Колин Гувер – 9 листопада (страница 31)

Якщо так піде й далі, я можу закохатися в неї. Просто сьогодні.

 

Феллон

Він зачиняє за нами двері своєї кімнати, притискає мене до себе і ми довго-довго стоїмо, притулившись одне до одного.

Щойно я купила квиток, відразу почала сумніватися, чи правильно зробила. Сотні разів була ладна розвернутися і поїхати додому. Думала, він не захоче мене бачити, зважаючи на те, що в нього сталося. Думала, а раптом він розсердиться, адже сказав, що побачимося наступного року, а я таки прилетіла без попередження.

Не очікувала побачити полегшення на його обличчі, коли він відчинив двері й побачив мене. Не думала, що він цілуватиме мене, ніби скучив за мною так само сильно, як і я за ним. А ще я навіть уявити собі не могла, що ми так довго стоятимемо й обійматимемося. Бен не сказав мені ще жодного слова, але його вчинки кричать мені мільйони маленьких «Дякую!».

Заплющую очі й стою, уткнувшись обличчям йому в груди. Однією рукою Бен обіймає мене за шию, другою міцно тримає за талію. Я могла б простояти так усю ніч. Навіть якби ми нічого більше не робили, якби він не промовив ні слова, лише заради цього варто було приїхати.

Цікаво, а він почувається так само, як і я? Він теж думає про мене зранку до вечора, як і я про нього? Чи хоче, щоб я була поряд, хай де б він був і що робив би?

Бен осипає мою голову поцілунками, а потім бере моє обличчя в долоні й нахиляє до свого.

Досі не віриться, що ти тут, — каже він.

Я бачу, як усмішка на його обличчі бореться з відчаєм. Мовчу, бо й досі не знаю, що сказати. Просто гладжу його рукою по щоці, а затим проводжу великим пальцем по його вустах.

За цей рік він став ще привабливішим. І це не дивно. Він став справжнім чоловіком. Від юнака, якого бачила торік, не лишилося й сліду.

— Ще маєш сили, аби триматися? — питаю я, пестячи рукою його обличчя.

Але Бен не відповідає. Натомість він притискається вустами до моїх і повільно відводить мене від дверей- Потім обережно опускає мене на ліжко, головою на свою подушку. Він перериває наш поцілунок і притуляється до мене усім тілом. Затим, міцно стискаючи мене в обіймах, кладе голову мені на груди і слухає, як б’ється моє серце.

А я починаю ніжно й повільно гладити його по голови

Ми так довго лежимо в цілковитій тиші, що я починаю думати, чи не заснув він часом. Але за декілька хвилин він з невимовним відчаєм притискає мене до себе, утикається обличчям мені в сорочку й починає плакати.

Здається, моє серце зараз вибухне мільйонами крихітних сльозинок. Мені хочеться оповити його всього собою, поки він тужить. Він плаче дуже тихо. Може, не хоче, аби я про це знала. Йому просто треба виплакатися. І я його розумію.

* * *

Хвилин за п’ять Бен поволі заспокоюється, але лише за пів години нарешті відпускає мене. Він відриває голову від моїх грудей і лягає поруч зі мною на подушку. Я повертаюся і дивлюся на нього. Очі й досі червоні, але сліз уже немає. Він простягає руку до мого обличчя, відкидає набік пасмо волосся і вдячно дивиться на мене.

— Як це сталося? — питаю я.

Його очі знову наповнюються сумом, але він не вагається з відповіддю.

— Він повертався з роботи додому, і його автівка злетіла з дороги, — каже він. — Просто на якусь мить утратив пильність. Три секунди — і він улетів у грьобане дерево. Того вечора вони з Джордін мали їхати у відпустку. Я майже певен, що він писав їй повідомлення на мобільному, коли це сталося. Принаймні так стверджують поліціянти. Я лише сподіваюся, що Джордін ще не знає про це. І маю надію, що ніколи не дізнається.

Я тихенько починаю гладити його руку.

— Вона вагітна, — додає він.

Моя рука на мить завмирає, і я зойкаю.

— Я знаю, — каже він. — Це просто люта підстава. Цими вихідними вони мали святкувати свою першу річницю.

Я не думала про це, та після його слів одразу згадую, якою заклопотаною була Джордін торік, як нервувала, готуючись до весілля з Кайлом. А тепер, рік по тому, вона готується до похорону Кайла.

— Це дуже сумно. А коли вона має народити?

