйозні стосунки... накладкою?

Її обличчя вмить стає винуватим, але я не хочу слухати її виправдань. Мабуть, я помилився, бо коли кохався з нею, то був певен, що мало кому на цьому світі пощастило пережити те, що переживаємо ми. Якби вона бодай на краплину відчувала те саме, що й я, то хріна лисого ляпнула б зараз таку фігню.

Судома прошиває мій шлунок, і я докладаю всіх зусиль, аби не скорчитися від болю. Тримаюся мужньо і даю Феллон

останній шанс. Дуже хочу, аби нона підтвердила, що я не нафантазував собі те, що відбулося між нами вчора.

Я ніжно обхоплюю ЇЇ обличчя руками і проводжу великими пальцями по щоках, піднімаючи голову, щоб вона подивилася на мене. Феллон нервово ковтає слину, і я розумію, що моя поведінка змушує її нервувати.

— Феллон» — кажу я якомога спокійніше, — мені начхати на книжку. Я не хочу її закінчувати. У цьому житті мені потрібна лише ти. Хочу бути з тобою щодня. Хочу бачити тебе щодня. Я тільки почав закохуватися в тебе. Та якщо ти не хочеш закохуватися в мене, скажи про це просто зараз. Чи хочеш ти, аби я став частиною твого життя не лише на дев’яте листопада? Якщо скажеш «ні», я розвернуся й піду в дім, і все буде так, як було доти, доки ти не з’явилася тут учора. Я й далі працюватиму над книжкою, і ми побачимося наступного року. А якщо ти скажеш «так»... Якщо ти скажеш, що хочеш бути зі мною щодня упродовж наступного року, хочеш закохуватися в мене, тоді я поцілую тебе. І обіцяю, що це буде на одинадцять балів. А потім я кожен божий день старатимуся довести тобі, що ти зробила правильний вибір.

Я міцно тримаю її обличчя. А вона не зводить з мене пильного погляду.

Потім у кутиках її очей збираються сльозинки і стікають по щоках. Вона хитає головою.

— Ні, Бене, так не можна...

— Феллон, скажи «так» чи «ні». Це все, що я хочу почути. Благаю, скажи «так». Благаю, скажи, що ти теж тільки почала закохуватися в мене.

— Цей рік ти маєш бути тут, зі своєю сім’єю. Ти знаєш це не гірше за мене. 1 стосунки по телефону нам наразі зовсім не потрібні. Бо замість того, щоб зосереджуватися на своїх цілях, ми щохвилини прагнутимемо поговорити одне з одним. Ми все переробимо і підлаштуємо так, щоб бути разом, а це неправильно. Принаймні тепер. Треба закінчити розпочате.

Усі її слова влітають мені в одне вухо і вилітають у друге, бо це зовсім не та відповідь, яку я хотів почути. Я нахиляюся доти, доки паші очі опиняються на одному рівні.

— Так. Чи ні?

Здригнувшись, вона вдихає повітря. А потім, докладаючи зусиль, щоб голос прозвучав щиро, каже:

— Ні. Ні, Бене. Повертайся в дім і закінчуй свою книжку.

Ще одна сльоза стікає по щоці, але цього разу з мого ока. Відступаю на крок назад і відпускаю її. Феллон сідає на заднє сидіння таксі й опускає віконце. Але я не дивлюся на неї. Стою, втупившись у землю й чекаючи, коли вона розколеться навпіл і проковтне мене цілком.

— Понад усе я хочу одного — щоб увесь світ сміявся з тебе, Бене. — Я чую сльози в її голосі. — А цього не станеться, якщо я не зроблю для тебе те, що ти зробив для мене того дня, коли ми зустрілися. Ти відпустив мене. І надав мені сил. Я хочу віддячити тобі тим самим. Хочу, аби ти йшов за своєю пристрастю, а не за велінням серця.

Таксі починає здавати назад, і в мене мелькає думка, що, може, Феллон нарешті зрозуміє, як переплуталися в неї пріоритети. Тому що моя пристрасть — це вона. А книжка — то було так, лише для відмазки.

Якусь мить розмірковую, чи не кинутися за нею й не влаштувати сцену, як у любовних романах.

