Кейт Мосс – Гробниця (страница 99)
— На пістолях, що є в будинку.
— А ви впевнені в них? Приціл гарний?
— Я мав надто обмаль часу, — відповів Анатоль.
Екіпаж завернув і поїхав по нерівній колії.
Анатоль спробував уявити свою кохану Ізольду, що лежить, розкинувши свої красиві, як гілля верболозу, руки, а її світле волосся віялом розсипалося по подушці. Згадав яскраві, зелені, допитливі очі Леоні. Уявив собі личко ще не народженої дитини. І спробував подумки утримати всі ці три образи. «Я роблю це заради них. Проте ввесь величезний світ зібгався до розмірів торохтливого екіпажа, ящика з пістолями на колінах Денарно та швидкого, нервового дихання Ґабіньйо, котрий сидить поруч».
Анатоль відчув, як двоколка знову звернула ліворуч. Колія стала ще більш нерівною та вибоїстою. Раптом Денарно обернувся до кучера та звелів повертати праворуч на вузеньку просіку.
Екіпаж звернув на нерозчищену просіку, а потім виїхав на галявину. На її дальньому краї стояв іще один екіпаж. Хоч Анатоль і знав, кого він зустріне, його аж пересмикнуло, коли він упізнав родинний герб Віктора Константа, графа Турмалінського, із золотистим гребінцем на чорному тлі. Двійко гнідих, накриті попонами і з шорами на очах, нетерпляче били копитами тверду холодну землю. Поруч стояла купка чоловіків.
Денарно вибрався першим, а потім — Паскаль з пістолетним ящиком. Останнім з екіпажа вийшов Анатоль. Навіть на відстані, серед однаково вдягнених поплічників, він негайно впізнав Константа. Здригнувшись від огиди, він упізнав також чоловіка з виразками на шкірі, що напав на нього вночі в Пасаж де Панорама після заворушень в оперному театрі. Біля нього стояв опецькуватий, схожий на п’яницю старий солдат у старезному наполеонівському плащі. Його зовнішність теж видалась Анатолеві знайомою.
Анатоль відсапнув. Хоча Віктор Констант не йшов йому з голови відтоді, як він зустрів і покохав Ізольду, двоє чоловіків не зустрічалися з того дня в січні цього року, коли вперше й востаннє посварились.
Анатоль сам здивувався силі тієї люті, котра зненацька охопила його. Він стиснув важкі, наче гирі, кулаки. Ситуація потребувала холодного розуму, а не імпульсивного бажання помститися. Та раптом ліс видався Анатолеві маленьким-маленьким. Голі стовбури буків немов почали обступати його зусібіч.
Перечепившись через коріння, що стирчало з землі, Анатоль ледь не впав.
— Спокійно, Верньє, — пробурмотів Ґабіньйо.
Анатоль зібрав до купи думки, спостерігаючи, як Денарно йде до Константа та його людей, а за ним поспішає Паскаль, несучи в руках пістолетний ящик, здалеку схожий на дитячий гробик.
Секунданти привітались, коротко й різко вклонившись один одному, а потім пішли в дальній кінець галявини. Анатоль відчував, що Констант не зводить з нього своїх крижаних, пронизливих, як стріли, очей. Він помітив також, що його супротивник виглядає зле. Потім вони рушили до центру галявини, неподалік від того місця, де напередодні Паскаль улаштував імпровізований тир, і відрахували потрібну кількість кроків від того місця, з якого слід було цілитись. Паскаль і слуга Константа позначили місце, забивши в мокру землю два кілки.
— Як ви себе почуваєте? — прошепотів Габіньйо. — Може, принести…
— Не треба, — швидко відказав Анатоль. — Мені нічого не потрібно.
Денарно повернувся.
— На жаль, я забув жереб для пістолетів. — Він заспокійливо поплескав Анатоля по плечу. — Утім, це не надто важить, я певен. Найголовніше — не пістоль, а добре прицілитись.
Анатолеві здавалося, що це йому сниться. Усе довкола було змазаним, приглушеним, таким, що відбувається не з ним, а з кимось іншим. Анатоль знав: його має насторожити те, що йому, можливо, доведеться скористатися пістолетом супротивника, але він наче заціпенів.
Дві групи підійшли ближче одна до одної.
Денарно зняв з Анатоля плащ. Секундант Константа зробив те саме зі своїм підопічним. Анатоль побачив, як Денарно навмисне обмацав кишені піджака Константа, кишені його жилетки, у яких не мусило бути іншої зброї, а також записників чи паперів, що могли б стати захисним щитом від кулі.
Денарно ствердно кивнув.
— Нічого зайвого.
Анатоль підняв руки, і секундант супротивника також обшукав його. Він відчув, як той витяг з його кишені годинник і відстебнув від його ланцюжка.
— Новий годинник, мосьє? Та ще й із монограмою. Прекрасна робота!
Анатоль упізнав цей хрипкий голос. Він належав чоловікові, котрий поцупив у нього батьків годинник під час нападу в Парижі. Верньє стиснув кулаки й ледь утримався, щоб не збити нахабу з ніг одним ударом.
— Не чіпай! — злісно прошипів він.
