Кейт Мосс – Гробниця (страница 100)

Трохи далі — Анатоль. Його обличчя спотворила гримаса болю, він натужно намагається спертись на руку, проте безсило падає на землю. Над ним схиляється Габіньйо.

А найбільший удар для неї — це обличчя вбивці. Чоловік, якого так боялась Ізольда й котрого так ненавидів Анатоль, постав перед очима Леоні чітко й виразно.

Вона враз похолола, і мужність полишила її.

— Ні, — прошепотіла вона. — Не може бути!

Відчуття провини, гостре, як скло, прохромило її свідомість. Приниження та гнів накотились на неї, наче річка, що прорвала береги. Тут, за кілька кроків від неї, стояв чоловік, котрий заволодів її думками, про котрого вона мріяла ввесь час відтоді, як повернулася з Каркасона.

Убивця Анатоля. Переслідувач Ізольди.

Невже це вона вивела його на них?!

Леоні підняла вище лампу, щоб роздивитися герб на екіпажі, що стояв неподалік, хоча їй не потрібно було додаткових підтверджень, що це — саме той чоловік. Лють, несамовита й усеохопна, опанувала її. Забувши про власну безпеку, Леоні кинулась на галявину, туди, де купка чоловіків стояли біля Анатоля й Габіньйо.

Лікаря наче паралізувало. Шокований тим, що сталося, він цілком утратив здатність діяти. Він повільно, хитаючись, підвівся й ледь не впав. Потім дикими очима зиркнув на Віктора Константа та його поплічників, кинув ошелешений погляд на Шарля Денарно, котрий перевірив пістолі й оголосив, що умови дуелі було дотримано.

Леоні спочатку підбігла до Ізольди. Кинувшись поруч із нею на землю, вона підняла її плащ. Його сіра матерія з лівого боку була просякнута яскраво-червоною кров’ю. Кривава пляма розпливлась як величезна й страшна оранжерейна квітка. Леоні скинула рукавичку, закотила Ізольді рукав і помацала пульс. Він був, але слабкий. Якась кволенька жаринка життя ще жевріла. Швидко пробігшись руками по тілу Ізольди, Леоні пересвідчилась, що куля влучила їй у руку. Якщо вона не втратить багато крові, то виживе.

— Докторе Габіньйо! Мерщій сюди! — вигукнула вона. — Паскалю, допоможи!

Її думки враз перекинулись на Анатоля, і вона стривожено глипнула на нього. Легкий іній довкола його рота й носа, ледь видимий у сутінках, уселив у Леоні надію, що братова рана є не смертельною.

Підвівшись, вона рушила до Анатоля.

— Я буду вдячний вам, мадемуазель Верньє, якщо ви залишитесь там, де стоїте. І вам також, Габіньйо.

Зачувши голос Константа, Леоні заклякла на місці. Тільки зараз збагнула вона, що він і досі тримав пістоль у витягнутій руці, не знімаючи пальця з курка, готовий вистрелити будь-якої секунди. І то був не дуельний пістоль. Леоні впізнала «Ле Протектор», пістолет, що легко вміщався в кишені чи дамській сумочці. Саме такий був у її матері.

У Константа в пістолеті ще лишалися набої.

Леоні ненавиділа себе за те, що у своїх фантазіях уявляла, як цей чоловік шепоче їй на вухо всілякі милощі та приємності. За те, що безсоромно й бездумно заохочувала його до залицяння.

І привела його сюди.

Вона понад силу стримала свої емоції. Гордо підвівши голову, дівчина глянула вбивці просто у вічі.

— Це ви, мосьє Констант, — мовила вона, і його ім’я було їй як гидотна отрута на вустах.

— Здрастуйте, мадемуазель Верньє, — відповів він, наставивши пістолет на Габіньйо та Паскаля. — Яка несподівана та приємна зустріч! А я й не гадав, що у Верньє вистачить розуму піддати вас таким жахливим випробуванням.

Леоні кинула швидкий погляд на Анатоля, що лежав на землі, а потім знову втупилася в Константа.

— Я прийшла сюди сама, — сказала вона.

Констант різко кивнув. Його слуга виступив уперед, а за ним — брудний та огидний солдат, у якому Леоні впізнала ту саму істоту, що вперто стежила за нею своїми нахабними очиськами в середньовічному Сіте в Каркасоні. Із відчаєм збагнула вона, наскільки добре й ретельно Констант усе спланував.

Ці двоє схопили Габіньйо, заламали йому руки за спину й кинули, наче мішок, на землю. Леоні почула хряскіт скла й шипіння вогню на вологому листі — то нападники розбили лампу, що була в лікаря. Не встигла вона бодай оговтатись, як вищий і дужчий зі слуг вихопив з-під пальта пістолет, приставив його до скроні Ґабіньйо й натиснув на курок.

Силою пострілу лікаря аж підкинуло вгору. Потилиця його розкололась і забризкала вбивцю кров’ю та друзками кісток. Тіло Габіньйо сіпнулося, скорчилось і завмерло.

Як мало треба, щоб убити людину, вирвати душу з її тіла, — блискавкою промайнуло у свідомості Леоні. Вона перелякано затулила рукою рота, але, відчувши несподіваний напад нудоти, перегнулась, і її вирвало.

Краєчком ока вона помітила, як Паскаль зробив невеличкий крок назад, потім іще один. Леоні не могла повірити, що він збирається тікати, бо ніколи раніше цей служник не давав приводу ставити під сумнів його вірність, але що ж наразі він збирається робити?

