Кейт Мосс – Гробниця (страница 96)
Утім, він дозволив Паскалеві перезарядити пістоль і вправлявся в стрільбі доти, доки не розбив останню пляшку, наповнивши повітря на галявині димом і запахом пороху.
За п’ять хвилин до дванадцятої Леоні вийшла зі своєї кімнати, рушила коридором і спустилася вниз парадними сходами. Виглядала вона спокійною та стриманою, справжньою хазяйкою своїх емоцій, але насправді серце її калатало, немов барабанчик іграшкового заводного солдатика.
Коли вона йшла через хол, то їй здалося, що стукіт її підборів по червоно-чорних кахлях розноситься по будинку якимось зловісним відлунням. Глянувши на руки, Леоні помітила, що на них лишилися цятки зеленої та чорної фарби. Упродовж цього неспокійного ранку їй таки вдалося закінчити малюнок Вежі, однак вона лишилася ним незадоволена. Хоч як вона намагалася передати колір листя й неба в оптимістичніших тонах, усе одно через мазки її пензля прозирала якась бентежна непоясненна лиховісність.
Леоні пройшла повз засклені шафи в коридорчику, що вів до бібліотеки. Виставлені в них медалі, раритети й сувеніри тільки злегка зачепили її свідомість, настільки поглинутою була вона думками про майбутню зустріч із братом.
На порозі Леоні завагалася. Потім високо піднесла голову, простягла руку й різко постукала у двері з упевненістю, якої від себе навіть не очікувала.
— Заходь.
Зачувши голос Анатоля, Леоні відчинила двері й увійшла.
— Ти хотів мене бачити? — спитала вона, почуваючись так, наче з’явилася за повісткою до суду, а не до рідного брата.
— Так, — відповів Анатоль і приязно усміхнувся. Вираз його обличчя та доброзичливий погляд відразу ж заспокоїли Леоні, хоча вона не змогла не помітити, що брат теж був чимось стурбований. — Заходь, сестричко, і сідай.
— Ти лякаєш мене, Анатолю, — тихо сказала вона. — У тебе такий серйозний вигляд.
Він поклав руку їй на плече й провів до крісла, вкритого гобеленом.
— Так, бо я хотів поговорити з тобою про одну дуже серйозну справу.
Підсунувши їй крісло, Анатоль трохи відійшов і обернувся до неї, заклавши руки за спину. Тепер Леоні помітила, що брат щось тримав у руці. То був конверт.
— Що то? — спитала вона з похололим серцем, побоюючись, що справдилися її найгірші страхи. Невже мосьє Констант якимось хитрим чином дізнався про її адресу й написав безпосередньо їй? — То лист від маман? Із Парижа?
На обличчі Анатоля з’явився дивний вираз, наче він пригадав щось недоречно забуте, але він швидко оговтався.
— Ні. Утім, частково — так, бо це дійсно лист, але написаний мною. Тобі.
У душі Леоні спалахнула надія, що, може, не все так уже й погано.
— Мені?
Анатоль пригладив рукою волосся й зітхнув.
— Є речі, про які конче слід говорити, але я почуваюся перед тобою ніяково й мені наче бракує слів.
Леоні розсміялася.
— Невже з тобою таке буває? Невже ти справді ніяковієш у моїй присутності?
Вона хотіла трохи покепкувати, але від серйозного й сумного вигляду Анатоля посмішка завмерла на її вустах. Леоні підскочила з крісла й кинулася до брата.
— Що сталося? — спитала вона вимогливим тоном. — Якесь лихо з матусею? Чи з Ізольдою?
Анатоль глянув на лист, що його тримав у руці.
— Я дозволив собі викласти зізнання на папері, — пояснив він.
— Зізнання?
— Лист містить інформацію, яку я — ми — давно вже мали тобі повідомити. На цьому наполягала Ізольда, але я вважав тоді, що це ще зарано робити.
— Анатолю! — скрикнула Леоні, шарпаючи його за рукав. — Швидше кажи, ну!
— Краще, щоб ти прочитала цього листа на самоті, — сказав він. — Нещодавно виникли обставини — і дуже серйозні, які потребують моєї нагальної уваги. І твоєї допомоги.
Анатоль висмикнув свою руку з маленької долоні Леоні й тицьнув їй листа.
— Гадаю, ти мені простиш, — сказав він, і голос його трохи затремтів. — Я почекаю за дверима.
І, не кажучи ні слова, він підійшов до дверей, рвучко розчинив їх і вийшов геть.
Різко грюкнувши, двері аж задвигтіли. А потім у кімнаті запала тиша.
Ошелешена щойно почутим і стривожена явно пригніченим станом Анатоля, Леоні глянула на конверт. На ньому вишуканим, романтичним почерком Анатоля було написане її ім’я.
Вона уставилася на конверт, боячись читати те, що містилось у ньому, але таки взяла його й розпечатала.
П’ятниця, 30 жовтня
Моя люба маленька Леоні!
Ти завжди дорікала мені, що я ставлюся до тебе наче до малої дитини. Навіть коли я ходив до школи, а ти носила стрічечки та коротенькі спіднички. Проте цього разу я звертаюся до тебе як до рівної собі. Бо завтра, після заходу сонця, на галявині букового лісу я зійдусь у двобої з чоловіком, котрий робив і робить усе, щоб нас знищити.
