Кейт Мосс – Гробниця (страница 97)
У коридорі, у завісі цигаркового диму, на неї чекав Анатоль. Мука чекання, поки вона читала листа, чітко відбилась на його обличчі.
— О, Анатолю! — скрикнула Леоні, кидаючись на шию братові.
Його очі наповнилися слізьми.
— Вибач мені, — прошепотів він, не рознімаючи її обіймів. — Я дуже, дуже винен перед тобою. Ти пробачиш мені, манюню?
Більшу частину решти того дня Леоні й Анатоль провели в товаристві одне одного. Ізольда відпочивала після обіду, і вони мали вдосталь часу поговорити. Анатоля так придавив тягар очікування дуелі й усвідомлення обставин, які нещасливо склалися проти нього, що Леоні почувалася не молодшою, а старшою сестрою.
Вона розривалася між гнівом за обман, що тривав так довго, та ніжністю, з якою її серце сприймало любов брата до Ізольди й ті надзвичайні заходи, котрих він ужив, щоб захистити її спокій.
— А мати знала про цей обман? — кілька разів виклично запитувала Леоні, переслідувана спогадом про те, як вона стояла коло, як з’ясувалося, порожньої труни на кладовищі Семетьєр де Монмартр. — Невже я одна ні про що не знала?
— Я не втаємничив її в цю справу, — відповів Анатоль. — Хоча, гадаю, вона зрозуміла, що не все так просто, як здається на перший погляд.
— Отже, ніхто й не вмирав, — тихо мовила дівчина. — А лікарня? А вагітність? Вагітність була?
— Ні. То була ще одна брехня на підтвердження нашого обману.
Тільки в короткі хвилини мовчання Леоні з трепетом згадувала про те, що мусило відбутись наступного вечора. Брат мало розповідав про свого ворога, обмежуючись розповіддю про те, що той устиг завдати Ізольді чимало лиха й страждань за час їхнього короткого знайомства. Він розповів також, що цей чоловік був парижанином і що йому вдалося викрити їхній обман і вистежити їх аж на півдні Франції. Однак Анатоль визнав, що для нього лишається загадкою, як ворогові вдалося зробити кидок із Каркасона до Рен-ле-Бена. Імені його він також не назвав.
Слухаючи розповідь брата про настирливу ідею, про бажання помститися, що заволоділо його ворогом, про кампанію наклепів у пресі, про нападу Пасаж де Панорама, Леоні відчула за словами Анатоля страх.
Вони не обговорювали того варіанту, якщо Анатоль схибить. Брат умовив Леоні дати йому слово, що в разі, коли це станеться й він не зможе їх захистити, їй доведеться знайти можливість негайно, під покровом ночі, покинути Домен де ля Кад разом з Ізольдою.
— Значить, цей тип не є людиною честі? — спитала вона. — Ти боїшся, що він не дотримуватиметься правил дуелі?
— Боюся, ідо ні, — серйозно відповів Анатоль. — Якщо завтра ввечері справи обернуться кепсько, не хотів би я, щоб Ізольда залишалась у маєтку, коли він заявиться, щоб знайти її.
— Схоже, що це якийсь диявол.
— А я схожий на дурня, — тихо мовив Анатоль, — бо гадав, що зможу уникнути розв’язки.
Пізніше, увечері, щойно Ізольда пішла спати, Анатоль і Леоні зустрілись у вітальні, щоб обговорити план дій на наступний день.
Леоні не подобалося брати участь в обмані, надто після того, як вона сама стала його жертвою, але вона визнавала: у тому стані, у якому наразі перебувала Ізольда, їй краще не знати про те, що мало статись. Анатоль дав сестрі завдання, щоб вона чимось зайняла дружину, а він із Паскалем мав змогу потихеньку вислизнути з будинку. Він послав також записку Шарлю Денарно з пропозицією виступити його секундантом, і ця пропозиція була прийнята без зволікань. Доктор Габіньйо, хай і неохоче, та все ж погодився бути медиком, щоб у разі потреби надати необхідну допомогу.
Погодившись про людське око з указівками Анатоля, Леоні й не збиралася їх дотримуватись. Хіба ж зможе вона спокійно сидіти й дивитися на стрілки годинника, знаючи, що саме в цей час її брат б’ється не на життя, а на смерть?! Леоні розуміла, що їй доведеться надвечір передоручити комусь іншому відповідальність за Ізольду, але ще не знала точно, як це зробити.
Та ні словом, ні рухом не видала вона свого небажання виконувати братові вказівки. А сам Анатоль був так зайнятий своїми лихоманковими приготуваннями, що й не подумав поставити під сумнів слухняність сестри.
Коли ж він, прихопивши свічку, щоб освітити собі дорогу до кімнати, нарешті пішов спати, Леоні ще на якийсь час залишилась у вітальні, міркуючи, як найліпше приготуватися до завтрашніх подій.
Вона буде сильною та незламною. Вона не дозволить страхові заволодіти нею. Усе буде добре. Анатоль поранить або вб’є свого ворога. Вона й думати не хотіла про інакший результат.
Та спливали нічні години, і Леоні потроху усвідомлювала, що бажання далеко не завади справджуються.
Світанок Дня всіх святих видався холодним і рожевим.
