Колин Гувер – 9 листопада (страница 25)

Але Бен підіймає руку, не підпускаючи до себе.

— Усе гаразд, — каже він. — Іди нагору, я буду за мить.

Бен прикриває око рукою, а Кайл стоїть на місці, ніби збираючись ударити ще раз.

Коли на шум прибігає Джордін, він різко відступає. Ошелешена, вона переводить погляд з Бена на Кайла й назад. Здається, вона вперше стала свідком такої сцени. Тож ця ситуація спантеличує мене ще більше.

У мене немає братів, та, як я знаю, брати завжди б’ються між собою. Але, судячи з реакції Джордін, у цій сім’ї так не заведено. І в неї зараз, певно, почнеться істерика.

— Ти щойно вдарив його? — питає вона Кайла.

Мені здається, що на якусь мить йому стає соромно і він от-от вибачиться. Та потім він різко видихає і повертається до Бена.

— Ти заслужив це! — каже він і задкує по коридору. — Ти заслужив це, баран!

 

Бен

Ми стоїмо в моїй ванній. Я спираюся на раковину, а Феллон вологими ватними дисками витирає кров з мого обличчя.

Не можу повірити, що Кайл у неї на очах ударив мене. Почуваюся страшенно розлюченим і намагаюся бодай трохи розслабитися, але марно — нічого не виходить, особливо коли вона торкається мого обличчя.

— Ти не хочеш поговорити про те, що сталося? — запитує вона й бере пластир.

— Ні.

— Мені варто хвилюватися? — допитується вона, наліплюючи пластир на рану й розрівнюючи його.

Затим викидає обгортку в смітник і знов намочує ватний диск.

Я дивлюсь у дзеркало і мацаю синець, який набряк під оком.

— Ні, Феллон, тобі ніколи не варто хвилюватися про мене. Або про Кайла, якщо ми вже заговорили про це.

Мені й досі не віриться, що він ударив мене. Жодного разу в житті він не бив мене. Хоча пару разів був достатньо близько до цього. Або він дуже втомився через одруження, або цього разу я розізлив його надто сильно.

— Ми можемо кудись піти? — питаю я.

— Думаю, так, — відказує Феллон, знизуючи плечима. — А куди ти хочеш?

— Куди скажеш.

Бачу, як вона всміхається, і мені відразу легшає.

— У мене є ідея, — каже вона.

* * *

— Тобі не холодно? — уже втретє питаю, а вона втретє відповідає «ні», хоча й ледь помітно тремтить. Підсуваю її ближче до себе і щільніше обгортаю нас пледом.

Вона захотіла піти на пляж, попри те що зараз листопад і надворі вже темно. Певна річ, ми прихопили із собою їжу з «Чипотля», і вона влаштувала пікнік з пледами, взятими з дому.

Поївши, ми вже з пів години говоримо на різні несерйозні теми, щоб більше дізнатися одне про одного. Зважаючи на випадок, що стався вдома, усі питання були доволі нейтральні. Однак останні дві хвилини ми сидимо мовчки. Видно, несерйозні теми для балачок скінчилися. А може, це мовчання і є запитанням. Я тримаю руку Феллон під пледом, і ми мовчки дивимося, як розбиваються хвилі об прибережні скелі. Потім вона кладе голову мені на плече.

— Я з шістнадцяти років не була на пляжі, — каже вона.

— Ти боїшся океану?

Вона піднімає голову з мого плеча, підтягує до себе коліна й обхоплює їх руками.

— Раніше я ходила на пляж дуже часто. Чи не всі вихідні проводила біля води. А потім сталася пожежа, я дуже довго одужувала після неї: лежала в лікарні, проходила курси фізіотерапії. Сонце не дуже корисне для шкіри, коли намагаєшся залікувати її. Тож я... просто перестала ходити на пляж.

Навіть коли мені вже дозволили бувати на сонці. Я не наважувалася приходити туди, де треба було оголити своє тіло.

І знову я не знаю, що їй сказати. Мені страшенно прикро, що пожежа відібрала в неї впевненість у собі, але я й гадки не маю, скільки ще всього та пожежа забрала з її життя.

— Як добре знову прийти сюди, — шепоче вона.

Я стискаю її руку, бо певен, що це єдине, що вона наразі хоче. Ми знову сидимо мовчки, а я подумки повертаюся до інциденту з Кайлом. Не знаю, чи багато Феллон чула, та оскільки вона й досі зі мною, то, певно, небагато. Хай там як, але сказати, що вона побачила не той бік Кайла, який я хотів би їй показати, — це не сказати нічого. Вона, мабуть, думає, що він якийсь недоумок. Але з того, що вона побачила за ті пару хвилин, іншого висновку й не зробиш.

— Коли я навчався в четвертому класі, був один хлопець, трохи старший, який завжди чіплявся до мене, — розказую їй. — Щодня в шкільному автобусі він або бив мене, або ображав і кепкував з мене. Так тривало декілька місяців, і пару разів я виходив з автобуса з розквашеним носом.

— Ой лихо! — каже вона.