— Начебто в лютому.

Намагаюся поставити себе на її місце. Майже певна, що зараз їй двадцять чотири роки. І не можу собі уявити, як у такому юному віці втратити чоловіка, до того ж за кілька місяців до народження первістка.

Це в голові не вкладається.

А коли тобі треба повертатися до Нью-Йорка? — питає Бен.

— Завтра вранці, першим рейсом. А сьогодні я можу переночувати в мами, якщо треба. Бо мені дуже рано вставати.

Він торкається моїх губ і шепоче:

— Ні, ти спатимеш лише в цьому ліжку.

Він хоче поцілувати мене, та його відволікає гучний стукіт У двері. За мить вони відчиняються і заходить Ієн. Він окидає мене поглядом, струшує головою і ще раз уважно придивляється.

— У твоєму ліжку якась чіка, — говорить він до Бена, вказуючи на мене.

Ми підводимось і сідаємо на ліжку. Ієн схиляє голову набік і, примружившись, дивиться на мене.

— Чекай. Здається, ми вже бачилися. Тебе звуть Феллон, так?

Відверто кажучи, приємно, що його брат запам’ятав, як мене звати. Не те щоб моє обличчя легко забути, але він абсолютно не мусив запам’ятовувати моє ім’я, однак таки запам’ятав, і це може означати тільки одне — дівчата в Беновому ліжку бувають нечасто.

— Добре, що ти приїхала, — каже Ієн. — Ви голодні? Бо я якраз піднявся сказати, що вечеря вже на столі.

Бен стогне і підводиться з ліжка.

— Дай угадаю. Знову якесь рагу з контейнерів?

— Ні, — хитає головою Ієн, — Тейт захотіла піцу, тож ми замовили, і кур’єр уже привіз її.

— Дякувати богу, — говорить Бен і допомагає мені підвестися. — Ходімо поїмо.

 

Бен

— Так, ану давайте ще раз, — каже Майлз і дивиться через стіл на нас із Феллон. — Отже, ви заблокували одне одного в соцмережах. Ви не знаєте телефонних номерів одне одного і не маєте жодної можливості законтактувати. Але ви зустрічаєтеся щороку, відколи вам виповнилося по вісімнадцять, так?

— Божевілля якесь, правда? — каже Феллон і ставить свою склянку на стіл.

— Це трохи нагадує фільм «Несплячі в Сієтлі», — каже Тейт.

— Нічого подібного, — відказую я, заперечно хитаючи головою. — Вони там домовилися зустрітися лише один раз.

— Точно. Ну тоді як у фільмі «Один день». Там іще Енн Гетевей знімалася.

Але я знову не погоджуюся з її порівнянням:

— Ні, там герої домовлялися зустрічатися щороку в певний день, але спілкувалися протягом року. А ми з Феллон протягом року не спілкуємося.

Не знаю, чому я так захищаюся. Мабуть тому, що всі письменники починають захищати свої ідеї, коли їх порівнюють з ідеями інших людей. Навіть якщо це робиться без задньої думки. Наша з Феллон історія унікальна, тому я й відчуваю, що повинен захищати її. Ба більше, я мушу захищати її за всяку ціну.

— А коли ви це припините? Чи ви плануєте отак зустрічатися до кінця життя?

Феллон дивиться на мене й усміхається.

— Ми припинимо, коли нам виповниться по двадцять три.

— А чому саме по двадцять три? — запитує Ієн.

Феллон відповідає на низку запитань, які посипалися на нас, а я підводжуся з-за столу і йду, аби підлити собі води. Обіпершись об стільницю, з кухні спостерігаю за їхнім спілкуванням.

Я дуже радий, що вона тут. Здається, ніби її присутність якось полегшує наш біль. Вона ніяк не була пов’язана з Кайлом, тож ніхто не вважає за потрібне ходити навшпиньки перед нею. Вона — наче ковток свіжого повітря, який усім нам дуже потрібен цього тижня. Я вже подякував їй, що вона прилетіла до мене сьогодні, та колись я обов’язково скажу, як багато для мене значив її приїзд.

Вона кидає на мене погляд, бачить легеньку усмішку на моєму обличчі, вибачається, встає з-за столу і йде до мене на кухню.

Відчуваю, як усе моє тіло розслабляється, коли вона обіймає мене за талію. Вона цілує мене в плече і стримує позіхання.

— Стомилася?

Вона дивиться на мене і киває.