Леоні майже не спала, ледь не фізично відчуваючи, як тиснуть на неї швидкоплинні хвилини. Після сніданку, під час якого ні вона, ні Анатоль не змогли примусити себе поїсти як слід, її брат провів кілька годин у кімнаті Ізольди.
Коли Леоні сиділа в бібліотеці, до неї долітали звуки їхньої розмови. Вони сміялися, шепталися, будували якісь плани… Радість Ізольди в компанії її брата змусила ще болісніше Леоні усвідомити, наскільки легко цю радість можна зруйнувати.
Коли вона приєдналась до них у їдальні, Анатоль підняв голову та на якусь мить утратив над собою контроль. Гнів, страх і розпач промайнули в його погляді аж так виразно, що Леоні відвернулася, побоюючись виказати брата своєю реакцією.
Після обіду вони грали в карти й читали вголос книжки, намагаючись, як і було домовлено заздалегідь, відтягнути післяобідній відпочинок Ізольди. І тільки о четвертій вона висловила бажання піти до себе й відпочити перед вечерею.
Анатоль повернувся від неї хвилин за п’ятнадцять із тугою, що сховалася в очах і зморшках на обличчі.
— Вона спить, — сказав він.
Брат і сестра подивились на рожеве небо, де останні промені призахідного сонця пробивалися крізь хмари. Леоні, котра довго трималася, відчула, що сили покинули її.
— Іще не пізно! — розпачливо вигукнула вона. — Іще є час скасувати поєдинок! — Вона вхопила Анатоля за рукав. — Анатолю, благаю тебе, не ходи туди!
Він обійняв сестру, пригорнув її до себе, і Леоні відчула знайомий запах сандалового дерева й олії для волосся.
— Ти ж знаєш, що я не можу відмовитись від двобою, манюню, — лагідно сказав він. — Інакше це ніколи не скінчиться. До того ж мені не хотілось би, щоб мій син виріс, знаючи, що його батько — боягуз. І щоб цього не думала про мене моя маленька хоробра сестричка.
— А може, й донька, — зауважила Леоні.
— Може, й донька, — посміхнувся Анатоль.
Звук кроків по кахлях у залі змусив їх обернутися.
Паскаль зупинився біля сходів, тримаючи на руці плащ Анатоля. Вираз його обличчя видавав, наскільки неохоче братиме він участь у дуелі.
— Уже час, сеньйоре, — мовив він.
Леоні вчепилася в брата.
— Будь ласка, Анатолю, не ходи. Благаю тебе, не ходи! Паскалю, не пускай його!
Паскаль співчутливо дивився, як Анатоль обережно відчепив пальці Леоні від свого рукава.
— Подбай про Ізольду, — прошепотів він. — Піклуйся про мою Ізольду. У своїй кімнаті я залишив листа на той випадок, коли… — Він замовк. — Вона не мусить знати, що таке злидні. Ні вона, ні дитина. Оберігай їх.
Заціпенівши від розпачу, дивилась Леоні, як Паскаль допоміг Анатолеві вдягнути пальто, а потім двоє чоловіків швидко пішли до парадних дверей. На порозі Анатоль обернувся й притиснув руку до губів.
— Я люблю тебе, манюню.
До зали ввірвався потік холодного повітря, і вони пішли, захряснувши за собою двері. Леоні прислухалася, як під їхніми ногами хрумтить гравій, а потім звуки стихли.
І раптом увесь жах реальності вдарив її, наче холодна хвиля. Леоні сіла на останню сходинку, обхопила голову руками й заридала. Із закутка під сходами тихо з’явилася Маріета. Дівчина-служниця завагалась, а потім, вирішивши не зважати на формальності, сіла поруч на сходинку й обійняла Леоні за плечі.
— Усе буде добре, мадемуазеле, — стиха мовила вона. — Паскаль не дозволить завдати шкоди хазяїну.
Зойк розпачу й страху вирвався з вуст Леоні. Він був схожий на волання тварини, що потрапила в пастку. Проте вона враз замовкла й придушила свої ридання, пригадавши, що обіцяла не турбувати Ізольду.
Напад плачу й відчаю швидко минув. Раптом Леоні відчула якусь безтямну легковажність і брак жодних емоцій. У її горлі наче застряг клубок. Витерши очі рукавом, Леоні спитала Маріету.
— А моя… — вона затнулася, не знаючи, як тепер називати Ізольду. — Моя тітка й досі спить?
Маріета підвелась і розгладила рукою фартух.
— Ви хочете, щоб я пішла й подивилася, чи не прокинулася мадама?
Леоні похитала головою.
— Ні, не треба.
— Може, вам щось принести? Якогось цілющого чаю?
Леоні теж підвелася.
— Ні, дякую. Я вже почуваюся добре. — Вона усміхнулась. — Гадаю, у тебе й так роботи багато. До того ж моєму братові знадобиться якийсь напій, коли він повернеться. Я не хочу, щоб він чекав, поки його приготують.
Очі дівчат зустрілися.
— Гаразд, мадемуазеле, — зрештою сказала Маріета. — Я потурбуюся, щоб кухня була готова.
Леоні трохи постояла в залі, прислухаючись до звуків у будинку й переконуючись, що ніхто не стане свідком того, що вона замислила зробити. Упевнившись, що все тихо, вона поквапилася сходами нагору, хапаючись за перила з червоного дерева, а потім мерщій побігла до своєї кімнати.