Колин Гувер – 9 листопада (страница 27)

— Ні.

— Менше однієї?

— Ні.

— Більше п’яти?

— Я не здам тобі цієї інформації, навіть за поцілунок.

— Здаси як миленький, — сміюся я. — За п’ять років ти розповіси цілому світу про нас у своїй книжці.

— За чотири роки, — уточнює він.

— Коли в тебе день народження? — питаю в нього.

— А в тебе?

— Я перша спитала.

— А що, як ти старша за мене? Хіба дівчат не відлякує перспектива того, що вони зустрічатимуться з молодшими хлопцями?

— А хіба хлопців не відлякує перспектива того, що вони зустрічатимуться з дівчатами, в яких пошрамовано пів обличчя?

Бен сильніше стискає мою талію і пильно дивиться мені в очі.

— Феллон.

Moe ім’я він промовляє так, наче одним словом прочитав мені цілу лекцію.

— Я просто хотіла пожартувати, — кажу я.

— Не думаю, що самоприниження — це дуже весело.

— Це тільки тому, що ти не той, хто займається оцим самоприниженням.

У нього сіпаються кутики губ, і він намагається стримати усмішку.

— Четвертого липня. Мій день народження щороку святкує вся країна. Це доволі епічно, — зрештою відповідає Бен.

— А в мене двадцять п’ятого липня, і це означає, що офіційно ти старший за мене, тож я можу спокійнісінько переслідувати тебе, і ніхто не назве мене старою збоченкою.

Він просуває свою руку вгору на декілька сантиметрів і починає повільно гладити шкіру великим пальцем.

— Ти не можеш переслідувати того, хто сам цього хоче, Феллон.

Ох, ні фіга собі! За такий коментар він заслуговує на поцілунок. Але поряд з нами стоїть хлопець з машинкою для набивання тату, а я не з тих дівчат, які показують свої почуття на людях.

Радше навпаки, я дуже добре вмію стримуватися.

— Я маю знати про тебе одну важливу річ, — каже Бен, не зводячи з мене пильного погляду. — І коли я спитаю тебе, то хочу, аби ти дуже добре продумала відповідь, бо вона або посилить, або знищить зв’язок, який є між нами.

Я ковтаю слину.

— Ну гаразд, що ти хочеш знати?

Він тихенько зойкає. Я не знаю, чи це від болю, чи від того, що він надто хвилюється, ставлячи запитання.

— Отже, — каже він, — якби ти до кінця свого життя могла слухати лише один гурт, то який ти вибрала б і чому?

Я вмить розслабляюся. Це легке запитання. Я думала, він копне значно глибше, а не просто спитає про мій улюблений музичний гурт

— X Ambassadors.

— Ніколи не чув про них, — каже Бен.

— А я двічі був на їхніх концертах, — кидає раптом майстер тату.

Ми з Беном дивимося на нього, але він і не думає відволікатися від роботи.

Я знову переводжу погляд на Бена і здивовано вигинаю

— А чому мій улюблений музичний гурт міг або посилити або знищити зв'язок між нами?

— Про людину багато чого можуть розповісти її музичні смаки. Я майже певен, що вичитав це в одній з тих книжок, які ти мені порадила. Якби тобі подобався гурт, який я терпіти не можу, це була б серйозна причина для того, щоб розбігтися.

— Ну... цей гурт може тобі не сподобатися, коли ти його послухаєш. Ми ще остаточно не з'ясували це питання, тож поки що певності тут немає.

— У такому разі я ніколи його не слухатиму, — рішуче каже він. — Хіба що за крайньої потреби. А яка їхня пісня тобі найбільше подобається?

— Це залежить від настрою.

— Ну гаразд, тоді скажи, яка пісня зараз максимально відповідає твоєму настрою?

На мить я заплющую очі й мугикаю собі під ніс одну з пісень, доки не доходжу до слів, які відповідають цьому моменту. Затим розплющую очі й усміхаюсь.

,— Ти такий розкішний, бо через тебе і я почуваюся розкішною.

На його обличчі з’являється легка тінь усмішки.

— Це мені подобається, — каже він, погладжуючи великим пальцем шкіру на моїй талії. Якусь мить ми не зводимо очей одне з одного. Бачу, що його груди почали важко здійматися, і розумію, що це від збудження, хоч його зараз і штрикають голкою. І почуваюся переможницею.

