Колин Гувер – 9 листопада (страница 28)
А я стримую сльози, бо плакати було б дурістю. Правда ж?
* * *
Я ніколи не любила місця біля вікна. Тож, почувши, як жінка, яка сидить біля проходу, скаржиться, що їй не подобається її місце, пропоную помінятися.
Я не боюся літати, поки не починаю дивитися у вікно. Та коли мені випадає сидіти біля нього, чомусь вважаю, що мушу
обов'язково визирати туди. І потім увесь політ дивлюся на землю внизу й починаю панікувати сильніше, ніж якби сиділа біля проходу.
Кладу свою сумку під сидіння й намагаюся вмоститися якомога зручніше.
Я дуже рада, що наступного року Бен прилетить до Нью-Йорка, тому що не вельми люблю ці перельоти з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса.
Заплющую очі, сподіваючись, що зможу трохи поспати перед завтрашньою генеральною репетицією, на яку маю приїхати більш-менш живою.
— Агов!
Я чую голос Бена й усміхаюсь, адже це означає, що я вже починаю засинати, якщо плутаю реальність зі сном.
— Феллон.
Швидко розплющую очі й бачу Бена, який схилився наді мною.
Що за чортівня?
Дивлюся на його руку, в якій він тримає квиток на літак. Затим випростовуюся на сидінні.
— Що ти тут робиш?
Якийсь пасажир намагається протиснутися повз Бена, тож він підступає якомога ближче до мене. Коли пасажир проходить, Бен опускається навпочіпки.
— Я забув дати тобі домашнє завдання на цей рік, — каже він і простягає мені акуратно згорнутий аркуш паперу. — Довелося купити квиток на літак, щоб передати його тобі, поки ти не відлетіла. І це означає, що ти мусиш обов’язково виконати його. Інакше вийде, що я викинув купу грошей на вітер. Власне, це все. Не думаю, що цей мій учинок у дусі альфа-самця, але вже як є.
Я дивлюся на папірець, який тримаю в руках, потім знову переводжу погляд на Бена.
Невже він справді купив квиток на літак, тільки щоб дати мені домашнє завдання?
— Ти божевільний!
Він усміхається, а потім знову підводиться, щоб пропустити ще когось. Підходить бортпровідниця і просить звільнити прохід і сісти на своє місце.
— Ну, — підморгує мені Бен, — я пішов, поки мене тут не замкнули.
Затим нахиляється до мене і швидко цілує в губи.
Я намагаюся приховати сум, який, знаю, зараз можна побачити в моїх очах. Навіть видавлюю із себе усмішку. А він розвертається і йде до виходу. Бортпровідниця зупиняє його і питає, чому він і досі не сів на своє місце. Він щось бурмоче їй про сімейні обставини і про терміновість, тому вона дозволяє йому вийти. Та перш ніж щезнути з очей, він ще раз обертається і підморгує мені. І зникає.
Невже все це щойно відбулося насправді?
Я дивлюся на папірець у своїх руках і боюся навіть розгорнути його, розмірковуючи над тим, що ж там за домашнє завдання таке, якщо заради нього довелося купити квиток на літак.
Феллон!
Я збрехав тобі. Трохи. У мене немає для тебе купи архіважливих домашніх завдань, бо, на мою думку, в тебе й так чудово виходить дорослішати. Просто дуже хотів віддати тобі цього листа, бо мав бажання подякувати за те, що прилетіла до мене сьогодні. Вибач, що не подякував раніше. Дуже шкода, що тобі доведеться не спати цілу добу, але я високо ціную, що ти пожертвувала своїм сном заради нашої зустрічі та виконання умов угоди. Наступного року я постараюся тобі віддячити. Обіцяю. А на цей рік я маю для тебе лише одне завдання. Або радше прохання.
Зустрінься зі своїм батьком.
Так, я знаю. Я знаю. Він гімнюшник. Але він — єдиний батько, який у тебе є. І коли ти сказала, що вже цілий рік не спілкуєшся з ним, я мимоволі відчув себе винним. За те, що спричинив сварку між вами. Бо моє втручання все одно не допомогло, я тільки зробив гірше. Мені взагалі не треба було лізти у ваші справи. Але якби я не вліз, я би ніколи не дізнався, які на тобі трусики. Тож, думаю, насправді я анітрохи не шкодую, що втрутився, але почуваюся винним через те, що, можливо, якби я не пхав свого носа куди не слід, твої стосунки з батьком не були б зараз такими напруженими. Тому, думаю, тобі варто дати батькові ще один шанс.
Зрозумівши, що забув сказати тобі про це, мусив купити за 400 баксів квиток на літак. Тож не підведи мене, гаразд? Зателефонуй йому завтра. Заради мене.
А наступного 9 листопада я хочу провести з тобою весь день. Пропоную зустрітися на годину раніше, і я залишуся до півночі.
І не забувай: я дуже сподіваюся, що люди з тебе сміються.
