Колин Гувер – 9 листопада (страница 26)

— Я навчаюся в Каліфорнійському університеті, — сміючись, відповідаю я. — На стаціонарі, на двох спеціальностях, тож на роботу часу не залишається. Але й рахунків у мене майже немає. У мене достатньо грошей від маминої спадщини, тож я поки що тільки навчаюся.

— А які в тебе спеціальності? — запитує вона.

— Письменницька майстерність і комунікації. Більшості письменників не дуже щастить із кар'єрою, тож хочу мати план Б.

— Тобі не потрібен план Б, — усміхається Феллон. Тому що за п’ять років у тебе буде роман-бестселер, гонораром за який ти зможеш оплатити всі свої рахунки.

Дуже сподіваюся, що насправді вона так не думає.

— А як ти її назвеш? — питає вона.

— Ти про що?

— Про нашу книжку. Як вона називатиметься?

— «Дев’яте листопада».

Я спостерігаю за її реакцією, але з виразу обличчя не можу зрозуміти, чи сподобалася їй така назва. За мить вона кладе голову мені на груди, і більше я не бачу її обличчя.

— Я не сказала тобі це торік, — майже пошепки говорить вона. — Але дев’яте листопада — це річниця пожежі. І тепер, коли я щороку чекаю зустрічі з тобою, я вже зовсім інакше ставлюся до цієї дати. Я вже не боюся її. Тож дякую тобі за це.

Я нечутно зітхаю, але не встигаю нічого сказати їй у відповідь, бо Феллон підсовується ближче і припадає вустами до моїх.

 

Феллон

— Ти точно цього хочеш?

Він киває, але його поведінка свідчить про протилежне.

Пів години тому ми лежали й обіймались на пляжі, та після п’яти хвилин поцілунку Бен раптом схопився й оголосив, що хоче собі тату.

— Сьогодні, — сказав він. — Просто зараз.

І ось ми в салоні. Він сидить на стільці й чекає майстра. А я стою, обіпершись об стіну, і чекаю, коли він схаменеться й дремене звідси.

Бен не сказав мені, що означає його тату. Він хоче написати на кисті лівої руки слово «поетичний» на фоні нотного стану. Не знаю, чому він не зізнається, яке приховане значення криється за цим тату, але добре хоч, що це не моє ім'я. Ні, він мені подобається, і навіть дуже, але набити на своїй шкірі назавжди ім’я якоїсь дівчини — це надто в дусі альфа-самця, особливо на ранній стадії наших стосунків. Особливо на кисті. Але чому я щойно подумала, що між нами є якісь стосунки?

О боже. А може, саме через це він і хоче зробити собі тату? Може, він хоче здаватися крутим хлопцем? То, напевно, я маю попередити його, що він чинить не зовсім правильно.

Я відкашлююся, щоб привернути його увагу.

— Ем-м... Вибач, що скажу тобі таке, Бене, але тату у вигляді слова «поетичний», вибите на лівій кисті, — це не дуже

в дусі альфа-самця. Власне кажучи, навіть навпаки. Ти певен, що не хочеш набити собі, скажімо, череп або колючий дріт? Чи, може, щось із кров’ю?

Його губи викривляються в дивну посмішку.

— Не хвилюйся, Феллон. Я роблю це не заради того, щоб справляти враження на дівчат.

Не знаю чому, але його відповідь мені дуже-дуже подобається. До приміщення повертається майстер і показує на кисть Бена, на яку він декілька хвилин тому наніс контури малюнка.

— Якщо вам усе подобається, можемо починати.

Бен ще раз дивиться на малюнок, киває і каже майстру:

— Я готовий. — Потім він показує на мене: — А можна вона сяде мені на коліна, щоб відволікати мене?

Хлопець знизує плечима і підтягує Бенову руку ближче до себе, але нічого не відповідає. У мене в голові рояться думки про те, що цей майстер, певно, дивується, що Бен робить з такою дівчиною. Аж тут Бен перериває вир моїх неспокійних думок.

— Ходи-но сюди, — каже він, поляскуючи себе по коліну. — Сідай і відволікай мене.

Я роблю, як він каже. А для цього доводиться вилізти до нього на коліна й обійняти його. Добре хоч, що я в джинсах. Та все одно трохи ніяково сидіти отак посеред салону. Бен обіймає мене за талію і притискає до себе. Чую, як дзижчить голка і як змінюється звук у моменти, коли вона торкається шкіри. Бен не виказує болю, приховуючи свої емоції за слабкою усмішкою. Намагаючись відволікати його, повертаюся до розмови, яку ми почали на пляжі.

— Який твій улюблений колір?

— Зелений малахіт.

Я здивовано вигинаю брови.

— Це дуже специфічний відтінок, але добре.

— Бо саме такого кольору твої очі. І разом з тим це мій улюблений мінерал.

— У тебе є улюблений мінерал?

— Тепер є.

Я опускаю очі, щоб він не помітив моєї зніяковілої усмішки. Відчуваю, як він міцніше стискає мене за талію, і припускаю, що голка відволікає його сильніше, ніж я, тому випалюю наступне запитання:

— Яка твоя улюблена страва?

— Пад тай, — каже він. — А твоя?

— Суші. Це майже одне й те саме.

— Ні, навіть близько не стояли, — не погоджується він.

— І те, й інше належить до азійської кухні. А який твій улюблений фільм?

— Це нудні запитання, давай щось серйозніше.

Я закидаю голову назад, дивлюсь у стелю і думаю.

— Гаразд, хто була твоя перша дівчина? — питаю я, знову поглядаючи на нього.

— Брін Фелоуз. Мені тоді було тринадцять років.

— А мені здається, ти казав, що її звали Абіта.

— У тебе чудова пам’ять, — відказує він, усміхаючись.

Я суворо підіймаю брову.

— Річ не в тім, що в мене гарна пам’ять, Бене. Просто я втрачаю контроль над собою і починаю страшенно ревнувати, коли йдеться про твої колишні кохання.

Він сміється.

— Абіта була першою дівчиною, з якою я поцілувався. Але вона не була моєю першою дівчиною. Мені було шістнадцять років, ми зустрічалися з нею рік.

— А чому розійшлися?

— Бо нам було по шістнадцять. — Бен каже так, наче це дуже вагома причина. Потім помічає, що я запитально дивлюся на нього, і додає: — Так завжди буває, коли з кимось зустрічаєшся у шістнадцять. Ви дорослішаєте. А в тебе? Хто був твій перший хлопець?

— Справжній чи фіктивний?

— Будь-який, — каже він.

— Ти, — відказую я і зазираю йому в очі, намагаючись знайти там жалість, але натомість бачу там гордість.

— Зі скількома дівчатами ти переспав?

Він міцно стуляє губи.

— Я не відповідатиму на це запитання.

— їх було більше десяти?