Слуга зиркнув на свого хазяїна, знизав плечима та відійшов.
Анатоль відчув, як Денарно взяв його за лікоть і підвів до одного з кілків.
— Верньє, ось ваша позначка.
Я не маю права схибити.
Йому дали пістоль. Він був важкий і холодний, набагато елегантніший за ті пістолі, що належали його покійному дядькові. Ствол був довгий і полірований, а на руків’ї — вигравіювані ініціали Константа.
Раптом Анатолеві здалося, що він дивиться на себе з величезної висоти. Він побачив чоловіка, дуже схожого на нього, з таким самим чорним, як смола, волоссям, такими самим вусами, блідим обличчям і носом, кінчик якого почервонів від холоду.
Навпроти нього, на відстані кільканадцяти кроків, Анатоль побачив іншого чоловіка — дуже схожого на того, котрий переслідував його з Парижа до самісінького півдня Франції.
Аж раптом звідкись іздалеку долинув голос. Розв’язка мала настати раптово й занадто швидко.
— Ви готові, панове?
Анатоль кивнув. Констант теж.
— По одному пострілу на кожного.
Анатоль підняв руку. Констант зробив те саме.
І той самий голос скомандував:
— Вогонь!
Анатоль утратив здатність усвідомлювати те, що відбувається. Він наче не бачив прицілу, не відчував запахів, не чув звуків. Він відчув цілковитий брак будь-яких емоцій. Йому здалося, що він нічого не зробив,(але м’язи його руки скоротилися, палець зігнувся, натискаючи на курок, і клацнула собачка. Анатоль побачив, як на поличці спалахнув порох, і в холодному повітрі квіткою розцвіла хмаринка диму. — Звуки двох пострілів відлунням прокотилися по просіці. З вершечків навколишніх дерев злетіли переполохані птахи й панічно шугонули геть.
Анатолеві раптом забракло повітря. Ноги його підломились. Він упав коліньми на тверду землю, думаючи про Ізольду й Леоні, а потім у його грудях розпливлося тепло, наче він лежав у ванні, а в його несподівано захололе тіло просочувалася гаряча вода. «Його поранено?» Наче голос Габіньйо. А може, й не Габіньйо.
Навколо нього зібралися темні постаті, уже нерозрізненні— чи то Денарно, чи то Ґабіньйо, просто ліс чиїхось ніг у чорних та сірих брюках, руки — в хутряних рукавичках, на ногах — важкі черевики. Раптом Анатоль почув якийсь звук. Несамовитий вереск, що донісся до нього через холодне повітря. Хтось із розпачем і болем вигукнув його ім’я.
Анатоль важко повалився набік. Йому здалося, що то кликала його Ізольда. Утім, водночас він збагнув, що решта присутніх теж почули цей крик. Натовп, що оточив його, розступився й позадкував — якраз достатньо, щоб Анатоль побачив, як до нього біжить Ізольда, вискочивши з-за дерев, а слідом за нею — Леоні.
— Ні! Анатолю, ні! — кричала Ізольда. — Ні!
Цієї миті його увагу привернуло дещо інше, якраз, на периферії його зору. В очах у нього почало темніти. Анатоль спробував сісти, але відразу ж скорчився від різкого, як після удару ножем, болю в боку. Він простяг руку, однак вона обм’якла, і він відчув, що знову падає на землю.
Усе зарухалось якось дуже повільно. Анатоль збагнув, що мало відбутися. Спочатку він не повірив побаченому. Денарно ж перевіряв Константа, щоб у того не було іншої зброї! Мусив бути один постріл на кожного — і тільки один. Проте на його очах Констант кинув дуельний пістоль додолу й натомість видобув із кишені ще один пістоль, такий маленький, що він запросто поміщався на його долоні. Його рука описала дугу, здіймаючись угору, він повернувся праворуч і вистрілив.
У Константа виявився другий пістолет. А мусив бути лишень один.
До Анатоля повернувся голос, і він закричав. Проте було надто пізно.
Тіло Ізольди завмерло, на мить наче повиснувши в повітрі, а потім сіпнулось назад від удару кулі. Її очі широко розчахнулися — спочатку від подиву, потім — від шоку й болю. Анатоль побачив, як вона впала на землю. Упала, як і він.
Крик розпачу вирвався з грудей Анатоля. Усе довкола враз перетворилося на хаос, на волаючий пекельний гармидер. І йому здалося, що в самісінькому центрі цього пекла почувся чийсь сміх. Зір його затьмарився, біле змінилось на чорне, і світ утратив свої барви.
Це був останній звук, почутий Анатолем. А за мить темрява поглинула його.
Несамовитий зойк розчахнув повітря. Леоні почула його, але не відразу збагнула, що то кричала вона сама.
На мить вона аж прикипіла до місця, не вірячи власним очам. Їй здалося, що вона бачить перед собою театральну сцену, малюнок чи фото з позбавленими життя й руху застиглими образами живих людей.
Та раптом увірвався реальний світ — різко та грубо. Леоні розпачливо подивилась на темну галявину, і сенс того, що відбулося, кривавим відбитком закарбувався в її свідомості.
Он — Ізольда. Вона лежить на вологій землі, і на її сірій сукні розпливлася кривава пляма.