Колин Гувер – 9 листопада (страница 30)

і швиденько закриває його. — Оце вже точно залишати не варто, — каже вона й викидає зіпсовану їжу в смітник.

Я стою посеред кухні, дивлюся на неї і вперше розумію, що в неї приблизно такий самий термін, як у Джордін. А може, навіть трішки більший.

— Коли ти маєш народити?

— За дев'ять тижнів, — відповідає вона. — На два тижні раніше за Джордін. — Вона дивиться на мене й відкриває наступний контейнер. — Як вона?

Я сідаю на стілець біля столу і протяжно зітхаю.

— Та не дуже. Ніяк не можу примусити її змісти бодай щось. Вона навіть з кімнати не виходить.

— А вона хоч спить?

— Сподіваюся. Вчора прилетіла її мама, але її вона теж не хоче бачити. Я мав надію, що та якось допоможе.

Тейт киває і відвертається, але я встигаю помітити, як вона змахує рукою сльозу.

— Навіть не уявляю, що вона зараз переживає, — шепоче вона.

Я теж не можу. І не хочу навіть намагатися. Мені ще стільки всього треба зробити до похорону Кайла, що я не можу дозволити собі загрузнути в потоці думок про те, яка доля чекає тепер на Джордін і їхню дитину.

Я йду до кімнати Ієна і стукаю у двері. Коли заходжу, бачу, що він одягає футболку. Очі червоні, він крадькома потирає їх і нахиляється, щоб узутися. Я удаю, ніби не помітив його сліз.

— Ти готовий? — питаю його.

Ієн киває, і ми виходимо з кімнати. Він дуже важко переживає втрату Кайла, що зрозуміло, бо ж він його брат. Але це ще одна причина, чому я не можу дозволити собі розклеїтися. Зараз не можна. Бо я єдиний, хто тримає нас усіх укупі.

Пару днів тому я думав, що проведу сьогоднішній день з Феллон у Нью-Йорку. І навіть припустити не міг, що опинюся в похоронній агенції, де вибиратиму труну для єдиної людини в цьому світі, яка знала мене краще за всіх.

* * *

— А що ви плануєте робити з будинком? — питає мій дядько, дістаючи пиво з холодильника. Зачинивши дверцята, він знову відчиняє їх і дістає якийсь контейнер. Піднімає кришку, нюхає, потім знизує плечима і бере виделку із шухляди.

— Що ти маєш на увазі? — питаю я, поки дядько запихає до рота холодні макарони.

— Я про дім, — каже він із набитим ротом і обводить перед собою виделкою. Ковтає і наколює на виделку чергову порцію макаронів. — Я певен, що Джордін повернеться до мами, в Неваду. А ти що, житимеш тут сам-один?

Я ще не думав про це, але він має рацію. Дім досить великий, і я сумніваюся, що мені буде комфортно тут самому. Але від думки про продаж мені стає моторошно. Я живу в цьому домі з чотирнадцяти років. І якби мама була жива, вона ніколи не захотіла б, щоб ми продавали будинок. Вона й сама так казала.

— Не знаю, я ще якось і не думав про це.

Він відкриває банку з пивом.

— Якщо надумаєте продавати, обов’язково скажіть мені, я виставлю його на продаж і зроблю гарну ціну.

— Ентоні, ти серйозно? — озивається тітка позаду мене. — А тобі не здається, що зараз про це трохи зарано говорити?

— Потім вона переводить погляд на мене. — Вибач, Бен. Твій дядько — гімнюк.

І коли вона це сказала, я подумав, що й справді, обговорювати зі мною таке питання, щойно переступивши поріг мого дому, не вельми чемно.

Я вже збився з ліку і не можу точно підрахувати, скільки людей наразі перебуває в мене вдома. Уже майже сьома вечора, і до нас приїхали щонайменше п’ятеро двоюрідних братів. Дві пари дядьків і тіток принесли їжу. Ієн з Майлзом сидять на ґанку, на задньому подвір’ї. Тейт і досі бігає по всьому дому й прибирає, ігноруючи відчайдушні благання Майлза сісти відпочити. А Джордін... ну... Вона так і не вийшла зі своєї кімнати.

— Бене, ходи-но сюди! — гукає знадвору Ієн.

Я радію, що можу нарешті припинити неприємну розмову з дядьком і відчиняю двері, які ведуть на задній двір. Ієн з Майлзом сидять на ґанку й дивляться на подвір’я.

— Що? — питаю я

— Ти телефонував йому на роботу? — обернувшись до мене, питає Ієн. — Повідомив колег? Бо я чогось і не подумав про це.

— Так, — киваю я. — Учора телефонував.

— А отому його другу з рудим волоссям?

— Який був на весіллі?

— Так.

— Він теж у курсі. Уже всі в курсі, Ієне. Це називається фейсбук.