Якщо двобій скінчиться не на мою користь, то я не хочу, щоб ти так і лишилась у невіданні й не мала відповідей на запитання, що їх ти мені, безперечно, захотіла б поставити. Хай би яким буде результат дуелі, я хочу, щоб ти знала правду.
Усім серцем і душею я кохаю Ізольду. Це біля її начебто могили стояли ми з тобою в березні. То була її — і наша — відчайдушна спроба убезпечитись від лиховісних і злобливих намірів чоловіка, з яким Ізольда мала короткий і нерозважливий зв'язок. Тому імітування її смерті та поховання видавалися єдиним надійним способом уникнути навислої над нею загрози, у зловісній тіні якої їй довелося жити.
Простягнувши руку, Леоні намацала спинку фотеля. Обережно, не поспішаючи, сіла вона в нього.
Зізнаюся: я припускав, що ти розкриєш наш обман. Упродовж отих важких весняних місяців, особливо коли наклепи в пресі переслідували мене на кожному кроці, я боявся, що ти зірвеш із мене маску й викриєш мою облуду, проте, вочевидь, я надто добре грав свою роль. Дивно, що ти, чиста душею та помислами, вирішила, що мої покусані губи та запалі очі є ознакою не страждань, а розгульного життя.
Мушу визнати, що Ізольда ніколи не хотіла обманювати тебе. Відтоді як ми приїхали до цього маєтку й ви з нею познайомились, вона щиро вірила, що твоя любов до мене, котра, як сподівалась Ізольда, невдовзі могла поширитись на неї як сестру, дасть тобі змогу відкинути моральні міркування й підтримати нас у нашій містифікації. Я не погоджувався. І був несосвітенним дурнем.
Коли я пишу ці рядки — цілком можливо, напередодні своєї загибелі, свого останнього дня на цій землі, — я мушу визнати, що моєю найбільшою вадою було моральне боягузтво. І це був лишень один гандж серед багатьох.
Одначе тут, серед тихих стежин і парків Домен де ля Кад, ми з тобою та Ізольдою провели дійсно незабутні тижні.
Іще одне. Іще один обман — останній, — який, сподіваюся, ти мені якщо не пробачиш, то принаймні знайдеш у собі сили зрозуміти. У Каркасоні, поки ти насолоджувалась прогулянкою вулицями міста, ми з Ізольдою побралися. Тепер вона — мадам Верньє, твоя сестра як за законними узами, так і за узами приязні й симпатії, що існують між вами.
А ще я невдовзі маю стати батьком.
Однак того самого, найщасливішого для нас, дня, ми дізналися, що наш ворог викрив нас. Оце й стало справжньою причиною нашого поспішного від’їзду.
І причиною хвороби Ізольди. Цілком зрозуміло, що її здоров’я не витримає постійних нервових струсів.
Ця справа не має лишатися невирішеною.
Цей чоловік, дізнавшись про обман із похороном, якимось чином спромігся вистежити нас: спочатку до Каркасона, а потім — і до Рен-ле-Бена. Саме тому я й прийняв його виклик. Це єдиний спосіб розв’язати цю проблему — раз і назавжди.
Завтра ввечері я зійдуся з ним у двобої. Моя манюня сестричко, мені знадобиться твоя допомога, по яку я мав до тебе звернутися ще багато місяців тому. Я дуже хочу, щоб ти зробила все, аби Ізольда не дізналася про подробиці дуелі. Якщо я не повернуся, то безпеку моїх дружини й дитини я віддаю у твої руки. Маєток по праву належатиме тобі.
Твій люблячий і ніжний брат,
Анатоль.
Руки Леоні розпачливо впали на коліна. Сльози, що їх вона щосили намагалася стримати, тихо покотилися по її щоках. Вона плакала від жалю до себе, через обман і непорозуміння, які віддаляли її від брата та його дружини. Вона плакала з жалю до Ізольди, через те, що вони з Анатолем обдурювали її, а вона ж їх — ніколи. Вона плакала доти, доки ставало емоцій.
Потім думки її загострились. Тепер з’ясувалася причина непоясненої ранкової експедиції Анатоля до лісу.
За день — ні, за лічені години — він може загинути.
Леоні підбігла до вікна й широко розчинила раму. Після прекрасного сонячного ранку небо знов затягнулося хмарами. Усе застигло в непорушній вологій тиші, і промені сонця ледь-ледь пробивалися крізь імлу. Над галявинами й парком навис осінній туман, загорнувши світ у покривало оманливого спокою.
Завтра в надвечір’я.
Глянувши на своє відображення у високому вікні, Леоні вразило те, як сильно вона змінилася, хоча й виглядала начебто так само, як і раніше. Очі, обличчя, підборіддя, рот — усе на місці, але вираз — зовсім інший.
Раптом вона здригнулася. Завтра ж Toussaint — День усіх святих. Йому передуватиме ніч неймовірної та страхітливої краси, коли завіса, що відокремлює добро від зла, є найтоншою. Саме в цей час і трапляються всілякі страхіття. Бо це — час демонів і лиходійств.
Треба будь-що зупинити дуель. І це залежить від неї. Така жахлива головоломка не може тривати безкінечно. Утім, попри ці думки, що шалено вистрибували в її голові, Леоні чудово усвідомлювала: то є марна справа. Вона не зможе примусити Анатоля змінити обраний ним спосіб дій. «Він мусить не схибити», — прошепотіла Леоні. Відчувши себе готовою до зустрічі з братом, вона підійшла до дверей і рвучко відчинила їх.