Кейт Мосс – Гробниця (страница 98)
На свій превеликий подив, вона почула в кімнаті Анатоля якісь звуки. Леоні завмерла, не вірячи власним вухам, бо щойно бачила, як її брат пішов до лісу разом із Паскалем.
Вона вже збиралася піти далі, аж раптом двері Анатолевої кімнати розчинилися навстіж і звідти прожогом вискочила Ізольда, ледь не збивши її з ніг. Її світле волосся було розпущене, а комірець сорочки розстебнутий. Вона виглядала шокованою та збитою з пантелику, наче її налякав і розбудив якийсь демон чи привид. Леоні не могла не помітити на її шиї страшного червоного шраму й, нажахана побаченим, відвела очі. Вражена розпачливим та істеричним станом своєї зазвичай такої елегантної тітки, Леоні заговорила до неї різкіше й суворіше, ніж мала намір.
— Ізольдо! У чому річ? Що трапилось?
Наче з чимось не погоджуючись, Ізольда розпачливо похитала головою, водночас потрясаючи аркушем паперу в руці.
— Він пішов! Битись на дуелі! — скрикнула вона. — Ми мусимо зупинити його.
Леоні заклякла й похолола, здогадавшись, що Ізольда раніше, ніж було слід, натрапила на листа, що його Анатоль залишив їй у своїй кімнаті.
— Я не могла заснути, тому й пішла до нього. А натомість знайшла ось це. — Ізольда різко перервалась і глянула Леоні у вічі. — І ти про це знала, — додала вона несподівано спокійним тоном.
На якусь мить Леоні забула, що навіть цієї миті, під час їхньої розмови, Анатоль крокує через ліс на двобій. Вона зобразила усмішку й узяла Ізольду за руку.
— Я знаю про вжиті вами заходи безпеки. Знаю про ваш шлюб, — лагідно мовила вона. — Шкода, що мене тоді з вами не було.
— Леоні, я хотіла… — почала була Ізольда, але на мить замовкла й виправилась. — Ми хотіли тобі про це сказати.
Леоні обійняла її. І вони враз помінялися ролями.
— І знаєш, що Анатоль стане батьком? — спитала Ізольда майже пошепки.
— І про це знаю, — відповіла Леоні. — То є найпрекрасніша річ на світі.
Раптом Ізольда відсахнулася.
— Одначе ти знала й про дуель?!
Леоні завагалася. Вона хотіла була уникнути прямої відповіді, та передумала. Між ними вже й так було надто багато неправди. Забагато руйнівної брехні.
— Так, знала, — зізналась вона. — Виклик на дуель принесли особисто вчора вранці. Денарно та Габіньйо зголосилися допомагати Анатолеві.
Ізольда пополотніла.
— Особисто, кажеш? — пошепки спитала вона. — Отже, він і сюди добувся. Навіть сюди!
— Анатоль не схибить, — мовила Леоні з упевненістю, якої насправді не відчувала.
Ізольда підняла голову й розправила плечі.
— Я мушу піти до нього.
Застукана зненацька такою переміною настрою, Леоні замовкла, похапцем добираючи потрібні слова.
— Вам не можна, — заперечила вона.
Проте Ізольда її наче й не чула.
— Де має відбутися двобій?
— Ізольдо, ви нездужаєте. Це буде дуже небезпечно та нерозумно — іти туди.
— Куди?
Леоні зітхнула.
— До галявини в буковому лісі. Я не знаю точно, де це.
— Там, де росте дикий ялівець. Це та галявина, на якій інколи вправлявся в стрільбі мій покійний чоловік.
— Можливо. Брат мені більше нічого не сказав.
— Мені треба вдягнутись, — рішуче мовила Ізольда, вивільняючи свою руку з руки Леоні.
Леоні нічого не лишалось, як підкоритися.
— Утім, навіть якщо ми підемо зараз і знайдемо це місце, то все одно Анатоль пішов із Паскалем уже понад півгодини тому.
— Якщо ми підемо зараз, то, може, ще встигнемо зупинити поєдинок.
Не марнуючи часу на корсет, Ізольда вдягла сіру прогулянкову сукню й жакетку, швидко взула свої витончені ноги в черевики, так-сяк зав’язала шнурки й побігла вниз. Леоні подалася слідом за нею.
— Чи погодиться його супротивник з результатом? — раптом спитала Леоні, сподіваючись на іншу відповідь, аніж ту, яку почула від Анатоля.