Він киває й знову озирається навколо. Ієн буває в нас дуже рідко, бо в нього досить щільний графік, і тепер, коли він не знає, що йому робити, чим допомогти, почувається якимсь непотрібним. Проте він помиляється. Насправді він добряче

допомагає мені лише тим, що дозволяє всім займатися самому.

Це неабияк розвантажує мізки, особливо з огляду на те, що я сьогодні не побачу Феллон, як планував.

Зачиняю двері, розвертаюсь і натикаюся на Тейт.

— Вибач, — каже вона і відступає на пару кроків. — Здається, мені вдалося вмовити Джордін щось поїсти.

Вона підбігає до холодильника і суворо зиркає на мого дядька, помітивши, як він лазить по всіх контейнерах.

— Скільки можна жерти? Збирайся, поїхали. У нас сьогодні ще вечеря з Клаудією та Біллом, — говорить йому тітка.

Обійнявши мене на прощання, вони обіцяють бути на похороні й прямують до виходу. Щойно тітка відвертається, дядько Ентоні підсовує мені свою візитівку рієлтора. Зачинивши за ними двері, я притуляюся спиною до них і полегшено видихаю.

Необхідність спілкуватися з усіма гостями — це, мабуть, найгірше, що доводиться робити, коли помирає хтось із твоєї сім’ї. Проте не пригадую, щоб у нас було стільки гостей декілька років тому, коли померла мама. Але знову-таки, тоді Кайл був живий, і він займався всіма організаційними питаннями, які сьогодні доводиться розгрібати мені. А я тоді забився до своєї кімнати, заховався від усього світу, як оце Джордін зараз. Кайл тоді про все подбав, з усім упорався, хоч і був ще доволі юним. І від усвідомлення цього мене охоплює почуття провини. Йому ж, мабуть, тоді було так само боляче, як і мені, але він мусив триматися, бо від мене не було жодної користі.

Я тру руками обличчя, мріючи про одне — щоб усе це чимшвидше закінчилося. Я хочу, аби цей день нарешті добіг кінця, настало завтра, а потім ще пережити похорон, і все.

Я просто хочу, щоб усе це вже якось уладналося. А з іншого Ооку, боюся того, як почуватимуся, коли все завершиться.

Щойно відступаю від дверей і йду на кухню, як знову лунає дзвінок. Знову. Я знесилено стогну.

— Я відчинила б, але... — говорить Тейт, яка саме проходить повз мене з тарілкою їжі.

— Якщо ти зробиш так, що вона поїсть, то я готовий розважати хоч десять мільйонів гостей.

Тейт співчутливо киває мені та йде до кімнати Джордін.

Я рвучко відчиняю двері.

Двічі кліпаю очима, щоб переконатися, що бачу її насправді.

На мене дивиться Феллон, а я від хвилювання наче онімів. Боюся, що якщо скажу бодай слово, то марево розвіється.

— Я зателефонувала б, щоб попередити, — каже вона тремтливим голосом, — але ж у мене немає твого номера. Тому я вирішила... — Вона робить різкий видих. — Я вирішила прилетіти, щоб переконатися, що з тобою все гаразд.

Я відкриваю рота, щоби щось сказати, та вона підіймає руку й зупиняє мене.

— Пробач, будь ласка, я щойно збрехала. Я прилетіла не для того, щоб переконатися, що з тобою все гаразд. І так знаю, що не гаразд. Але я не могла нічого робити після нашої розмови. Від думки про те, що сьогодні не побачу тебе і доведеться чекати ще один рік, у мене серце розривалося на шматки і...

Я ступаю крок уперед і накриваю її вуста своїми. Феллон зітхає просто мені в губи й обвиває мене руками. Я пристрасно цілую її і не можу повірити, що вона справді тут, ось стоїть переді мною. Що одразу після нашої розмови вона поїхала в аеропорт, витратила купу грошей на квиток і пролетіла через усю країну з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса лише для того, щоби побачити мене. Не відриваючись від неї, заводжу її в дім. Міцно притискаю до себе, бо боюся, що, якщо відпущу, вона розчиниться в повітрі.

— Мені треба...

Феллон намагається щось сказати, але я не відпускаю її вуст, тож вона не може промовити ні слова. Зрештою вона відчиняє вхідні двері й намагається відірватися від мене. Я наважуюся відпустити її рівно настільки, щоб вона змогла сказати те, що хоче.

— Треба сказати водієві, щоб їхав. Бо я не знала, чи захочеш ти мене тут бачити.

Обійшовши її, я ширше відчиняю двері й махаю рукою водієві, а тоді зачиняю двері й беру її за руку.

Я веду її сходами нагору до своєї кімнати.

Подалі від усіх у цьому світі, тому що нікого, окрім неї, не хочу ні бачити, ні чути.

Феллон — єдина людина, яка мені сьогодні була потрібна. І ось вона тут. Прилетіла заради мене. Тому що я їй теж потрібен.