Колин Гувер – 9 листопада (страница 29)

— Алло?

І одразу впізнаю його зітхання на тому кінці. Здуріти можна, навіть не обов’язково чути його голос, аби впізнати, що це він. Так глибоко тримаю його у свідомості. Я впізнаю його без слів, лише за диханням.

— Привіт, — каже Бен.

І це привітання звучить зовсім не так, як я собі думала. Я хотіла почути в його голосі відчай і паніку — він запізнився на свій літак. Або його рейс затримався, він щойно вибіг з літака і боїться, що я можу не дочекатися його й поїхати додому. Натомість я чую сонний, ледачий голос. Наче він валяється десь у ліжечку, весь такий на релаксі. І взагалі не панікує, що не встигне побачити мене.

— Де ти? — випалюю я страшне запитання, наперед знаючи, що він зараз відповість — майже за п'ять тисяч кілометрів від Нью-Йорка.

— У Лос-Анджелесі, — відказує він.

Я заплющую очі й чекаю продовження. Але його немає. Він нічого не пояснює, а це означає лише одне — він почувається винним.

Він зустрів іншу.

— О, — кажу я. — Ну гаразд.

Я намагаюся стримувати емоції, але мій сум через усю країну чути.

— Мені дуже шкода, — каже він.

Я чую правду в його словах, але вона мене не вельми тішить.

— У тебе все нормально?

Він не поспішає з відповіддю. Між нами наростає густа тиша, аж поки він не перебиває її різким зітханням.

— Феллон, — він промовляє моє ім'я так, наче підкреслює його на письмі двома рисками. — Я навіть не знаю, як сказати про це м’якше, але... Мій брат... Кайл... Він... е-е... Він два дні тому потрапив у аварію.

Я рвучко прикриваю рот рукою, коли до мене доходить смисл його слів.

— О ні... Бене, з ним усе гаразд?

І знову клубочиться ця щільна тиша, а потім я чую його слабеньке:

— Ні.

Бен промовляє це так тихо, наче говорить і сам не вірить, що це правда.

— Він... Феллон, він не вижив.

І гадки не маю, що йому сказати на таке. Не можу дібрати слів, бо, здається, вони всі повилітали з голови. І я не так добре знаю Бена, щоб розуміти, як можу втішити його по телефону. І Кайла я знала не так добре, щоб висловити своє співчуття з приводу його смерті. Минає декілька секунд, перш ніж Бен знову починає говорити.

— Я зателефонував би тобі раніше, але ж... ну ти в курсі, я не знав, як із тобою зв’язатися.

Я хитаю головою, наче він може мене бачити.

— Годі тобі. Все нормально, Бене. Мені дуже шкода.

— Еге, — сумно каже він. — Мені теж.

Я хочу спитати, чи можу чимсь допомогти, але розумію, що він уже, напевно, втомився чути це запитання. Нова хвиля тиші заповнює ефір, і я злюся на себе, бо не знаю, що ще сказати. Просто це все так несподівано, і я ніколи в житті не переживала нічого подібного, тож навіть не намагаюся удавати співчуття.

— Мені так хріново, що здохнути хочеться, — гарячково шепоче він. — Зустрінемося наступного року. Обіцяю.

Я заплющую очі. Чую, скільки болю в його словах, і мені стає боляче за нього.

— О тій самій порі наступного року? — питає він. — На тому самому місці?

— Так, авжеж, — швидко відказую я, побоюючись, що не стримаюся і розревуся. А ще не стримаюся, і скажу, що я не витримаю ще один рік.

— Ну гаразд, — каже він. — Мені треба йти. Пробач, будь ласка. Мені дуже шкода.

— Я потерплю, Бене. Я все розумію... і твоя провини тут немає.

Між нами знову зависає тиша, поки він нарешті не зітхає: — Бувай, Феллон.

І кладе слухавку, перш ніж я встигаю щось сказати. Я дивлюся на телефон, і сльози застять мені очі

Моє серце розбите. На друзки!

Яка ж я жалюгідна нікчема! Бо як не намагалася б переконати себе, що плачу через смерть Бенового брата, усе марно. Це не так. Насправді я плачу зі своїх, абсолютно егоїстичних причин. І коли усвідомлюю, яка ж я ница, мізерна істота, плачу ще сильніше.

 

Бен

Я міцно стискаю в руці телефон, тамуючи в собі бажання загилити ним об стіну. Я так сподівався почути від офіціантки, що Феллон там немає. Я так уповав на те, що вона не прийшла і мені не доведеться її засмучувати. Як на мене, то краще б вона зустріла когось, закохалася б у нього й забула про мене, ніж тепер почуватися винним за смуток, який почув у її голосі.