Ізольда зупинилась і розпачливо поглянула на дівчину своїми сірими очима.
— Він… він не є людиною честі.
Леоні схопила її за руку й, бажаючи втішити Ізольду й заспокоїтися сама, спитала:
— А коли має народитись дитина?
На мить очі Ізольди пом’якшали.
— Якщо все буде добре, то в червні. Літня дитинка.
Коли вони крадькома, щоб не почули слуги, пробиралися через залу, Леоні здалося, що навколишній світ набув інших, різкіших і недоброзичливих відтінків. Речі, колись такі знайомі й милі серцю — полірований стіл, фортепіано та накритий гобеленом стілець, у який Леоні сховала знайдений у гробниці аркуш із нотами, — усі ці предмети наче відвернулися від неї. І стали холодними, мертвими й чужими.
На вході Леоні зняла з вішака два важкі садові плащі, подала один Ізольді, другий накинула на себе й відчинила двері. Холодні сутінки обвились довкола її ніг, немов набридливий кіт. Вона зняла з полиці вже засвічену лампу.
— О котрій годині має відбутися дуель? — тихо спитала Ізольда.
— У присмерковий час, — відповіла Леоні. — О шостій.
Вона зиркнула на небесну синь, що вже починала чорніти.
— Якщо ми хочемо встигнути, — сказала Леоні, — то маємо поспішати. Ходімо, хутчіш.
«Я люблю тебе, манюню», — повторив сам до себе Анатоль, грюкнувши за собою дверима. Вони з Паскалем, котрий ніс ліхтар, мовчки пішли в кінець під’їзної алеї, де вже чекав екіпаж Денарно.
Анатоль кивком голови привітався з Габіньйо, який усім своїм виглядом виказував небажання брати участь у призначеному двобої. Шарль Денарно потиснув Анатолеві руку.
— Дуелянт і лікар їдуть на задньому сидінні, — сповістив Денарно, і його голос прозвучав чітко та ясно в прохолодному сутінковому повітрі. — Ваш слуга поїде зі мною на передньому сидінні.
Верх екіпажа був піднятий. Габіньйо й Анатоль забралися всередину. Денарно й Паскаль, який почувався явно незатишно в такій компанії, сіли навпроти. Довгий дерев’яний ящик із пістолями лежав між ними.
— Ви знаєте, де призначено місце, Денарно? — спитав Анатоль. — У просіці в букових заростях у східній частині маєтку.
Обернувшись, Денарно нахилився до кучера й дав йому вказівки. Ляснули віжки, брязнула упряж, і двоколка покотилася, порушуючи шумом коліс і цокотом копит мертву вечірню тишу.
Денарно був єдиний, хто хотів поговорити. Більшість його оповідок стосувались дуелей, у яких він був секундантом. Життя його підопічного часто висіло на волосині, але зрештою, усе закінчувалось добре. Анатоль розумів, що Денарно намагається відволікти й заспокоїти його, але волів, аби той припнув язика.
Він сидів, тримаючи спину прямо, дивився на передзимовий ландшафт і думав, що, можливо, бачить усе це востаннє в житті. Дерева вздовж алеї вкрив іній. Важкі удари копит об тверду підмерзлу землю відлунням розносились парком. Здавалося, сутінкове блакитне небо над головами, наче дзеркало, відбиває останні промені призахідного сонця, а високо вгорі вже з’явився розкішний срібний місяць.
— Це мої пістолі, — пояснив Денарно. — Я сам їх зарядив. Ящик запечатано. Ви тягтимете жеребок, щоб вирішити, чиїми пістолями користуватися — оцими чи пістолями вашого супротивника.
— Знаю, — різко відказав Анатоль і, відразу ж пошкодувавши про свою грубість, додав: — Перепрошую, Денарно. Просто мої нерви на межі зриву. Я дуже вдячний вам за вашу увагу.
— Завжди слід дотримуватись етикету, — мовив Денарно голосом гучнішим, аніж того потребували обмежений простір усередині екіпажа й сама ситуація. Й Анатоль збагнув, що Денарно, попри свою браваду, сам неабияк нервує. — Треба, щоб не лишалося непорозумінь. Наскільки мені відомо, у Парижі такі справи вирішуються по-іншому.
— Не думаю.
— Ви вправлялись у стрільбі, Верньє?
Анатоль кивнув.