Спостерігши її погляд, Паскаль ледь помітним кивком голови дав їй знати про свій справжній намір.

Леоні випрямилася й обернулась до Шарля Денарно.

— Мосьє, — сказала вона гучно, намагаючись відволікти увагу, — я здивована тим, що ви виявились поплічником цього чоловіка. Ви підете під суд, коли люди дізнаються про вашу підлу поведінку.

Денарно поблажливо посміхнувся.

— Дізнаються від кого, мадемуазель Верньє? Із чиїх вуст? Тут лише ми, і більше нікого немає.

— Припніть язика, — наказав Констант.

— Отже, вам начхати на вашу сестру, — викличним тоном вела далі Леоні, — на родину, репутацію якої ви зганьбите своєю негідною поведінкою?

Денарно ляснув себе по кишені.

— Голос грошей звучить гучніше й довше!

— Облиште, Денарно!

Леоні зиркнула на Константа й уперше побачила, що в нього безперестанно тіпається голова, наче йому важко контролювати свої рухи.

Раптом вона помітила, як нога Анатоля судомно смикнулась.

Невже він живий? Величезне полегшення бульбашкою піднялось у її душі, проте бульбашка враз луснула та змінилася страхом. Якщо він живий, то лишатиметься таким доти, доки Констант гадатиме, що він мертвий.

Настала ніч. Хоча лікареву лампу розбили, проте лишались інші ліхтарі, і вони кидали мерехтливі острівці світла на холодну землю.

Леоні зважилась і підступила до чоловіка, до котрого, як їй здавалось, у неї колись виникло щось схоже на кохання.

— А чи варто, мосьє? Варто було накликати на себе довічне прокляття? І навіщо, заради чого? З ревнощів? Із бажання помститися? Зрозуміло, що зовсім не честь керувала вами. — Леоні зробила ще один крок, цього разу — трохи вбік, щоб затулити собою Паскаля. — Дайте мені змогу подбати про мого брата. Та про Ізольду.

Тепер вона стояла досить близько, щоб побачити на обличчі Константа презирливий вираз. Вона ніяк не могла повірити, що ці риси колись могли видатись їй вишуканими та шляхетними. Бо насправді він був бридкий, зі спотвореним жорстокістю ротом, а злі очі скидалися на два маленькі ґудзики. Констант викликав у неї огиду.

— Навряд чи ви зараз у тій ситуації, щоб наказувати мені, мадемуазель Верньє. — Він повернувся та глянув на Ізольду, котру було ледь видно під сірим плащем. — Гидотна шльондра! їй вистачило й одного пострілу. Шкода, що вона не встигла постраждати так, як вона змусила страждати мене!

Леоні безстрашно витримала пронизливий погляд його блакитних очей.

— Ізольда тепер поза вашою владою, — мовила вона, збрехавши легко й невимушено.

— Вибачте, мадемуазель Верньє, але дозвольте вам не повірити. До того ж я не бачу жодної сльозинки на вашому личкові. — Констант зиркнув на тіло Ґабіньйо. — Ви маєте сильні нерви, але мені чомусь не віриться, що ви така бездушна.

Він замовк, наче готуючись зробити завершальний удар. Леоні відчула, як напружилось її тіло, гадаючи, що тепер куля неодмінно знайде і її. Водночас вона бачила, що ще трохи — і Паскаль буде готовий діяти. Їй довелося докласти значних зусиль, аби не подивитись у його бік.

— Загалом, — сказав Констант, — своєю вдачею ви нагадуєте мені вашу матір.

Усе довкола раптом завмерло, наче всьому світові забило дух. Заклякло все — і білі хмаринки в майже чорному небі, і шум вітру в голому гіллі дерев, і шерхіт кущів ялівцю. Нарешті до Леоні повернувся дар мови.

— Про що ви говорите? — спитала вона. Здавалося, кожне її слово важким кавалком свинцю зривалося з вуст і падало на холодну землю.

Леоні майже фізично відчула злостиву радість, що охопила Константа. Він випромінював її, і своїм запахом вона скидалася на сморід свинарника — різкий, нестерпно-осоружний.

— А хіба ви й досі не знаєте, яке лихо спіткало вашу матусю?

— Що ви хочете цим сказати?

— Ну, у Парижі про це тільки й теревенили, — відповів Констант. — Наскільки мені відомо, то було одне з найзагадковіших та найжахливіших убивств, які останнім часом доводилось розслідувати отим недолугим телепням-жандармам із восьмого округу.

Леоні відсахнулася, наче він її вдарив.

— Її вбили?

Зуби Леоні почали цокотіти. З багатозначного мовчання Константа вона відчула, що той каже правду, але її розум відмовлявся це сприймати. Якби Леоні усвідомила сказане, вона б знепритомніла й повалилася на землю. А ввесь цей час Анатоль та Ізольда спливали кров’ю та слабнули.

— Я вам не вірю, — нарешті понад силу спромоглася вимовити дівчина.

— Та ні, вірите, мадемуазель Верньє, вірите. З ваших очей бачу, що вірите. — Констант опустив руку, на хвилю відводячи пістолет від Леоні. Вона відчула, як позаду неї заворушився Денарно, підходячи ближче й перекриваючи їй шлях. А Констант рушив до неї, швидко зменшуючи відстань між ними. Раптом краєм ока Леоні помітила, що Паскаль пригнувся й вихопив з ящика заряджені пістолети, які вони з Анатолем узяли з дому.