Я міг би побігти за таксі, а коли воно зупинилося б, я відчинив би дверцята, згріб її в обійми і сказав би, що кохаю її понад усе на світі. Що я закінчив закохуватися в неї, щойно

почавши. Бо вся наша зустріч була, як вихор. Усе відбулося за лічені секунди. Це було стрімке кохання. Але вона ненавидить стрімке кохання. І, як я розумію, ненавидить і нестрімке кохання. І навіть повільне кохання, яке розвивається зі швидкістю руху равлика. І кохання загалом, і...

— Бляха-муха!

Я голосно лаюся посеред порожньої вулиці, бо нарешті отримую те, що заслужив.

 

ЧЕТВЕРТЕ 9 ЛИСТОПАДА

У своїй темряві

Вона мовчить.

У моїй темряві —

Вищить-кричить.

Беюпон-Джеймс Кесслер

 

Феллон

Ще ніколи в житті так не хвилювалася, навіть того вечора, коли мене викликали в театр на заміну, а потім виявилося, що я не потрібна.

Я приїхала на годину раніше, але наш столик виявився зайнятий, тож я сіла за сусідній. Постукую пальцями по столу і дивлюся на двері щоразу, коли хтось заходить або виходить.

І гадки не маю, як почати цю розмову. Як сказати йому, що відразу зрозуміла, що зробила найбільшу помилку у своєму житті, щойно таксі від'їхало? Як сказати йому, що я прийняла те миттєве рішення заради його блага? Бо думала, що допоможу йому, якщо скажу, що не хочу закохуватися в нього. І найважливіше: як повідомити йому, що я повернулася до Лос-Анджелеса лише заради нього? Ну гаразд, не лише заради нього. Декілька місяців тому в моїй кар’єрі відбулися значні зміни. Коли я працювала в аматорському театрі, актори часто питали в мене поради, бо вірили в те, що я доволі компетентна. Можна навіть сказати, що я навчала їх акторської майстерності. Я залюбки допомагала їм, і з часом зрозуміла, що мені подобається навчати акторів більше, ніж грати самій.

Минуло декілька місяців, і я остаточно переконалася, що моя мета стати акторкою остаточно вичерпала себе. Люди змінюються, розвиваються. Життєві уподобання теж змінюються, і моє прагнення стати акторкою переросло в бажання допомагати людям розвивати їхні таланти.

Я по всій країні розглядала різні варіанти акторських шкіл, та оскільки мама, Ембер і Бен живуть у Лос-Анджелесі, не треба було бути провидцем, щоб здогадатися, яке місто я врешті обрала.

І хоч скільки разів я перепитувала себе, чи правильно зробила, не погодившись залишитися з ним торік, я знала, що це все одно на краще.

Ніколи ще я не була такою впевненою у правильності свого вибору. Так, я хочу надалі займатися саме цим. Однак навряд чи дійшла б до цього, якби тоді залишилася з Беном. Тому якщо я торік і припустилася помилки, то сьогодні ні про що не шкодую. Переконана, усе склалося так, як і мало бути.

Певно, в житті Бена за цей рік теж відбулося чимало змін. Можливо, він передумав і вже не захоче більше бути зі мною. А може, він і досі сердиться на мене і взагалі не прийде.

Але насправді я хвилююся не через це. Я хвилююся, бо точно знаю — він прийде. Він завжди приходить. Тільки цьогоріч я не знаю, хто ми одне для одного. Торік ми розпрощалися дуже погано. І я впевнена, що в усьому винна лише я. Однак Бен мусить розуміти: якби він опинився на моєму місці, то вчинив би для мене так само. Якби я зробила таку гучну заяву у важкий для себе період, він визнав би, що це не найкращий час для доленосних рішень. І він, ясна річ, не може звинувачувати мене в тому, що я наполягла, аби він залишився із сім’єю. Його брат щойно помер. Дружина покійного потребувала його допомоги. Маленький племінник теж потребував його допомоги. Тож я вчинила правильно. Бен зробив би так само. Просто він сприйняв це так болісно, бо в нього видався надто важкий тиждень. Часом я вже навіть думаю, що не варто було мені тоді їхати до нього без попередження. Від тієї поїздки було більше шкоди, ніж користі.