Кейт Мосс – Гробниця (страница 67)
— Він у надійних руках, — твердо повторила Ізольда. — І ти теж.
Вони вийшли на дальній кінець озера. Воно було тихе, зеленувате й сприймалося як щось окреме від маєтку, хоча з будинку його було добре видно. Скрізь панувала тиша, що час від часу переривалася тріском сухих гілок під ногами та шерехтінням зайців у густих чагарниках. Десь у кронах дерев каркали ворони.
Ізольда й Леоні підійшли до вигнутої кам’яної лавки на невеличкому узвишші. Вона була схожа на півмісяць, а її краї закруглилися від часу. Ізольда сіла на неї й поплескала долонею поруч із собою, запрошуючи Леоні сідати біля неї.
— У перші дні після смерті свого чоловіка я часто приходила на це місце, — мовила вона. — Мені воно здається дуже заспокійливим.
Витягнувши шпильки, Ізольда зняла капелюха й поклала його поряд на лавку. Леоні зробила те саме, а ще зняла й рукавички. Вона подивилась на свою тітку. Її золотаве волосся, здавалося, випромінювало яскраве світло; вона сиділа, як завжди, випрямивши спину й поклавши руки на коліна. З-під краю блакитної бавовняної сукні визирали носки черевичків.
— А чи не бувало вам тут… страшно, я хотіла сказати — самотньо? — спитала Леоні.
Ізольда кивнула.
— Наше подружнє життя тривало лише кілька років. Жуль був чоловіком усталених поглядів та звичок, до того ж більшість часу ми провели поза межами маєтку. Принаймні я.
— Але зараз — зараз вам тут добре?
— Мабуть, я вже просто звикла, — тихо відповіла Ізольда.
Уся колишня цікавість до своєї тітки, дещо притлумлена захватом від учорашньої званої вечері, повернулася різко й негайно, накотилася, немов морська хвиля. Тисячі запитань відразу ж виникли в голові Леоні. І не останнім з них було таке: чому ж Ізольда вирішила все ж залишитися в маєтку, якщо почувалась у ньому не досить затишно?
— А ви дуже сумуєте за дядьком Жулем?
Гілки над їхніми головами гойднулись і щось зашепотіли, забурмотіли, наче підслуховуючи. Ізольда тяжко зітхнула.
— Він був турботливою й тактовною людиною, — обачливо відповіла вона. — І добросердим і великодушним чоловіком.
Леоні підозріло зіщулилась.
— А як же стосовно ваших слів про справжнє кохання? Невже…
— Не завжди в житті буває так, що одружуєшся з коханим чоловіком, — перервала її Ізольда. — Обставини, нагода, злидні — усе це відіграє свою роль.
Утім, Леоні не задовольнила така відповідь.
— Цікаво, а як ви познайомились? У мене було таке враження, що мій дядько рідко залишав маєток, тож…
— Жуль дійсно не любив їздити далеко від дому. Він постійно переймався своїми книгами й дуже відповідально ставився до обов’язків господаря маєтку. Однак він мав традицію раз на рік вибиратися до Парижа, коли ще був живий його батько.
— Отже, під час одного з таких візитів вас і познайомили?
— Так.
Тут увагу Леоні привернули не слова Ізольди, а її жести. Тітка наче мимохіть поклала руку на шию, яка сьогодні, незважаючи на теплу погоду, була закрита легким мереживом. Леоні збагнула, що цей жест був для тітки звичним. Ізольда зблідла, наче пригадавши щось неприємне, про що вона воліла б забути.
— Значить, ви не дуже за ним сумуєте? — наполягала Леоні.
Ізольда всміхнулася своєю загадковою посмішкою.
Цього разу в Леоні вже не лишилося сумнівів. Коли тітка говорила про палке кохання, вона не мала на увазі свого померлого чоловіка.
Дівчина крадькома зиркнула на Ізольду, збираючись із духом і зважуючи, розпитувати далі чи ні. Їй дуже кортіло дізнатися більше, але водночас не випадало бути неввічливою. Попри свою показну відвертість, Ізольда розповіла їй дуже мало про історію свого одруження та шлюбу. Більше того, кілька разів під час розмови в неї виникало враження, що тітка хоче порушити якусь іншу тему, яку вони ще досі не обговорювали, але ніяк не наважується це зробити. Що то могло бути, Леоні й гадки не мала.
— Може, повернемось до будинку? — запропонувала Ізольда, перериваючи її роздуми. — Либонь, Анатоль уже непокоїться, де ми.
Вона підвелася. Леоні взяла капелюшок і рукавички та зробила те саме.
— Тож вам хотілось би, щоб ми залишалися тут і далі, тітонько Ізольдо? — спитала вона, коли вони спускалися з узвишшя на стежину.
Перш аніж відповісти, Ізольда трохи помовчала.
— Побачимо, — згодом відповіла вона. — Попри свою беззаперечну красу, цей маєток є тривожним місцем.
Каркасон, 28 вересня, понеділок
Носій відчинив двері вагона першого класу, і на станційну платформу Каркасона вийшов Віктор Констант.
… раз, два, три — біжи! Як гра в піжмурки. І байдуже, устиг хтось сховатися чи ні.
Дув немилосердний вітер. Якщо вірити носію, то, згідно з прогнозом погоди, на цей регіон насувалася низка буревіїв, яких тут не зазнавали вже багато років. Дехто навіть передбачав, що буря величезної сили вразить Каркасон уже наступного тижня.