Я перекочуюся на спину, закидаю голову назад і дивлюсь у стелю, намагаючись стримати сльози, з якими борюся відтоді, як дізнався про трагедію з Кайлом.

За весь цей час я ще не плакав. Жодного разу.

Чим би я допоміг Джордін, якби геть розклеївся, повідомляючи про те, що її чоловік помер за тиждень до першої річниці їхнього весілля, за три місяці до народження їхнього первістка?..

Чи стало б Ієну легше, якби я бекав-мекав і ковтав шмарклі, коли зателефонував сказати йому, що його середній брат віддав богові душу? Я розумів, що після нашої розмови він негайно владнає справи на роботі й терміново вилетить додому. Він мав бути певним, що я в порядку, що в мене все більш-менш під контролем, а отже, він може спокійно зібратися, без паніки й гарячки.

І ось я готовий розплакатися лише тепер, після розмови з Феллон. Не знаю чому, але їй повідомляти цю трагічну звістку було найважче. Напевно тому, що я знав — не Кайл був головною темою нашої розмови. Ми обоє з нетерпінням чекали цього дня, відколи відірвалися одне від одного рік тому.

І хоч я намагався запевнити її, що неодмінно прилечу до неї наступного року, насправді ж хотів одного — впасти на коліна і благати її прилетіти до мене. Сьогодні.

Ще ніколи в житті я не хотів так когось обійняти, як її зараз. Я усе віддав би за те, щоб вона була тут, зі мною. Щоб я міг заритися обличчям у її волосся, відчути її руки на своєму тілі, на своїй спині. Ніщо і ніхто у світі не розрадить мене так, як вона. Та я їй цього не сказав. Не зміг. Може, і варто було, але я не можу собі дозволити попросити її в останню мить кинути все й терміново прилетіти до мене.

У двері дзвонять. Намагаюся зібрати себе докупи, витягнути за чуприну з трясовини жалю, яка засмоктує мене і тягне на дно після телефонної розмови з Феллон.

Кидаю телефон на ліжко і спускаюся на перший поверх. Коли доходжу до останньої сходинки, Ієн уже відчиняє двері. Заходить Тейт і з порога обіймає його. Я не здивувався, побачивши тут Тейт і Майлза. Ієн з Майлзом були ліпшими друзями ще до мого народження, тож я радий, що Ієна є кому підтримати.

Щоправда, через це починаю жаліти себе ще більше, адже Ієнові друзі тут, з ним, а єдина людина, яку мені хотілося б побачити, майже за п’ять тисяч кілометрів звідси.

Тейт відпускає Ієна й обіймає мене. Затим заходить Майлз і мовчки обіймає Ієна. Тейт обертається і простягає руку до сумок, які тримає Майлз, але він їх не віддає.

— Не треба, — каже він і дивиться на її живіт. — Я сам занесу речі до нашої кімнати, а ти краще піди на кухню і зроби собі щось поїсти, бо ти ще й досі не снідала.

Ієн зачиняє двері й дивиться на Тейт.

— Що, він і досі не дозволяє тобі брати до рук нічого важкого?

— Так, — відказує вона й закочує очі. — Ніколи не думала, що мені набридне, що зі мною поводяться як із принцесою. Але це вже занадто! Швидше б уже народити дитя, щоб він зосередив усю свою увагу на ньому, а не мені.

— Не дочекаєшся, — усміхається Майлз. — У мене вистачить уваги на вас обох.

І йде до гостьової кімнати. Проходячи повз мене, вітається кивком голови.

— Є щось таке, з чим я могла б допомогти? — запитує мене Тейт. — Благаю, дайте мені якусь роботу. Мені треба щось робити, аби відчути себе корисною.

Я запрошую її на кухню. Побачивши штабелі контейнерів, вона завмирає.

— Боже милостивий...

— Це точно, — кажу я, обводячи очима гори харчів.

Нам уже другий день поспіль приносять ці контейнери. Кайл працював в IT-компанії, в якій налічується до двох сотень співробітників, а офіс розташовується за десять кілометрів від нашого дому. Здається, чи не половина його колишніх колег принесли нам їжу за ці дні.

— Ми вже забили і той холодильник, що стоїть на кухні, і той, що в гаражі. А викидати в мене рука не підіймається.

Тейт закочує рукави й проходить повз мене.

— Нічого страшного. У мене підійметься, якщо треба буде. — Вона відкриває один контейнер, принюхується, кривиться