Думаю, чи не нахилитися трохи вперед і не поцілувати його в губи. Але поки розмірковую, майстер неочікувано повідомляє:

— Усе, готово.

Я зісковзую з Бенових колін, ми роздивляємося роботу, а потім майстер замотує його руку бинтом. Вийшло досить непогано, але все одно я не розумію, чому Бену припекло зробити це тату саме сьогодні. Однак радію, що була поряд із ним.

Він встає, дістає гаманця з кишені, розраховується з майстром, потім бере мене за руку, і ми йдемо до автівки. Відчуваю, що кожен наступний крок дається мені важче, ніж попередній, бо розумію, що з кожним кроком ми наближаємося до чергового прощання.

Дорогою до аеропорту я мало не плачу. Невже це через почуття до Бена я страшенно не хочу летіти до Нью-Йорка?

Так, я казала йому на пляжі, що цілком задоволена своїм життям у Нью-Йорку. Але насправді я там почуваюся такою самою нещасною, як і тут до переїзду.

Просто не хочеться, щоб він про це знав. Сподіваюся, що, працюючи в аматорському театрі, знайду нових друзів. Зрештою я прожила там лише рік. Хоча він був доволі важким. І хоч як я намагалася виконати домашнє завдання, яке дав мені Бен, ходити на безліч прослуховувань було доволі виснажливо, а тим паче, коли мені всюди відмовляли. І це наштовхує мене на думку, що, може, батько казав правду. Може, я занадто розкатала губу. І попри те, що завдяки Бену я стала більш упевненою в собі, індустрія, побудована на бездоганних личках, не зробилася прихильнішою до мене.

А до Бродвею мені як до неба рачки. Від кількості людей, які приходять туди на прослуховування, я почуваюся маленькою мурашкою у величезному мурашнику. Мабуть, у мене лише тоді з’явиться шанс отримати роль, коли шукатимуть дівчину зі справжніми шрамами на обличчі. Але поки що така нікому не потрібна.

— Хочеш іще одну драматичну сцену в аеропорту? — питає Бен, коли ми під’їжджаємо до терміналу.

Я сміюсь і заперечно хитаю головою, він паркується на стоянці. Перш ніж заходимо в аеропорт, він міцно обіймає мене. Я бачу сум в його очах, а ще розумію, що на моєму обличчі великими літерами написано, як я не хочу з ним прощатися. І, безперечно, він це бачить. Він легенько торкається пучками моєї щоки, і я вся тремчу.

— Наступного року я прилечу до Нью-Йорка. Де ти хочеш зустрітися?

— У Брукліні, — відказую я. — Я там живу. Хочу показати тобі свій район. І там є чудовий ресторанчик мексиканської кухні. Ти мусиш там усе скуштувати.

Я вбиваю адресу одного з моїх улюблених ресторанів йому в телефон і додаю дату й час. Хоча навряд чи він забуде. Затим повертаю йому телефон.

Він кладе його до кишені й знову протягує до мене руки. Добрих дві хвилини ми стискаємо одне одного в обіймах. Його рука лежить на моїй потилиці, і я намагаюся запам’ятати це відчуття. Намагаюся запам’ятати, як він пахне, — як пляж, на якому ми провели сьогодні години три, не менше. Намагаюся запам’ятати, як мої вуста ідеально поміщаються у вигині між його шиєю та ключицею так, наче його плечі були спеціально створені для того, щоб я поклала на них голову.

Нахилившись, цілую його в шию. Коротенький поцілунок, і все. Він підіймає мою голову зі свого плеча і дивиться мені в очі.

— Завжди думав, що я крутий хлопець, — каже він, — але щойно зрозумів, що прощатися з тобою — це найскладніше, що мені доводилося робити в житті.

Мені хочеться сказати: «Тоді попроси мене залишитися».

Але його губи накривають мої. Він прощається зі мною, цілуючи мене, пестячи руками мої щоки, торкаючись губами мого чола. І відпускає. Він майже відштовхує мене. Напевно, сподівається, що якщо відстань між нами збільшиться, то комусь від цього стане легше.

Він задкує, доки не дістається тротуару. А в мене всі слова застрягають у горлі, тож я міцно стискаю губи, щоб вони не вирвалися на волю. Ми дивимось одне на одного якусь мить, і біль від нашого прощання відчувається навіть у повітрі. Потім він розвертається і прямує до своєї автівки.