Констант озирнувся. Уздовж залізничного полотна вітер хилив додолу й тріпав дерева, від чого ті наче підстрибували, нагадуючи необ’їжджених коней. Небо було сіро-сталевого кольору. Здавалося, зловісні хмари, що неслися по небу, чіплялися за краєчки дахів. «І це — лишень увертюра», — сказав Констант сам до себе й посміхнувся власному жарту.
Він поглянув на платформу, куди служник виніс його багаж. Вони мовчки пройшли крізь приміщення вокзалу, і Констант почекав, поки йому знайдуть екіпаж. Він ліниво спостерігав, як човнярі на каналі дю Міді прив’язували свої шаланди до подвійних швартовів або навіть до стовбурів лип, котрі росли біля води. Об цегляну набережну плюскотіла вода. У газетному кіоску передовиця місцевого видання «Депеш дю Тулуз» пророчила, що буря розпочнеться цього-таки вечора й наслідки її будуть жахливими.
Констант винайняв кімнату на вузенькій вуличці в готелі «Бастід Сен-Лу». Потім, відіславши свого служника виконувати нудне й монотонне заняття — обходити кожен готель і пансіон та розпитувати про Анатоля й Леоні Верньє, показуючи при цьому фото, поцуплене з квартири на Рю де Берлін, він негайно вирушив пішки до старого міста, до старої цитаделі, що стояла на протилежному боці річки Од.
Попри свою ненависть до Верньє, Констант не міг не відчувати захвату й поваги до нього — так майстерно його суперник замітав сліди. Водночас він сподівався, що, вдало сховавшись, Верньє рано чи пізно втратить пильність, відчує самовпевненість і, як наслідок, утне якусь дурницю. Констант щедро заплатив консьєржці на Рю де Берлін, щоб вона тримала його в курсі будь-якої кореспонденції, що надходитиме на ту адресу, бо потреба для Верньє залишатися непоміченим означала також, що він іще довго перебуватиме в невіданні про смерть своєї матері. Думка про те, що паризьке кільце довкола Верньє поступово звужується, а він про це й не здогадується, приносила Константові величезну насолоду.
По містку Пон В’є він перейшов на протилежний берег річки. Далеко внизу шуміла Од, пінячись коло берегів і стрибаючи через валуни, водорості, що де-не-де позбивалися докупи. Рівень води був високий. Констант поправив рукавички, намагаючись полегшити біль від невеличкого нариву, що утворився між другим і третім пальцями лівиці.
Каркасом дуже змінився відтоді, як Констант востаннє був у Сіте. Незважаючи на несприятливу погоду, скрізь виднілися всілякі вуличні артисти, а чоловіки з рекламними щитами на грудях та спині роздавали туристичні буклети буквально на кожному розі. Він недбало передивився крикливу брошурку, ковзнувши очима по рекламі марсельського мила, винних льохів Мішлена, велосипедів і пансіонів. Самі тексти були сумішшю скромного самозвеличення та переписаної під чиїсь інтереси місцевої історії. Зіжмакавши брошурку в руці, він з огидою кинув її додолу.
Констант гидував Каркасоном і мав на те вагомі підстави. Тридцять років тому рідний дядько повів його в нетрі Сіте. Він ходив поміж руїнами й бачив брудних городян, що жили за занедбаними напіврозваленими стінами. Пізніше того самого дня він, напившись сливовиці й обкурившись опіумом, уперше в житті — з благословення свого дядька — скористався послугами повії. Це сталось у кімнаті з червоними шпалерами над баром на Пляс д’Арм.
Тепер же цей дядько перебував на примусовому лікуванні в Ламалу-ле-Бен. Сифілітичний та божевільний, він гадав, що лікарі висмоктують через ніс його мозок. Констант не відвідував його. Він не хотів бачити, як і на ньому може з часом відбитися ця хвороба.
Вона була першою, кого вбив Констант. Це було ненавмисне, і той нещасний випадок став для нього потрясінням. Не тому, що він позбавив людину життя, а тому, наскільки легкою справою це виявилось. Рука на горлі, нервове збудження від страху в очах дівчини, котра збагнула, що насильство під час любощів було лише прелюдією до насильства набагато страшнішого.
Якби не тугий гаманець дядька та зв’язки в мерії, на Константа чекала б або каторга, або гільйотина. Натомість їм лише довелося виїхати — швидко й без зайвого розголосу.
Цей випадок навчив його багатьом речам, і не в останню чергу тому, що гроші можуть переписати минуле й переробити потрібним чином кінець будь-якої історії. Коли йдеться про золото, то такі речі, як «факти» перестають існувати. І цей урок Констант засвоїв дуже добре. Усе життя він прив’язував до себе і друзів, і ворогів — різними зобов’язаннями, боргами, а коли це не спрацьовувало, то й залякуванням. І лише за кілька років до нього прийшло усвідомлення, що за всі уроки треба платити. Та дівчина нарешті помстилася йому. Вона «нагородила» його хворобою, котра зараз поволі висмоктувала життя з його дядька й невдовзі висмоктуватиме й із нього. І Констант нічого не міг тій шльондрі вдіяти, бо вона була в іншому світі — далеко за межами його досяжності. Проте свою лють на неї Констант виміщав на інших.