Бен
Перечитую лист іще раз, потім акуратно згортаю його і ховаю. Я дуже рада, що Бена в ці хвилини немає в салоні, бо усміхаюся так, як ніколи в житті. Аж соромно робиться. Аж не віриться, що він таке утнув. А ще сама собі не вірю, що поведуся на цю історію і зателефоную завтра батькові. І зроблю це просто тому, що Бен мене попросив.
Але ще більше почуваюся приголомшеною, що він витратив стільки грошей на авіаквиток лише заради того, щоб передати мені листа. Здається, це більше схоже на широким жест, ніж на приємний випадковий збіг. І це мені подобається так само, якщо не більше, як і ті приємні випадковості, які Бен робив.
Можливо, я зеленого уявлення не маю про те, що таке закоханість, бо я весь час кажу собі, що ще не закохалася в нього. Ще зарано, куди там.
Але насправді, здається, ситуація абсолютно протилежна. Те, що відбувається наразі в моєму серці, надто цілісне й обґрунтоване, щоб ним нехтувати. Мабуть, я неправильно розуміла концепцію стрімкого кохання. Якби ще тепер збагнути, як нам прожити ці декілька років так, аби все закінчилося щасливим фіналом.
ТРЕТЕ 9 ЛИСТОПАДА
Вона «кохала» мене в лапках.
Вона цілувала мене жирним шрифтом.
Я НАМАГАВСЯ ВТРИМАТИ ЇЇ як міг.
Вона покинула мене, залишивши
по собі три крапки...
Бентон-Джеймс Кесслер
Феллон
Я принесла в ресторан свій нотатник.
Трохи дивно, але за цей рік трапилося стільки всього, що я із січня почала вести щоденник. А ще я велика акуратистка, тож Бену дуже пощастило. Йому не доведеться довго мене розпитувати, бо тут усе записано. Про всіх чотирьох хлопців, з якими я ходила цьогоріч на побачення. Про всі прослуховування, які я відвідала. Про те, що знову спілкуюся з батьком. Про всі чотири прослуховування, після яких мені зателефонували. І про одну (дуже маленьку) роль, яку нарешті отримала в невеличкій, хай і небродвейській виставі. І хоч від цього я була на сьомому небі, однак дуже сумую за аматорським театром. Навіть не очікувала такого від себе. Може тому, що мені дуже подобалося, що там усі питали в мене поради. А тепер, коли я отримала бодай і невеличку роль у трішки більшому театрі, усе здається інакшим.
Тут кожен намагається видертися нагору і готовий лізти по трупах. У цьому світі так багато амбіційних людей, які живуть у постійній боротьбі. І я з’ясувала, що не належу до їх когорти. Але сьогодні я не думатиму про те, що так і що не так у моєму житті, тому що сьогоднішній день належить лише нам з Беном.
І я вже його весь розпланувала. Після сніданку ми займемося типовими для туристів справами. Я живу в Нью-Йорку вже два роки, і досі не була в Емпайр-Стейт-Білдінг. А після обіду буде те, чого я чекаю із захватом і нетерпінням. Пару тижнів тому я проходила повз артстудію і помітила оголошення про мінівиставу «Життя і смерть Ділана Томаса. Але здебільшого смерть». Бен декілька разів згадував ім’я Ділана Томаса, тож я знаю, що йому подобається його творчість. І той факт, що ця подія відбудеться саме сьогодні, 9 листопада, вражає ще не так, як інша інформація, яку я довідалася з того оголошення.
Ділан Томас помер у Нью-Йорку 1953 року. Дев'ятого листопада.
Збіг обставин?.. Не думаю. Я навіть загуглила цю інфу, щоб пересвідчитися. Так і є. Тільки я не в курсі, чи знає Бен таку деталь про Ділана Томаса. Відверто кажучи, сподіваюся, що не знає, бо дуже хочеться побачити вираз його обличчя, коли я скажу йому про це.
— Вибачте, ви — Феллон?
Я підіймаю очі й дивлюся на офіціантку. Це та сама дівчина, яка вже двічі наливала мені дієтичну пепсі. Але цього разу в неї якийсь винуватий вигляд... і в руці вона тримає телефон.
У мене душа в п’яти опускається.
Будь ласка, нехай він просто запізнюється. Благаю, тільки не кажіть мені, що він телефонує сказати, що не прилетить сьогодні.
Я киваю.
— Так.
Вона простягає мені телефон.
— Тут хлопець. Він каже, що в нього термінова розмова. Коли поговорите, принесіть телефон на барну стійку, будь ласка.
Я беру телефон і обома руками притискаю його до грудей. Та наступної миті рвучко прибираю його, тому що боюся, що Бен почує, як шалено стукає моє серце. Дивлюся вниз і повільно вдихаю повітря.
Мені самій не віриться, що я так реагую.
Я й гадки не мала, як чекала цього дня, поки не з’явилася реальна загроза того, що його в мене може не бути. Повільно підношу телефон до вуха, заплющую очі й ледь чутно белькочу: