Колин Гувер – 9 листопада (страница 35)

Я відвертаюся й дивлюся в інший бік.

У нього б агент?

Чому він не сказав, що підписав угоду з агентом?

— Як він? — питає Джордін.

— Бен?

— Так, — киває вона. — Бо я й досі ні з ким не говорила. Знаю, це дуже егоїстично з мого боку, адже не самій мені боляче. Але я просто...

Я накриваю своєю рукою її долоню й стискаю її.

— З ним усе гаразд. 1 він усе розуміє, Джордін. Усі все розуміють.

Узявши серветку, вона витирає сльозу. Я дивлюся, як вона намагається стримуватись, і в мене аж серце крається. Дуже боляче за неї, а надто коли подумаю, що їй доведеться пережити самій.

— Просто мені дуже погано. Я зосередилася лише на собі, останні два дні я думала тільки про свою втрату і навіть не замислювалася над тим, як важко тепер Бену з Ієном. Розумієш, вони обоє тут живуть, а тепер вони застрягли з дівчиною, яка от-от народить дитину. Я дуже не хочу, щоб вони почувалися зобов'язаними допомагати мені, але... Насправді я зовсім не хочу повертатися в Неваду. Я не хочу знову жити зі своєю матір’ю, адже мій дім — тут. Я просто... — Вона закриває руками обличчя. — Я не знаю, що мені робити. Я не хочу ні для кого бути тягарем. Але боюся, що сама з цього не вигребуся.

Я обіймаю її, і вона починає плакати мені в сорочку. Я й гадки не мала, що вона не хоче повертатися в батьківський дім, жити з мамою. Цікаво, а Бен знає про це?

— Джордін.

Ми обоє підіймаємо голови на Бенів голос. Він стоїть у дверях кухні геть спантеличений.

Угледівши його, Джордін починає плакати ще сильніше. Він підходить і обіймає її. Я встаю й обходжу барну стійку, щоб не заважати їм.

— Нікуди ти звідси не поїдеш, чула? — каже він. — Ти моя сестра. Ти сестра Ієна. І наш племінник зростатиме в тому домі, в якому ви з Кайлом планували його ростити. — Бен відхиляється трохи назад і прибирає пасмо волосся з її обличчя. — Пообіцяй, що дозволиш допомагати тобі?

Джордін киває, витираючи сльози. Вона ледве встигає видавити із себе «дякую» у коротких перервах між схлипуваннями.

Я більше не можу дивитися, як вона плаче. Сама вже ледве стримую сльози, бо розумію, як їй страшно. Тому біжу сходами нагору до Бенової кімнати, де спробую бодай трохи заспокоїтися. Думки одна за одною снують у голові, але здебільшого це страхи. Боюся, що він прийняв надто поспішне рішення щодо переїзду. Боюся, що коли скажу, як сильно хочу, аби він таки переїхав до Нью-Йорка, то він так і зробить. Але ж він значно потрібніший тут, потрібніший Джордін. І це не кажучи вже про те, що він втратить, якщо кине писати книжку. Я розумію: що правдивішою буде історія, то більше в нього шансів продати книжку. Так, я дуже хотіла б розпочати справжні серйозні стосунки вже зараз, але це не те, про що ми домовлялися спочатку. Якби ми не дійшли згоди зустрічатися щороку дев'ятого листопада, він вже давно закинув би книжку, на яку, як я розумію, його агент покладає великі надії.

А мені й досі не віриться, що в нього е агент.

Це ж дуже важливо, і я не розумію, чому Бен не сказав мені ні слова. Припускаю, що сьогодні він готовий відмовитися від книжки. Але ж немає ніяких гарантій, що він не пожалкує про це завтра. Тож боюся, що цс рішення він приймає на емоціях, які переповнюють його останні дні. Дуже не хочу, аби він прийняв якесь серйозне рішення, як-от переїхати в інший кінець країни, а потім шкодував про це. Звісно, я віддала б усе, лиш би бачити його щодня. Однак ще більше я хочу, щоб він почувався щасливим від прийнятих рішень. Я розумію, три роки для нас — це дуже багато, і тягтимуться вони довго. Але ці три роки можуть неабияк вплинути на успіх його як письменника. Той факт, що наша історія правдива, має припасти читачам до душі, і хоч я ще не прочитала жодного слова з його книжки, переконана, він мусить її закінчити.

Не хочу, аби через мене він не завершив розпочате. Колись, через багато років, він, згадавши сьогоднішній день, сам собі дивуватиметься, як міг прийняти таке рішення. Водночас з тим ніхто не каже, що ми не будемо разом. Якщо нам судилося, то три роки не мають значення. Зате він здійснить свою мрію і завершить книжку, яку пообіцяв написати.

Завдяки Бену моє життя дуже змінилося. Якби не він, я ніколи не повірила б у свої сили, не повірила б у себе. І точно не наважилася б ходити на прослуховування. Він з’являється в моєму житті лише раз на рік, але справляє на мене колосальний позитивний вплив. І я ніколи собі не пробачу, якщо справлятиму на нього і його життя протилежний ефект.

І це все ще без урахування того, що я з’ясувала за останні десять хвилин. Бен ніяк не може переїхати до Нью-Йорка, поки він потрібен своїй сім'ї, причому більше, ніж будь-коли. Він значно потрібніший Джордін тут, ніж мені в Нью-Йорку. Бен та Ієн мусять побути певний час із нею. І я не хочу бути тією мерзотницею, яка переконуватиме його покинути Джордін у скрутний для неї час.

