Кейт Мосс – Гробниця (страница 71)

— Тобі час повертатися до своєї кімнати, — сказала вона. — Уже пізно.

Анатоль склав руки за головою, недвозначно демонструючи цим жестом своє бажання залишитись іще.

— Отакої! Уже всі поснули.

Ізольда усміхнулася.

— Я й не гадала, що мені випаде таке щастя, — тихо сказала вона. — Що ми колись будемо отут, разом. — Потім посмішка зникла з її блідого обличчя. І рука Ізольди за звичкою потягнулася до заглибини на шиї. — Боюся, це ненадовго.

Анатоль нахилився й поцілував рану. Навіть зараз він відчув, як Ізольда відрухово здригнулася. Той шрам був як постійне нагадування про її короткий і жорстокий роман з Віктором Константом.

Лише через кілька місяців після смерті свого чоловіка Ізольда дозволила Анатолю поглянути на страшний червоний шрам на її шиї, котрий вона зазвичай ховала під високим комірцем, кашне або горжеткою. Потім минуло ще кілька тижнів, перш аніж Анатоль умовив її розповісти, звідки той шрам узявся.

Він уважав — помилково, — що розповідь про минуле якось допоможе Ізольді опанувати спогади, притлумити їхній гнітючий уплив. Утім, нічого не вийшло. Більше того, це порушило її душевний спокій. Навіть зараз, за дев’ять місяців знаючи майже напам’ять ті страждання, яких Ізольда зазнала від рук Константа, Анатоль і досі здригався, згадуючи її спокійну й неемоційну розповідь про те, як у нападі ревнощів Констант узяв камінні обценьки, розжарив на вогні свій перстень із печаткою, та, притиснувши його до її шиї, тримав доти, доки жінка не зомліла від болю. Він поставив їй тавро. Розповідь Ізольди була такою виразною, що Анатоль навіть відчував нудотно-солодкавий запах смаленої шкіри.

Зв’язок Ізольди з Константом тривав лише кілька тижнів. Зламані пальці зажили, синці зійшли; тільки шрам лишився як фізична згадка про ті лиха, яких вона зазнала впродовж місяця їхнього знайомства. Утім, психологічна шкода виявилась набагато тривалішою та глибшою, ніж фізична. Анатолеві завдавало великого болю бачити, що Ізольда, попри свою красу, легку й прекрасну вдачу й елегантність, стала такою лякливою, невпевненою в собі та знервованою.

— Це надовго, — твердо відказав Анатоль.

Він став опускати руку дедалі нижче, погладжуючи ніжне тіло Ізольди, аж поки не зупинився в заглибленні між стегнами.

— Усе нормально. Ми отримали документ. Завтра ми зустрінемося з правниками Ляскомба в Каркасоні. А коли дізнаємося про твої права на цей маєток, то зможемо здійснити завершальні приготування. — Анатоль клацнув пальцями. — Та й по всьому.

Він потягнувся до нічного столика, і м’язи на його руці рельєфно напружились. Узявши портсигар, він витяг дві цигарки, підкурив їх і подав одну Ізольді.

— Будуть такі, хто не схоче з нами знатися, — сказала вона. — Мадам Буск, метр Фроміляж.

— Цілком можливо, — знизав Анатоль плечима. — А тебе вельми турбує їхнє ставлення?

Ізольда не відповіла на його запитання.

— Мадам Буск має всі підстави для невдоволення. Якби Жуль не надумав одружуватись, то вона успадкувала б цей маєток. Вона може навіть поставити заповіт під сумнів.

Анатоль похитав головою.

— Інтуїція підказує мені, що вона б уже зробила це, якби хотіла, — відразу ж після смерті Ляскомба, коли був оприлюднений його заповіт. Дочекаймося, про що йтиметься в додатковому розпорядженні про заповіт, а вже потім долатимемо реальні чи уявні перешкоди. — Він зробив глибоку затяжку. — Я припускаю, що метр Фроміляж висловлюватиме своє невдоволення стосовно нашого поспішного шлюбу, але яке його діло? — Анатоль знизав плечима. — Мине час, і він угамується. Він же прагматик, отож сприйме факти такими, якими вони є. І не захоче рвати зв’язки з маєтком.

Ізольда кивнула, проте Анатолю здалося, що вона зробила це через бажання вірити йому, а не тому, що він її переконав.

— Ти й досі гадаєш, що ми житимемо саме тут? Не будемо губитися в багатоликому Парижі, де заховатися так легко? — спитала вона.

Анатоль пригадав, якою пригніченою ставала Ізольда щоразу, коли вони поверталися до міста. Кожного разу вона була немовби тінь, слабкою подобою самої себе. Кожен запах, кожен звук і кожен краєвид нагадував їй про короткий зв’язок із Константом. Анатоль не хотів для них такого життя й не сумнівався, що вона теж цього не хотіла.

— Так. Якщо в нас усе вийде, то, гадаю, ми маємо осісти тут, у цьому маєтку. — Він замовк і ніжно торкнувся долонею злегка припухлого живота Ізольди. — Особливо, коли твої сподівання справдяться. — Анатоль поглянув на неї очима, сповненими гордощів. — Я й досі не можу повірити, що стану батьком.

— Це лише перші дні, — ніжно мовила вона. — Початкова стадія. Утім, не думаю, що я помиляюсь.

