Колин Гувер – 9 листопада (страница 32)

— Так, я ж живу за нью-йоркським часом, а там зараз уже дванадцята ночі. Ти не проти, якщо я сходжу в душ перед сном?

Я підношу палець до її рота.

— У тебе щось застрягло між зубів.

Феллон відкриває рота, і я прибираю з її зуба щось схоже на шматочок зеленого перцю.

— Усе, вже нічого немає, — кажу я і швидко цілую її в губи. — І так, звісно, ти можеш піти в душ. — І підморгнувши, додаю: — Якщо потрібна буде допомога, клич.

Тут до нас підходить Ієн, спирається на стільницю і, примруживши очі, дивиться на мене.

— Ти щойно дістав у неї щось із зубів?

Я нічого не кажу, бо не знаю, як він прореагує на мою відповідь.

— Ні, я серйозно, — не вгаває він, цього разу дивлячись на Феллон. — Він вийняв щось у тебе із зубів?

Феллон нерішуче киває.

— Ого, — усміхається Ієн. — То мій братик закохався в тебе.

Я відчуваю, як Феллон уся напружується.

— Але нічого поганого в цьому немає, — саркастично зазначаю я.

Ієн хитає головою і хитро всміхається.

— Я не кажу, що це погано, Бене. Навпаки, дуже мило. Ти закохався.

— Припини, — наказую йому.

З вуст Ієна злітає безтурботний смішок, і я вперше в житті не ображаюся на його підкол. Це перша емоційна розрядка в цьому домі за останні два дні.

— Лише закохані люди роблять таке, — каже Тейт з-за столу. — Це доведений факт. Я чи то в інтернеті читала, чи ще десь.

Я беру Феллон за руку й забираю її з кухні, подалі від цих приколів.

— Добраніч, люди. У Феллон е ще деякі інші гігієнічні проблеми, з якими я повинен їй допомогти.

Чую, як вони сміються, коли ми виходимо з кухні й піднімаємося нагору.

Ми йдемо до моєї кімнати. Де проведемо цілу ніч. Разом. У моєму ліжку.

Мене трохи збиває з пантелику, що ми знову не бачитимемося цілий рік, тож я й гадки не маю, як далеко вона схоче зайти. Думаю, це залежатиме від того, як далеко вона заходила з іншими хлопцями. Певна річ, мені зовсім не хочеться думати, що вона може чи могла бути з кимось іншим, але саме в цьому й полягає сенс наших щорічних зустрічей. Я хочу бути певен, що Феллон отримує такий самий життєвий досвід, як і будь-яка інша дівчина її віку. І, зрозуміло, це означає, що вона спілкується з різними людьми. Однак щоночі, заплющуючи очі, я егоїстично молюся, щоб вона засинала у своєму ліжку сама.

Хочу розпитати її про це, але не знаю, як підступитися до такої теми.

Я відчиняю двері своєї кімнати, і ми заходимо всередину. Наразі, переступивши поріг, почуваюся зовсім інакше. Наче в мене є якісь очікування, які мають здійснитися, перш ніж ми вийдемо з цієї кімнати вранці. Чекаю, що будуть якісь особливі розмови. Чекаю, що наші тіла торкатимуться одне одного. Чекаю, що ми заснемо поряд. І обмаль часу, аби встигнути все це, перш ніж вона знову покине мене на цілий рік.

Зачинивши за нами двері, замикаю їх на замок. Феллон дивиться на ліжко й проходить уперед, а затим швидко збирає волосся у хвіст і скріплює його резиночкою, яку весь день носила на руці. Я стою і захоплено дивлюся на бездоганний вигин між її плечем і шиєю. Підходжу до неї, обіймаю за талію і притискаюся губами до цього вигину. Обсипаю її ніжними поцілунками від плеча до вушка і назад, намагаючись вицілувати з неї всю ніяковість. Вона видає тихий звук, схожий на стогін.

Але спершу я дам тобі помитися, — кажу я, хоча так і не наважуюся відпустити її. — Рушники під раковиною.

Феллон стискає мої руки, якими я міцно тримаю її за талію, і відривається від мене. Та перш ніж піти у ванну, вона підходить до моєї шафи.

Можна я спатиму в якійсь твоїй футболці? — питає вона.

Я дивлюся на шафу, потім переводжу погляд на неї. Там, у шафі, на поличці лежить рукопис. Ну принаймні те, що я встиг написати на сьогодні. І дуже не хочу, аби вона прочитала бодай слово. Миттю стягую через голову футболку, в якій стою, простягаю її Феллон і кажу:

— На. Одягни цю.

Феллон бере футболку, дивиться на неї, а потім на мене, і завмирає. Вона ковтає слину, витріщаючись на мій живіт.

— Бене?

— Що?

— У тебе кубики на пресі? — говорить вона, показуючи на мій живіт.