Хапаю телефон і викликаю таксі, поки не передумала.

 

Бен

Я саме зачиняю двері до кімнати Джордін, як раптом чую, що Феллон спускається сходами вниз. Обходжу сходи з іншого боку, щоб перестріти її, а вона скрикує від несподіванки й притискає руку до серця.

— Ти налякав мене, — каже вона, сходячи з останньої сходинки. — Як вона?

Я дивлюся на двері кімнати Джордін.

— Трохи краще, — відказую. — Мабуть, піца таки допомогла.

Феллон схвально усміхається.

— Насправді їй допомогла не піца, Бене.

І вона робить ще два кроки, але цього разу до виходу. Лише тепер я нарешті помічаю, що на плечі в неї висить сумка і вона взута. Схоже, що готова їхати.

Феллон переминається з ноги на ногу, потім знизує плечима, наче я щось спитав її, а потім знову дивиться на мене.

— Трохи раніше...

— Феллон, — перебиваю я її. — Благаю, тільки не кажи, що ти передумала.

Вона піднімає очі вгору, наче намагається стримати сльози.

Ні, вона не передумала. Вона не може так вчинити.

Я підбігаю до неї й хапаю за руки.

— Будь ласка! У нас усе вийде. Можливо, я не зможу переїхати просто зараз, але приїду пізніше. Тільки нехай спершу тут усе трохи владнається.

Феллон стискає мої руки й зітхає.

— Джордін сказала, що в тебе з’явився агент.

Її голос звузить дещо ображено, і вона має на це повне право. Я мусив би повідомити їй це сам. Та голова в мене сьогодні була забита трохи іншим.

— Так, — киваю я, — пару місяців тому. Я надіслав ідею свого твору декільком агентам, і один із них відгукнувся. Йому дуже сподобалося. — Розумію, до чого йдеться, і хитаю головою: — Але це не має жодного значення, Феллон. Я можу написати щось інше.

По стіні пробігають мерехтливі вогники, вона обертається, щоб глянути у вікно. Приїхало таксі.

— Будь ласка, — благаю я. — Хоча б дай мені свій номер телефону. Я завтра зателефоную, і ми з усім розберемося, гаразд?

Намагаюся говорити рівно і спокійно, але з кожною секундою дедалі важче приховати паніку, що наростає в мене в грудях.

Феллон дивиться на мене, і в її погляді я бачу жалість.

— Бен, останні кілька днів були надто емоційними. І з мого боку було б нечесно дозволити тобі прийняти таке рішення просто зараз.

На коротку мить вона притуляється губами до моєї щоки, потім розвертається і прямує до дверей. Я йду за нею, сповнений рішучості не дати їй так швидко передумати.

Підійшовши до таксі, Феллон розвертається і дуже серйозно дивиться на мене.

Я ніколи не пробачу собі, якщо не допоможу тобі йти до здійснення твоєї мети, як ти допоміг мені йти до здійснення моєї. Тож, будь ласка, не проси мене більше ні про що. Я не хочу, аби через мене ти відмовився від своєї мрії. Це нечесно.

Я чую відчай у її словах, і всі мої аргументи так і залишаються невимовленими. Феллон обіймає мене, уткнувшись обличчям мені в шию. Я тримаю її дуже міцно, сподіваючись, що вона відчує, як сильно я хочу, аби вона залишилася зі мною, і передумає. Але вона непохитна. Відпустивши мене, вона відчиняє дверцята таксі.

Досі в мене ніколи в житті не виникало бажання застосувати грубу фізичну силу до дівчини, але зараз нестерпно хочеться штовхнути її на землю і тримати, доки поїде таксі.

— Я прилечу наступного року, — каже вона. — Познайомлюся з твоїм племінником. Зустрінемося в тому самому ресторані, гаразд? На тому самому місці, у той самий час?

Що?

Ми точно провели останні вісім годин разом? Чи вона скотилася зі сходів і вдарилася головою?

Ні, я не погоджуюся на це. Вона з дуба впала, якщо думає, що я просто помахаю їй ручкою і скажу: «Ну гаразд, побачимося за рік». Я категорично хитаю головою і рішуче зачиняю дверцята таксі, не дозволяючи їй сісти в автівку.

— Ні, Феллон, не можна спершу сказати, що ти кохаєш мене, а потім забрати свої слова назад, бо ти вирішила, що так для мене буде краще. Так не робиться.

Мої слова лякають її.

Мабуть, вона сподівалася, що я відпущу її без сварок і зайвих слів, але вона не з тих дівчат, яких обираєш для одного поєдинку.

Вона з тих, за кого воюєш на смерть.

Вона притуляється спиною до автівки і схрещує руки на грудях. Дивиться униз, а я не зводжу з неї пильного погляду.

Бене, — каже вона ледве чутно, — тобі не треба їхати до Нью-Йорка. Ти потрібен тут. Інакше ти тільки відволікатимешся і не закінчиш свою книжку. Залишилося ще якихось три роки. Якщо нам судилося бути разом, то три роки — це ніщо.

Я сміюся, але смішок виходить коротенький і непереконливий.