Ізольда накрила його руку своєю, і якийсь час вони лежали мовчки.

— Ти не боїшся, що ми поплатимося за своє нахабство тоді, у березні? — прошепотіла вона.

Анатоль насумрився, не розуміючи, куди хилить Ізольда.

— Я про клініку. Коли ми вдали, буцімто мені потрібно… конче потрібно перервати вагітність.

— Аніскілечки, — твердо відповів Анатоль.

Ізольда замовкла.

— Пообіцяй мені, що твоє рішення не повертатися до Парижа не має жодного стосунку до Константа, — нарешті сказала вона. — Париж є твоєю домівкою, Анатолю. Невже ти хочеш покинути її назавжди?

Анатоль загасив цигарку та провів пальцями по своєму густому темному волоссю.

— Ми вже достатньо про це говорили, — відповів він. — Але якщо ти почуватимешся спокійніше, коли я знову дам тобі таку обіцянку, то скажу тобі ще раз, що, на моє переконання, Домен де ля Кад є для нас найбільш підходящою домівкою. — І він перехрестив свої голі груди. — До Константа це не має жодного стосунку. І до Парижа теж. Тут ми зможемо жити тихо, скромно й поволі завойовувати належне місце серед місцевої громади.

— А як же Леоні?

— Сподіваюся, вона також із нами житиме.

Ізольда замовкла. Анатоль відчув, як напружилось її тіло, наче приготувавшись до втечі.

— Чому він і досі має над тобою таку владу?

Жінка відвела очі, і він одразу ж пожалкував, що висловився так відверто. Анатоль знав, що Ізольда прекрасно усвідомлювала, наскільки гнітить його те, що вона й досі часто згадує про Константа. У перші дні їхнього знайомства він казав їй про те, що відчуває себе неповноцінним через те, що вона досі боїться того Константа. Наче він, Анатоль, недостатньо привабливий і сильний мужчина, щоб витіснити з її свідомості привидів минулого. Він не став приховувати свого роздратування.

Анатоль знав, що Ізольда просто вирішила мовчати. Ні, згадки про зазнані страждання не стали менше переслідувати її. Тепер Анатоль збагнув, що спогади про наругу вивітрюються набагато довше, ніж зникають її фізичні свідчення. Проте він і досі не міг збагнути, чому Ізольда була такою присоромленою. Не раз вона намагалася пояснити йому, якою приниженою почувалася через знущання, котрим піддавав її Констант. Як їй було страшенно соромно за свої почуття, за те, що вона обманулася настільки, що їй здалося, наче вона покохала цього страшного чоловіка.

У хвилини зневіри й пригніченості Анатоль побоювався, що Ізольда переконала себе, нібито позбулася права на щастя в майбутньому через одну свою мимовільну, однак украй болісну помилку. І його засмучувало, що, попри його завіряння та надзвичайні заходи, яких вони вжили, щоб уникнути Константових переслідувань — навіть улаштували виставу на цвинтарі Монмартр, — Ізольда й досі відчувала навислу над нею загрозу.

— Якби Констант шукав нас, то ми про це вже дізнались би. У перші місяці цього року він і не намагався приховувати свої лихі наміри, Ізольдо. — Анатоль помовчав. — Він узагалі знає твоє справжнє прізвище?

— Ні, не знає. Нас познайомили в помешканні одного спільного приятеля, де досить було називати одне одного на ймення.

— А він знав, що ти заміжня?

Ізольда кивнула.

— Він знав, що я маю чоловіка в провінції, котрий, у загальноприйнятих рамках пристойності, толерантно ставився до моєї потреби в певній мірі незалежності за тієї умови, що я буду обачливою. Коли я сказала йому, що поїду, то послалася на необхідність повернутися до свого чоловіка.

Вона здригнулась, і Анатоль збагнув, що Ізольда пригадала ту ніч, коли Віктор її ледь не вбив.

— Констант ніколи не був знайомий із Ляскомбом, так? — спитав він із притиском. — Так чи ні?

— Вони не знали один одного.

— І він не знав жодних адрес, ніяких знайомих — лишень оту квартиру на вулиці Фейдо?

— Ні, не знав, — підтвердила Ізольда. — Принаймні від мене.

— Що ж, — мовив Анатоль таким тоном, наче він довів те, що бажав довести. — Від часу похорону на цвинтарі Монмартр минуло шість місяців, так? Так. І відтоді нічого не порушило наш спокій.

— Нічого, окрім нападу на тебе в Пасаж де Панорама.

Анатоль насупив брови.

— Той інцидент узагалі не мав жодного стосунку до Константа, — швидко відказав він, наче переконуючи сам себе.

— Проте в тебе відібрали тільки годинник твого батька, — заперечила Ізольда. — Хіба ж грабіжники залишають своїй жертві гаманець, набитий франками?

— Просто я опинився там, де не слід, і тоді, коли не слід, — відповів Анатоль. — От і все.

Він нахилився й погладив її по щоці.

— Відтоді як ми прибули до Домен де ля Кад, я завжди був насторожі, Ізольдо. І відтоді я нічого не чув і нічого не бачив. Нічого, що могло б викликати щонайменше занепокоєння. Ніхто про нас не розпитував у містечку. Біля маєтку не було помічено жодного незнайомця.