Кейт Мосс – Гробниця (страница 101)
— Пригніться! — крикнув він їй.
Не вагаючись ані миті, Леоні кинулась на землю, і над її головою просвистіла куля.
Уражений у спину, Денарно впав.
Констант зреагував миттєво, вистреливши в темряву, проте схибив. Леоні почула, як Паскаль прокрадається крізь кущі, обходячи Константа ззаду.
За наказом Константа старий солдат рушив до того місця, де лежала Леоні. Другий, стріляючи навмання, побіг до краю галявини, туди, де зник Паскаль.
— Він десь тут! — гукнув він своєму хазяїну.
Констант знову вистрелив. І знову схибив.
Раптом Леоні, лежачи долі, відчула, як під чиїмись ногами задвигтіла земля, і почулися крики: «Стійте! Стійте!»
То з темряви кричала Маріета й інші слуги. Примруживши очі, Леоні побачила мерехтіння кількох ліхтарів. Погойдуючись у темряві, вони швидко наближались і збільшувались. Потім у дальньому кутку галявини вискочив із заростів хлопчик Еміль, син садівника. В одній руці він тримав палаючий смолоскип, а в другій — палицю.
Леоні побачила, що Констант швидко оцінив ситуацію й вистрілив, однак хлопчина зреагував швидше та сховався за стовбур дерева. Констант прицілився й іще раз вистрілив у темряву. А потім, із перекошеним від люті обличчям, повернувся до Анатоля та всадив йому в спину дві кулі.
— Ні! — несамовито заволала Леоні й поповзла навколішки по холодній землі туди, де лежав її брат. — Ні!
Слуги, яких було десь чоловік вісім, разом з Маріетою кинулися вперед.
Констант не став погіршувати своє становище. Кинувши плаща на землю, він хутко рушив у пітьму, туди, де, готовий від’їхати будь-якої миті, стояв його фіакр.
— Без свідків, — коротко наказав він.
Не кажучи ні слова, його слуга обернувся й вистрелив у голову старому солдатові. На мить його обличчя відобразило неймовірний подив і отетеріння. Він опустився на коліна й упав навзнак.
І цієї миті з темряви виступив Паскаль і вистрелив із другого пістоля. Леоні побачила, як Констант хитнувся, ноги його підломились, але він устояв і покульгав далі через галявину. Крізь гармидер і хаос вона почула, як гупнули дверцята, брязнула упряж, і екіпаж зник у темному лісі, рушивши в напрямку тильних воріт.
Маріета вже клопоталася біля Ізольди. Паскаль підбіг до неї й теж схилився над пораненою. Леоні схлипнула й, заледве підвівшись, продибала кілька ярдів, що відокремлювали її від брата.
— Анатолю, — прошепотіла вона. Обхопивши брата рукою за широкі плечі, вона стала трусити його, неначе намагаючись розбудити. — Анатолю, благаю тебе!
Проте він був безмовний і непорушний.
Леоні вхопила брата за цупкий плащ і перевернула горілиць. Їй забило дух. Як багато крові натекло під ним на землю, які страшні рани там, куди влучили кулі! Однією рукою вона взяла його під голову, а другою змахнула з чола пасмо чорного волосся. У широко розплющених очах Анатоля не було ні краплиночки життя.
Після того як Констант утік, галявина швидко спорожніла. За допомогою Паскаля Маріета відвела ледь притомну Ізольду до екіпажа Денарно, щоб відвезти її додому. Хоча рана на її руці й не була серйозною, вона втратила чимало крові. Ізольда дала себе відвести, проте, схоже, нікого не впізнавала й нічого довкола себе не помічала. Вона ще перебувала в цьому світі, але скоріше тілесно, а не душевно.
Леоні змерзла й тремтіла; її волосся й одіж набрали запаху крові, пороху та сирої землі, але вона відмовлялася покинути Анатоля. Син садівника й конюхи змайстрували імпровізовані ноші зі своїх пальт і палиць, поклали на них Анатоля й понесли назад до будинку, освітлюючи собі дорогу смолоскипами, що яскраво палали в холодному нічному повітрі. Леоні знесилено пленталась позаду, як єдина жалібниця на цьому неоголошеному похороні.
За ними несли труп доктора Габіньйо. Щоб перевезти тіла старого солдата та зрадника Денарно, послали за візком.
Новина про трагедію, що спіткала маєток Домен де ля Кад, стала відомою ще до того, як Леоні встигла повернутися до будинку. Паскаль відправив посланця в Рен-ле-Шато, щоб той сповістив панотця Беренже Соньєра про страхіття й попрохав його приїхати. Маріета послала людину до Рен-ле-Бена за жінкою, котра зазвичай сиділа з тими, хто помирав, та вбирала померлих до похорону.
Мадам Сен-Люп прибула разом із маленьким хлопчиком, котрий тягнув бавовняну сумку, удвічі більшу за нього. Коли Леоні, отямившись, хотіла була домовитися з нею за оплату, то жінка сказала, що за це вже потурбувався її сусід, мосьє Беяр. Його доброта й щедрість викликали сльози на очах Леоні, у яких, здавалось, уже не лишилося сліз.
Тіла поклали в маленькій їдальні біля кухні. З мовчазним подивом дивилась Леоні, як мадам Сен-Люп налила у фарфорову миску води з пляшки, що її вона принесла з собою.