— Кайл на пару років старший за мене. Він тоді вчився у старших класах, але ми їздили на одному шкільному автобусі, бо школа в нас в окрузі була одна. Якось той хлопець ударив мене просто при Кайлові. Я сподівався, що він заступиться за мене, дасть йому по пиці, бо я ж його молодший брат, а старші брати мають захищати молодших від забіяк. — Я простягаю ноги і зітхаю. — Але Кайл просто сидів і дивився на мене. Він так і не втрутився. Коли ми приїхали додому, я дуже розсердився на нього. Сказав, що він мій брат і мусив би провчити того забіяку, а він розсміявся і мовив: «І чого б це тебе навчило?» Я не знав, що йому відповісти.

Бо чого мене мав навчити задерій, який щодня до мене чіплявся? Кайл сказав: "Якби я зупинив того пацана, чого б це тебе навчило? Нічого. Якби я втрутився, ти отримав би з цього лише один урок — що в разі проблем можна покластися на когось іншого, а не на власні сили. Козли і задерики будуть завжди. Ти повинен сам навчитися справлятися з ними, щоб вони не діставали тебе. А якщо я поб'ю якогось пацика, це тебе ні хріна нічому не навчить».

— І що, ти послухався його? — запитує Феллон, дивлячись на мене.

— Ні, — хитаю я головою. — Я пішов до своєї кімнати і розплакався. Бо думав, що він просто не любить мене. А той хлопець діставав мене ще кілька тижнів. Та одного дня до мене дійшло. Не знаю, що саме змінилося, але я потроху почав захищатися, тепер він уже не міг бити мене так сильно. Я перестав боятися його. Через якийсь час він зрозумів, що його образи більше не зачіпають мене, і зрештою відчепився.

Феллон мовчить, але я знаю, що вона зараз, мабуть, дивується, нащо я розповів їй цю історію.

— Насправді він гарний брат, — кажу я. — І добра людина. Дуже прикро, що сьогодні ти побачила його не з найкращого боку. Така поведінка геть нетипова для нього. Кайл мав право так зі мною сьогодні повестися, бо я його дуже засмутив. І я не хочу про це говорити. Але насправді мої брати — хороші люди. Просто хочу, аби ти про це знала.

Вона уважно дивиться на мене і, здається, розуміє, про що я говорю. Обійнявши її, притискаю до грудей і лягаю на плед. Дивлюся на зірки і питаю сам себе, коли востаннє отак лежав і витріщався на них.

— Мені завжди хотілося мати брата або сестру, — каже вона. — Знаю, я не вельми зраділа, коли тато сказав торік, що моя мрія с коро здійсниться. Але, на жаль, жінка, з якою він заручився, взагалі не була вагітна. Вона думала, що в нього багато грошей, адже він зірка. Та коли довідалася, що він у боргах як у реп’яхах, покинула його.

Ого. Тепер моя сімейна драма, свідком якої вона нещодавно стала, здається мені не такою вже й страшною.

— Це жахливо, — кажу їй. — Він дуже засмутився?

Хоча не скажу, щоб мене бодай трохи колихало, засмутився він чи ні. Цей чоловік заслуговує негативної карми, яка вочевидь повернулася до нього, за те, як він ставився до своєї доньки.

— Я не знаю, — знизує вона плечима, — це мені мама розповіла. Я не спілкувалася з ним з минулого року.

І мені стає шкода її. Хоча він і гімнюк, якого ще треба пошукати, все одно він її батько. Тож розумію, як це боляче.

— Це ж ким треба бути, щоб придумати вагітність, аби заарканити чоловіка? Якесь дике збочення. Хоча для книжки може стати непоганою сюжетною лінією.

— Це надто банально, — сміється вона мені в груди. — І про це написано вже сто тисяч разів.

Феллон спирається підборіддям на руки й усміхається до мене. Місячне сяйво освітлює її обличчя так, наче вона стоїть на сцені.

І я згадую про...

— А ти збираєшся розповісти мені про прослуховування, на які ходила? Тебе взяли кудись?

— До аматорського театру, — переставши усміхатися, відказує вона. — Завтра в нас відкриття. Вранці генеральна репетиція. Тому мені й треба повернутися так рано. У мене там не головна роль і грошей за виступ я не отримаю, але мені все одно подобається. Дуже багато акторів звертаються до мене за порадами. Я не знаю чому. Можливо, тому що в мене вже є досвід знімання в серіалі. Та як не крути, а мені приємно. І добре, що завдяки театру не доводиться сидіти весь час удома, у чотирьох стінах.

Це мені подобається.

— А що в тебе з роботою?

— У мене гнучкий графік. Я й досі начитую аудіокнижки. Заробляю достатньо, щоб оплачувати рахунки. Усе досить непогано. Хоча мені й довелося переїхати на іншу квартиру, бо орендна плата була для мене трохи зависокою. А так, загалом, усе гаразд. Я там щаслива.

— Чудово, — кажу я, гладячи її по голові. — Я дуже радий, що ти знайшла там своє щастя.

І це справді так. Але не приховуватиму, що якась частина мене егоїстично сподівалася, що сьогодні вона скаже, що з Нью-Йорком у неї не склалося.

Що вона повернулася до Лос-Анджелеса і що вважає своє правило п’яти років дурною затією і хоче, аби завтра ми знову побачилися.

— А в тебе є якась робота? — питає вона. — Аж не віриться, що я не знаю про це. Я дозволила тобі пестити мої груди і навіть не знаю, чим ти заробляєш на хліб.