Кейт Мосс – Гробниця (страница 68)
Сходячи з мосту, він знову згадав те задоволення, що його мав від убивства Маргарита Верньє. Хвиля збудження накотилася на нього. Хоч ненадовго, але вона стерла з його пам’яті те приниження, якого він зазнав від її сина. Простий факт залишався фактом: навіть після стількох нещасних, котрі пройшли через його криваві й брудні руки, він іще раз пересвідчився, що чим вродливішою є жінка, тим приємніше нею оволодівати. Це робило справу вартою.
Збуджений понад міру спогадами про ті незабутні години, які він провів у квартирі на Рю де Берлін з Маргаритою, Констант розстебнув комірець. Йому в ніздрі вдарив запаморочливий запах крові та страху, завади притаманний таким стосункам. Він стиснув кулаки, пригадавши солодке відчуття її опору, неслухняну пружність її шкіри.
Часто й важко дихаючи, Констант зійшов на грубу бруківку вулиці Тріваль і трохи почекав, отямлюючись. Потім презирливо роззирнувся. Здається, сотні, тисячі франків, викинутих на реставрацію фортеці тринадцятого століття, жодним робом не вплинули на життя мешканців кварталу Тріваль. Він залишався таким самим злиденним і занедбаним, як і тридцять років тому. На брудних поколупаних ганках сиділи босоногі діти з непокритими головами. Мури з каміння та цегли похилилися в бік вулиці, наче їх штовхала невмолима й невидима рука часу. Сліпий жебрак, закутаний у ганчір’я, благально виставив брудну руку, зачувши його кроки. Констант не звернув на нього уваги.
Він перетнув площу Сен-Жімер перед неоковирною новою церквою мосьє Віоле-ле-Дюка. Зграйка собак і дітей чіплялася йому за п’яти. Діти просили грошей і пропонували свої послуги посильних та гідів. Він не зважав на них, аж доки один хлопець не підібрався надто близько. Тоді Констант з розмаху торохнув його металевим набалдашником своєї палиці й розбив щоку. Компанія набридливих шибеників перелякалась і позадкувала.
Невдовзі він увійшов у глухий провулок, що впирався в підніжжя фортечного муру Сіте. Обережно переступаючи через купи сміття, Констант пильнував, щоб не послизнутись і не впасти. Поверхня дороги була вкрита нальотом мулу, що кольором нагадував імбирний пряник. Повсюдно валялися відходи злиденного життя. Уривки газет, собаче лайно, овочі — настільки гнилі, що навіть шолудиві пси відмовлялися їх їсти. Констант відчував на собі погляди незримих темних очей, що піддивлялися за ним через шпарини у віконницях.
Перед крихітним будиночком, що сховався в тіні фортечного муру, Констант зупинився й різко постукав у двері своєю палицею. Аби знайти Верньє та його шльондру, йому потрібні послуги чоловіка, котрий тут мешкав. Він терпляче чекатиме. Чекатиме доти, доки, на свою втіху, не переконається, що Верньє справді переховується десь поблизу.
У дверях розчинилося маленьке дерев’яне віконце.
Пара налитих кров’ю очей широко розплющилася — спочатку від здивування, а потім від страху. Віконце з тріском захряснулося. Згодом заскреготав засув і двері розчинились.
Констант увійшов усередину.
Домен де ля Кад
Мінливий вересень із частими поривчастими вітрами поступивсь місцем тихому й теплому жовтню.
Минуло тільки два тижні відтоді, як вони виїхали з Парижа, а Леоні вже заледве пригадувала своє домашнє життя. І на свій подив збагнула, що ця обставина її анітрохи не засмутила. Вона не сумувала ні за паризькими краєвидами, ні за велелюдними вулицями, ні за материною компанією старих матрон. За матір’ю вона теж не сумувала.
Здавалося, що після званої вечері Анатоль та Ізольда зазнали якоїсь незворотної внутрішньої переміни. Очі Ізольди більше не затьмарювала тривога, і, хоча вона легко втомлювалась і подовгу відпочивала у своїй кімнаті, її обличчя пашіло здоров’ям та життєрадісністю. Після успішного прийому вони отримали подячні листи, які свідчили про те, що Рен-ле-Бен був готовий прийняти вдову Жуля Ляскомба до свого товариства.
У ці тихі й спокійні тижні Леоні багато гуляла, досліджуючи кожен куточок маєтку, але зарослої стежини, що вела до гробниці, всіляко уникала. Сонце й осінні дощі забарвили світу яскраві кольори. Співали пташки, з долини доносився поодинокий гавкіт собак, інколи шурхотіла густа трава — то рятувався втечею заєць. Під черевиками Леоні потріскували сухі гілочки, вряди-годи вона зачіпала носками камінці, і вони відлітали вбік; у деревах співали цикади. Словом, маєток Домен де ля Кад був мальовничим і вражав своєю красою. Коли час розширив відстань між нею й тими примарами, з якими вона зіштовхнулась у прохолодній гробниці, Леоні стала почуватися цілковито як удома, їй тепер було невтямки, чому маєток та прилегла територія видавалися її матері тривожними й зловісними. Бо ж тут так гарно та спокійно, — переконувала себе Леоні.
Її життя в маєтку перетворилося на суцільне задоволення. Уранці вона часто малювала. Спочатку їй кортіло започаткувати серію пейзажів — традиційних і нехитрих, у яких вона сподівалася відобразити мінливий характер осінніх сільських краєвидів. Утім, після неочікуваного успіху, коли напередодні званої вечері вона мимовільно намалювала автопортрет, абсолютно не збираючись цього робити, Леоні продовжила в тому-таки дусі й стала малювати з пам’яті решту сім образів Таро з панелей гробниці. Вона передумала робити подарунок своїй матері, а вирішила, що це буде серія малюнків на спомин Анатолю про їхню спільну подорож. Удома в Парижі, у галереях та музеях, на широких проспектах і в підстрижених парках пишнота природи залишала її байдужою. Однак тут, у маєтку, Леоні відчула якийсь глибинний зв’язок із деревами та краєвидами, що їх бачила зі свого вікна. Із подивом вона виявила, що в кожен свій малюнок вставляє якийсь краєвид маєтку Домен де ля Кад.
Деякі з побачених у каплиці образів Таро пригадувалися швидше й легше відтворювались пензлем на папері. Образ Блазня набув схожості з Анатолем — із виразом його обличчя, постаттю, кольором волосся та шкіри. Жриця асоціювалася з елегантністю та шармом, які Леоні вбачала в Ізольді.
Проте Диявола вона не стала малювати.
Після обіду Леоні зазвичай читала у своїй кімнаті чи гуляла з Ізольдою в парку. Тітка й надалі була обачливою та скритною щодо обставин свого заміжжя, але мало-помалу Леоні примудрилася витягти з неї шматочки інформації, з якої склалася більш-менш цілісна картина.
Ізольда виросла в передмісті Парижа під опікою підстаркуватої тітки, злої та немилосердної жінки, для якої вона була не більше, аніж зайвим ротом. Після її смерті ставши вільною, але без засобів до існування, дівчині довелось у двадцять один рік самій пробивати собі дорогу в житті. Вона найнялася служницею до одного фінансиста та його дружини. Та жінка, знайома Ізольдиної тітки, за кілька років до того осліпла й потребувала щоденного догляду. Ізольда не втомлювалась, бо її робота була легкою. Вона писала під диктування листи й іншу кореспонденцію, читала вголос газети й найостанніші романи, а також супроводжувала свою роботодавицю на концерти й до оперного театру. З лагідної інтонації Ізольди, з якою вона пригадувала ті роки, Леоні зрозуміла, що тітці подобалися фінансист і його дружина. Завдяки їм вона набула знань у царині культури, світських навичок і навчилася розбиратись у моді. Ізольда не розводилася про причини свого звільнення, одначе Леоні припустила, що до цього доклався син фінансиста та його негідна поведінка.
Стосовно ж свого шлюбу Ізольда виявляла більше обережності. Однак Леоні було ясно, що нужденність і бажання скористатися нагодою відіграли чималу роль у тому, що її тітка при — йняла пропозицію руки й серця від Жуля Ляскомба. То була ділова угода, а не романтичний союз.
Леоні також удалося дізнатися трохи більше про низку інцидентів, що викликали тривогу в Рен-ле-Бені та які згадував мосьє Беяр, хоча вона не могла збагнути, яким чином ці події були пов’язані з Домен де ля Кад. Ізольда не пояснювала деталей. Ходили також розмови про те, що в 1870-х роках у секуляризованій каплиці неподалік маєтку відбувались якісь непристойні та розпутні дійства.
Почувши це, Леоні ледве стрималася, щоб не виказати своїх сокровенних думок і почуттів. Спочатку її кинуло в холод, потім у жар — то їй пригадалася розповідь мосьє Беяра про те, як панотця Соньєра викликали для приборкання тамтешніх духів і привидів. Леоні кортіло дізнатися більше, але Ізольда чула про цю історію давно й не від самих очевидців, тому чи не могла, чи просто не хотіла вдаватися в подробиці.
Під час іншої розмови Ізольда розповіла своїй племінниці, що в Рен-ле-Бені Жуля Ляскомба вважали кимось на кшталт відлюдника. Залишившись на самоті після смерті мачухи та від’їзду зведеної сестри, він тішився своєю самотністю. Як пояснила Ізольда, він не потребував нічийого товариства, а тим паче— товариства дружини. Однак у Рен-ле-Бені його статус неодруженого викликав дедалі більшу недовіру, і невдовзі Ляскомб став об’єктом підозр. У містечку почали лунати гучні голоси: чому його сестра втекла з маєтку кілька років тому? А може, вона взагалі нікуди не тікала?
За словами Ізольди, потік чуток та пліток ставав чимраз сильнішим, і, зрештою, Ляскомб змушений був щось робити. Улітку 1885 року новий парафіяльний священик Рен-ле-Шато, Беренже Соньєр, підказав Ляскомбу, що присутність жінки в маєтку посприяє припиненню пліток і заспокоїть місцеву громаду.