— Це свята вода, — стиха пояснила жінка, відповідаючи на німе запитання Леоні. Зануривши в миску гілочку самшиту, вона запалила кожному по свічечці й заходилася читати молитви за померлих.
Хлопчик смиренно опустив голову. «Святий Отче, прийми душу раба твого…»
Коли слова молитви, у яких змішалася стара церковна традиція з традицією новою, дісталися її свідомості, Леоні не відчула нічого. Не було ані благодаті, що спускається на землю, ані відчуття миру та спокою через смерть Анатоля, ані божественного світла, що входить у тіло померлого й поєднується з його душею. Не було в словах старої жінки ні поетичності, ні втіхи — лише відлуння страшної втрати.
Мадам Сен-Люп зупинилась. Потім, кивнувши хлопчикові, щоб той передав їй ножиці, почала зрізати ними просяклу кров’ю одіж Анатоля. Одяг був зашкарублим і брудним, і тому знімати його було важко.
— Візьміть, мадемуазель, — жінка подала Леоні два конверти, що їх знайшла в кишенях Анатоля. Один з них, зі срібно-чорним гербом, був від Константа, на другому ж, нерозпечатаному, виднівся паризький поштовий штемпель. Краї обох конвертів були іржаво-червоними від крові та мали наче вишитий зубчастий візерунок.
Леоні розпечатала другий конверт. Це було офіційне повідомлення з жандармерії восьмого округу, яке сповіщало Анатоля про вбивство його матері в ніч на неділю 20 вересня. Вбивцю й досі не знайшли. Лист був підписаний інспектором Туроном і перенаправлявся через кілька адрес, аж поки не знайшов Анатоля в Рен-ле-Бені.
Лист рекомендував йому зв’язатися з поліцією за першої-ліпшої нагоди.
Леоні зіжмакала аркуш своєю змерзлою рукою. Вона ні на мить не сумнівалась у правдивості жорстоких слів Константа, що їх він кинув їй у лице на галявині ще годину тому, проте лише зараз, побачивши чорні літери офіційного повідомлення на білому аркуші, цілком збагнула реальність того, що сталося з її матір’ю. Її вбили. Ще місяць тому.
Серце Леоні стислося, коли вона подумала про те, що її матір ніхто не відспівав, ніхто не оплакав, ніхто не поховав. Тепер, коли Анатоль загинув, їй доведеться все це робити самій. Бо більше нікому.
Мадам Сен-Люп стала мити тіло, витираючи Анатолеві обличчя й руки з такою ніжністю, що Леоні боляче було на це дивитися. Нарешті жінка витягла кілька лляних простирадл, жовтуватих і заштопаних чорними нитками, наче їх багато разів використовували раніше.
Леоні вже не могла на все це дивитися.
— Покличете мене, коли приїде панотець Соньєр, — сказала вона, виходячи з кімнати й залишаючи жінку саму з її сумною та похмурою роботою — зашивати Анатоля в саван.
Поволі, наче її ноги були налиті свинцем, піднялася Леоні сходами й рушила до кімнати Ізольди. Коло своєї пані сиділа Маріета. З містечка прибув якийсь невідомий Леоні лікар у високому циліндрі та скромному костюмі зі стоячим комірцем. Супроводжувала його статечна медсестра в накрохмаленому фартуху. Вони були членами постійного персоналу водолікарні, і їх теж викликав мосьє Беяр.
Коли Леоні ввійшла до кімнати, лікар якраз наказав дати пораненій заспокійливий засіб. Сестра закатала Ізольді рукав і встромила голку товстого сріблястого шприца в її тоненьку руку.
— Як вона? — спитала Леоні служницю.
Маріета скрушно похитала головою.
— Намагається не покинути нас, мадемуазеле.
Леоні підійшла ближче до ліжка. Навіть її недосвідченому оку було видно, що Ізольда висить між життям і смертю. Її охопила жорстока всепоглинаюча лихоманка. Дівчина сіла на ліжко й узяла тітчину руку. Простирадла під Ізольдою геть промокли, і їх замінили. Сестра накладала пораненій на лоба смужки холодної лляної тканини, але вони охолоджували палаючу шкіру лише на якусь мить.
Коли заспокійливі ліки подіяли, лихоманка змінилась на холод, і все тіло Ізольди почало здригатися під ковдрою так, наче виконувало танок святого Вітта.
Жахливі спогади про вбивства, свідком яких Леоні нещодавно стала, поволі витісняв страх за здоров’я Ізольди. І цей страх, страх нової втрати, загрожував доконати її психіку. Мати загинула, Анатоль убитий, життя Ізольди та її ненародженої дитини висить на волосинці.
Зійшов місяць. Незабаром настане День усіх святих.
Невдовзі по тому, як годинник пробив одинадцяту, у двері постукали, і до кімнати ввійшов Паскаль.
— Мадемуазеле Леоні, — сказав він стишеним голосом. — Там до вас прийшли… на вас чекають чоловіки.
— Священик? Панотець Соньер? — спитала вона.
Паскаль похитав головою.
— Мосьє Беяр. А також поліція.
Попередивши доктора й пообіцявши Маріеті, що повернеться, тільки-но зможе, Леоні залишила кімнату й пішла слідом за Паскалем по коридору. Біля сходів вона зупинилась і глянула вниз на зібрання чорних циліндрів і плащів у залі. Двоє чоловіків були у формі паризьких жандармів, а третій — у її поношеному провінційному різновиді. І серед цього лісу темного та строгого вбрання вирізнялися світлий костюм і знайома тендітна постать.