Я сміюся й дивлюся на свій прес. Вона промовила це із запитальною інтонацією, тож я даю їй очевидну відповідь:

— Ем-м... так. Напевно.

Вона прикриває рот моєю футболкою, ховаючи усмішку.

— Ух ти! — каже вона приглушено, бо слова розчиняються у футболці. — Це мені подобається.

Наступної миті вона заходить у ванну й зачиняє за собою двері.

 

Феллон

Перш ніж стати під душ, перевіряю, чи добре замкнула двері. Не скажу, що я зовсім не хочу, аби він склав мені компанію, просто я ще не готова до цього. Бо для мене, за моєю особистою шкалою, приймати душ разом із кимось — це випробування значно вищого рівня, ніж будь-що інше, включно із сексом. Принаймні під час сексу я можу сховатись у темряві під ковдру.

Секс.

Я обмірковую це слово. Навіть катаю його на язику, змиваючи кондиціонер з волосся.

— Секс, — тихо промовляю я.

Яке ж усе-таки дивне слово.

Що старшою я стаю, то більше мене непокоїть думка про те, як я втрачатиму цноту. З одного боку, я відчуваю, що вже готова до цього, що вже хочу зрозуміти, у чому ж фішка того сексу. Певно, це має бути чудово, інакше секс не відігравав би таку величезну роль у житті всього людства. А з іншого боку, відчуваю якийсь острах, бо якщо виявиться, що секс мені не подобається, то я трохи розчаруюся в людстві як такому. Бо схоже, секс породжує купу різних проблем, і якщо він здасться мені посереднім, і я не захочу негайно продовження, то почуватимуся так, ніби весь світ мене обдурив.

Може, я трохи драматизую, але нехай. Я боюся виходити з душу, хоча змила кондиціонер з волосся ще хвилин десять тому. Я й гадки не маю, чого від сьогоднішньої ночі очікує Бен. Якщо він просто захоче спати, я його зрозумію. За цей тиждень він такого натерпівся, що й ворогу не побажаєш. Та якщо він захоче чогось іще, окрім сну, то я, безперечно, з ним погоджуся.

Витершись рушником, одягаю його футболку і дивлюсь у дзеркало. Мені подобається те, як вона звисає з плечей. Я ще ніколи не одягала футболку якогось хлопця, і мені завжди було цікаво, чи буде мені в ній так само зручно, як я це собі уявляла.

Мені справді дуже зручно.

Знімаю з голови рушник і кілька разів проводжу пальцями по волоссю. Потім беру Бенову зубну пасту, вичавлюю трохи собі на палець і натираю зуби близько хвилини. Закінчивши, роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтися, потім вимикаю світло і відчиняю двері.

У кімнаті ввімкнене світло, Бен лежить на ліжку, підклавши руки під голову. Ковдру він скинув на підлогу, сам лежить у шкарпетках і трусах. Якусь мить я стою і милуюся ним, поки в нього заплющені очі. Може, він уже й заснув, та я від цього анітрохи не засмучуюся. Сьогоднішня ніч — для нього і тільки для нього, бо я знаю, як йому боляче. Я хочу допомогти йому, поки тут. І якщо йому треба поспати, зроблю все можливе, аби він виспався так, як не висипався ще ніколи в житті.

Підійшовши до лампи, вимикаю її і підіймаю ковдру з підлоги. Потім обережно сідаю на ліжко, вкриваю його ковдрою і лягаю поруч, притулившись спиною до його грудей і намагаючись не розбудити його, коли поправляю подушку.

— Йоханий!

Почувши його голос, повертаюся до нього обличчям. У кімнаті темно, тож я не знаю, чи він прокинувся, чи розмовляє вві сні.

— Що таке? — пошепки питаю я.

І відразу ж відчуваю, як він обіймає мене рукою і підсуває ближче до себе.

— Я навмисно не вимикав світло, щоб подивитися на тебе, коли ти вийдеш з ванної у моїй футболці. Але ти приймаєш душ якось нереально довго, і, здається, я трохи задрімав.

— Футболка ще досі на мені, — відказую я, усміхаючись. — Хочеш, аби я ввімкнула світло?

— Бляха-муха, авжеж, будь ласка.

Я сміюсь і перекочуюся ближче до лампи. Вмикаю світло і знову дивлюся на нього. Бен, не моргаючи, пожирає мене очима.

— А встань, будь ласка, — каже він, піднімаючись на лікті.

Я встаю, але наші погляди не перетинаються. Його очі блукають по моїх стегнах, талії і грудях. Не маю нічого проти того, що він не дивиться на моє обличчя. Його футболка завдовжки на кілька сантиметрів вища моїх колін. Вона достатньо довга, щоб він не міг напевно визначити, є на мені зараз трусики чи немає. І достатньо коротка, аби він зараз молився, щоб трусиків на мені не було. Його погляд знову ковзає по моїх ногах, і він починає говорити дуже повільно, наче декламує вірш: