Кейт Мосс – Гробниця (страница 69)

Спільний приятель познайомив Ізольду з Ляскомбом у Парижі. Ляскомб чітко дав зрозуміти, що йому буде прийнятно — і навіть бажано, — щоб його молода дружина більшість свого часу мешкала в місті за його рахунок, за тієї умови, що вона приїжджатиме до Рен-ле-Бена тоді, коли він її попросить. У голові Леоні відразу ж промайнуло запитання — хоча вона не наважилася його поставити, — а чи був узагалі їхній шлюб оформлений юридично?

Це була прагматична й зовсім неромантична історія. І хоча Леоні й дістала відповіді на свої численні запитання стосовно природи шлюбу Ізольди з її дядьком, їй так і не стало ясно, про кого з такою ніжністю та закоханістю говорила її тітка під час їхньої першої прогулянки парком. Тоді Ізольда натякнула на велику пристрасть, яка наче зійшла зі сторінок роману. Вона представила Леоні коротенький і болісно-спокусливий опис почуттів, що про них Леоні могла тільки мріяти.

У ці перші тихі тижні жовтня прогнозовані буревії ніяк не давали про себе знати. Яскраво світило сонце, проте воно було м’яким і лагідним. Дув жвавий, але помірний вітерець, і, здавалося, ніщо не могло порушити довколишнього спокою та безтурботності. То була приємна пора, і мало що збурювало поверхню самодостатнього домашнього життя, яке творили для себе мешканці Домен де ля Кад.

Єдиною темною хмариною на обрії став брак звісток від їхньої матері. Маргарита була лінькуватим листувальником, але ж не написати жодного листа! Це викликало подив. Анатоль спробував заспокоїти Леоні, висловивши припущення, що лист від матері був якраз у тій поштовій кареті, що перекинулась неподалік від Ліму під час бурі. Начальник пошти сказав йому, що пропав увесь вантаж листів, телеграм і посилок. Він упав у річку, і його змило потоком.

Піддаючись настійливим проханням Леоні, Анатоль погодився написати матері сам, хоча й без особливого бажання. На листі він вивів адресу на Рю де Берлін, сподіваючись, що, можливо, Дюпонові через якусь невідкладну справу доведеться повернутися до Парижа й Маргарита, приїхавши разом із ним, отримає листа.

Коли Леоні спостерігала, як Анатоль запечатував листа й віддавав його хлопчикові-посильному, щоб той укинув його в скриньку в Рен-ле-Бені, її несподівано охопив сильний страх. Вона вже була простягнула руку, щоб зупинити брата, але стрималась. Яка дурниця! Навряд чи кредитори Анатоля йдуть його слідами.

І справді, хіба може заподіяти шкоду відісланий лист?

Наприкінці другого жовтневого тижня, коли в повітрі висів запах осінніх багать, Леоні спитала Ізольду, а чи не з’їздити їм у гості до мосьє Беяра? Чи навпаки — запросити його в гості до маєтку Домен де ля Кад. Утім, її спіткало розчарування: як повідомила тітка, їй розповіли, що мосьє Беяр несподівано покинув свої апартаменти в Рен-ле-Бені й мав повернутися лише напередодні Дня всіх святих.

— Куди ж він поїхав?

Ізольда похитала головою.

— Ніхто не знає. Кажуть, кудись у гори, але ніхто достеменно не знає.

Одначе Леоні наполягала на своєму. Анатоль та Ізольда спочатку впирались, але потім капітулювали, і візит було призначено на п’ятницю, 16 жовтня.

Уранці вони приїхали до Рен-ле-Бена та приємно провели там час. Випадково зустрівши Шарля Денарно, вони пішли попити з ним кави на веранді готелю «Де ля Рен». Попри його сердечність і приязність, Леоні ніяк не могла змусити себе змінити на краще своє ставлення до нього, а зі стриманої поведінки Ізольди здогадалася, що тітка почувалася так само.

— Я йому недовіряю, — прошепотіла Леоні. — У його манерах є щось фальшиве.

Ізольда нічого не відповіла, проте зробила такий рух бровами, який підтверджував, що вона теж поділяє побоювання Леоні. І коли Анатоль устав, щоб попрощатися з Денарно, Леоні відчула велике полегшення.

— Ну як, Верньє, сходимо колись уранці, постріляємо? — спитав Денарно, тиснучи Анатолеві руку. — Цієї пори року в лісі багато кабанів, а також вальдшнепів і диких голубів.

Карі очі Анатоля радісно заблищали від такої перспективи.

— З радістю, Денарно, але попереджаю, що в мені більше ентузіазму, ніж управності. До того ж мушу засмутити вас, я не готовий. У мене немає рушниці.

Денарно заспокійливо поляскав його по спині.

— Я потурбуюся про рушниці та набої, якщо ви оплатите харчі.

Анатоль усміхнувся.

— Згода, — сказав він, і попри свою антипатію до цього чоловіка Леоні втішилася тим задоволенням, що було написане на обличчі Анатоля, котрому думка про полювання явно припала до смаку.

— Дами, до побачення, — попрощався Деонарно, злегка підіймаючи капелюха. — Верньє, значить, наступного понеділка, так? Я заздалегідь пришлю вам усе необхідне — звісно, якщо ви не заперечуватимете, мадам Ляскомб.

Ізольда кивнула.

— Не заперечуватиму.

Коли вони прогулювались, Леоні не могла не помітити, що її тітка викликала помітну цікавість серед місцевої публіки. У цій цікавості не було ворожості чи підозри, але була в ній якась пересторога й обережність. Ізольда була вдягнена в строгу одіж, а на вулиці опускала вуаль. Леоні чимало дивувало те, що через вісім місяців після смерті чоловіка Ізольда й досі мусила вдягатися як удова Жуля Ляскомба. У Парижі жалоби дотримувались недовго. А тут, виявляється, цей період був істотно тривалішим.

Утім, чільною подією їхньої поїздки стала для Леоні присутність переїжджого фотографа на Пляс дю Перу. Він ховав голову під грубою чорною тканиною, а фотоапарат поміщався на дерев’яній тринозі з металевими лапками. Фотограф приїхав зі студії в Тулузі. Метою його приїзду було зафіксувати для нащадків життя й людей долини От Валлє. Він уже встиг побувати в Рен-ле-Шато, Куїзі й Кустоссі. Після Рен-ле-Бена він мав вирушити до Естерази та Квіяна.

— Може, сфотографуймося? Це буде спогадом про час, який ми провели в цих краях, — посмикала Леоні брата за рукав. — Будь ласка. Це буде подарунок матінці.

На її подив, їй на очі вмить навернулися сльози. Уперше після того, як Анатоль надіслав матері листа, Леоні розчулилася, щойно подумала про неї.

Можливо, помітивши її збуджений стан, Анатоль здався. Він усівся посередині на старому металевому стільцеві, не знаючи, як ліпше примостити ноги на нерівній бруківці. Палицю й циліндр він поклав на коліна. Ізольда, яка виглядала елегантно в темній жакетці та спідниці, стала ззаду ліворуч і поклала тонкі пальці в чорній рукавичці Анатолю на плече. Гарненька Леоні в чепурненькій червоно-коричневій жакетці з мідними ґудзиками й оксамитовою оборкою стала праворуч і посміхнулася в об’єктив.

— Ось так, — резюмувала Леоні, коли сеанс скінчився. — Тепер ми назавжди запам’ятаємо цей день.

Перед від’їздом з Рен-ле-Бена Анатоль здійснив своє вже звичне паломництво до поштового відділення, а Леоні, бажаючи пересвідчитися, що Одрік Беяр дійсно у від’їзді, пішла до його скромного житла. Знайдений у каплиці аркуш із музикою вона поклала в кишеню та збиралася показати його. Вона хотіла також зізнатися мосьє Беяру, що почала з пам’яті малювати образи, бачені нею на апсиді.

І попрохати його розповісти докладніше про чутки, пов’язані з Домен де ля Кад.

Ізольда терпляче чекала, поки Леоні стукала в дерев’яні двері, наче хотіла матеріалізувати мосьє Беяра самим лише зусиллям волі. Віконниці всі були зачинені, а квіти у вазонах на зовнішніх підвіконнях були вкриті фетром на випадок осінніх приморозків, які могли трапитися з дня на день.

Біля будинку відчувалась атмосфера заціпенілості, наче господар довго не збирався сюди повертатися.

Леоні знову постукала.

Коли вона подивилась на будинок із зачиненими віконницями, у її свідомості ще виразніше, ніж раніше, постало попередження мосьє Беяра не ходити до гробниці й не шукати там карт. Хоча вона й провела з цим дивним старим лишень один вечір, Леоні цілком і повністю довіряла йому. Після званої вечері минуло вже кілька тижнів. І тепер, коли вона мовчки стояла перед дверима, які ніхто не відчиняв, до неї раптом дійшло, наскільки сильно їй кортить розповісти мосьє Беяру, що вона слухняно дотримувалась його поради.

Майже повністю дотримувалась.

Вона більше не ходила тією стежиною. Уже не намагалась дізнатися про гробницю щось нове. Правда, вона не повернула до бібліотеки книжку свого дядька, але більше не читала її. І не тільки не читала, а й навіть не розкривала.

І тепер, хоча й пригнічена тим, що мосьє Беяра справді немає вдома, Леоні тільки зміцнилась у своїй рішучості дотримуватися його поради. Щось підказувало їй, що чинити інакше вкрай небезпечно.

Леоні обернулась і взяла Ізольду під руку.

Коли за півгодини вони повернулися до маєтку, Леоні побігла в закуток під сходами та сховала аркуш із мелодією у фортепіанний стілець, поклавши його під погризений міллю «Добре темперований клавір» Баха.

Тепер та обставина, що вона навіть не намагалася цю мелодію зіграти, видавалась їй дуже важливою.

Тієї ночі, коли Леоні загасила свічку у своїй кімнаті, вона вперше по-справжньому пошкодувала, що не повернула книги «Таро» до бібліотеки. Тепер вона чітко відчувала її присутність у кімнаті, навіть попри те, що книжка була схована в скриньці під котушками та клаптями матерії. У її свідомість проникли думки про дияволів, про дітей, викрадених зі своїх ліжечок, про сліди на землі та на камінні, які, здавалося, свідчили про неприборкане зло. Посеред ночі дівчина рвучко прокинулась, бо їй привиділося, що її обступили вісім образів Таро з апсиди в каплиці. Леоні запалила свічку — і примари кинулися тікати. Вона не дозволить їм оволодіти нею.